З нагоди 110-ї річниці створення Легіону УСС в Івано-Франківську в книгарні видавництва «Лілея-НВ» відбулася презентація серії книжок «УСС. 1914–2024» про історію та ідеологію Українських січових стрільців, до якої ввійшли перевидання праць Осипа Думіна (вперше опубліковано у «Червоній калині» 1936 р.) та Степана Ріпецького (вперше опубліковано 1956 р.), а також праці сучасних авторів – відомих українських істориків Миколи Лазаровича та Івана Монолатія. Презентували серію упорядник та автор книжки «УСС. Ідея і чин» Іван Монолатій та автор книжки «Нарис історії Українських січових стрільців» Микола Лазарович.

Задля плекання воїнської слави

У своєму вітальному слові на презентації голова Івано-Франківської обласної ради Олександр СИЧ акцентував: «З нагоди 110-ї річниці Легіону УСС обласна рада проголосила 2024-й Роком Легіону Українських січових стрільців. Видання цих тематичних книг і їх презентація у рамках відзначення цієї дати є ініціативою громадянського суспільства. І це демонструє поєднання зусиль влади й громадськості задля доброї справи. В умовах російсько-української війни треба особливо плекати в суспільстві повагу до своєї воїнської слави – козацької, січового стрілецтва, вояків ОУН та УПА, щоб вона була стимулом для теперішнього покоління».

Також Олександр Сич звернув увагу, що обласна рада закупить ці книги та передасть їх у всі публічні бібліотеки територіальних громад Прикарпаття.

Крім цього, голова облради під час заходу вручив медаль Івано-Франківської обласної ради «Лицар бойового чину» автору книжки «Нарис історії Українських січових стрільців», одному з найвідоміших в Україні дослідників Українського січового стрілецтва, доктору політичних наук, професору Західноукраїнського національного університету (м. Тернопіль), заслуженому працівнику освіти України, академікові Академії політико-правових наук України, члену Експертної ради при Міністерстві у справах ветеранів України, громадському діячеві Миколі ЛАЗАРОВИЧУ, який двічі за час московитсько-української війни йшов воювати (2015 – 2016 рр. та 2022 р.), оскільки переконаний, що мусимо боротися, бо інакше вся Україна перетвориться на Бучу... Прикметно, що Микола Лазарович є вихідцем із Прикарпаття, він народився в селі Баня-Березів нині Яблунівської громади.

Баланс між академічністю й доступністю

Упорядник серії «УСС. 1914–2024» і автор книжки «УСС. Ідея і чин», доктор політичних наук, професор Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Іван МОНОЛАТІЙ у розмові з журналісткою «Галичини» зазначив, що найперше постало завдання знайти тексти, які були б зрозумілі й пересічному читачеві, й науковцеві.

Спочатку було заплановано видати п’ять книжок, проте в автора 30-х років минулого століття побачили плагіат: він просто переповів історію Легіону УСС Осипа Думіна. Звісно, що цю ідею було відкинуто.

«Книжки Осипа Думіна і Степана Ріпецького – «Історія Легіону Українських січових стрільців» і «Українські січові стрільці» – написані безпосередніми учасниками цих подій, тобто ці автори були в Легіоні УСС, вони бачили події, котрі описували, на власні очі, – розповів Іван Монолатій. – Осипу Думіну вдалося створити об’ємну монографію про Легіон УСС. Ця книжка була ілюстрована, мала покликання на конкретні документи, була набагато об’ємнішою, ніж та, яка з’явилася скорочено у серії з нагоди 110-ї річниці створення Легіону УСС. Як упорядник я намагався забрати з видання 1936 року те, що було б нецікавим для масового читача. Залишив період, який стосувався безпосередньо створення Легіону УСС, його бойових дій у Галичині й Наддніпрянській Україні, вихід на Велику Україну і фактично події, пов’язані з Листопадовим зривом 1 листопада 1918 року. І тому ця книжка з обсягу понад 400 сторінок наблизилася до 150 сторінок. Це компактне видання, яке зацікавить читача, не посвяченого в таємниці історичної науки.

Степан Ріпецький – четар Легіону УСС – об’єднав і Легіон УСС, і Корпус січових стрільців Євгена Коновальця 1918 року в одну книжку, назвавши її «Українські січові стрільці». Як упорядник я розділив це, залишивши лише Легіон УСС. Ця книжка варта уваги з погляду доброго наукового стилю і водночас популярного викладу без сухого академізму. Як на мене, ці дві книжки Думіна і Ріпецького можуть слугувати стартовим майданчиком, трампліном для тих людей, які мало знають про цей період історії.

Сучасна наука має чимало нових здобутків, тому мені як упоряднику хотілося показати найкращий текст – це текст професора Миколи Лазаровича, який упродовж декількох десятиліть ретельно вивчає історію Легіону УСС і в регіональному, й в загальноукраїнському контекстах. Микола Лазарович погодився, щоб для такої серії не подавати якусь академічну монографію, яких у нього чимало, він дозволив скоротити свої тексти, також сам їх відредагував і з’явився «Нарис історії Українських січових стрільців». Думаю, це є найкраще сучасне дослідження.

Четверта книжка з цієї серії «УСС. Ідея і чин» – моя. Я радше назвав би себе популяризатором історії Українського січового стрілецтва. Для мене було важливо подати популярний виклад для молоді. Це було ще реалізовано у книжці «Українські легіонери» 2008 року. Подібна книжка в мене з’явилася у Варшаві польською мовою у 2011 році. І це було великим здивуванням для польських дослідників військової історії, що, мовляв, можна писати про Український легіон.

Книжку із серії також доповнено документальними свідченнями. А ще вона містить додаток Івана Боберського – відомого організатора молодіжного й спортового руху в Галичині – про виставку Українських січових стрільців, яку було зорганізовано 1916 року у Відні. Ця виставка є дуже показовою, оскільки вперше у Габсбурзькій монархії було голосно заявлено про українську справу. Ця книжка логічно завершує нашу серію, ідея якої полягала в тому, щоб популярно подати наукову літературу».

«…а українці бились як чорти»

Автор книжки «Нарис історії Українських січових стрільців» Микола ЛАЗАРОВИЧ наголосив на історичному значенні Українського січового стрілецтва: «Січові стрільці – це феномен, без якого багато чого в нас могло б і не бути, зокрема Акта Злуки. Адже саме завдяки Вітовському, який наполіг на тому, щоб уночі з 31 жовтня на 1 листопада перебрати владу в українські руки, постала Українська держава – Західноукраїнська Народна Республіка. Відповідно на той час існувала Українська Народна Республіка. 22 січня 1919 року вони об’єдналися в єдину державу. До цього спричинилися січові стрільці своєю натхненністю й наполегливістю. Хоча цей акт і був декларативним значною мірою, він важливий, адже такі юридичні документи мають величезну силу.

Також пам’ятаймо, що з 1709 року, коли визвольні змагання під проводом гетьмана Мазепи зазнали поразки, аж до 1914 року фактично не було національно-визвольних змагань як таких, ніхто не боровся зі зброєю в руках за Незалежність України. Січові стрільці стали першими. Вони започаткували новий збройний етап у національно-визвольному русі. У цьому була велика перемога і січових стрільців, і всієї України. Вони були надзвичайно потужними вояками. Один з німецьких генералів казав: «Мої баварці билися як леви, а українці бились як чорти». Він мав на увазі Легіон УСС».

За словами Миколи Лазаровича, ідеологія Українських січових стрільців базувалася на трьох китах: самостійність України, соборність українських земель та опора на сили власного народу. З огляду на цю тріаду вони діяли й пропагували українські цінності, створювали школи, навчали. На його переконання, УПА зародилась на Волині й завдяки тим зернинкам, які там посіяли січові стрільці, і що вони – одні з батьків української державності…

З опорою на власні сили

Доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри теорії та історії держави і права Навчально-наукового юридичного інституту ПНУ ім. В. Стефаника, координатор ГО «Поступовий гурт франківців» Сергій АДАМОВИЧ у своєму виступі зауважив: «Українське січове стрілецтво привнесло в українську політику нові тенденції. Вони єдині ще на початку Першої світової війни говорили про соборність українських земель і були найпослідовнішими в цьому питанні. І тоді, коли лояльні до Австрії політики змушені були оглядатися на офіційну політику Австро-Угорщини, то усуси декларували це дуже сміливо. Саме вони вголос говорили про опору на власні сили. Знову ж, такого не могли говорити депутати австрійського парламенту, оскільки їм цього не дозволяли статус і традиції виховання. А січові стрільці, які були найрадикальнішими й зі зброєю в руках виступили за Українську незалежність, могли про це говорити й говорили. Також вони заклали початок новітніх збройних змагань за Незалежність і передали естафету через Українську військову організацію молодшому поколінню, яке змагалося вже у форматі Української повстанської армії».

За словами Сергія Адамовича, саме у книжках цієї серії наголошено не лише на військових здобутках Українського січового стрілецтва, а й переважно на його політичній появі. І дуже важливо, що в цих виданнях є поєднання традиції і погляду на події через століття.

Оксана Процюк, "Галичина"