Понеділок, 2020-11-30, 9:48 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Липень 2020  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
 
Архів новин
Головна » 2020 » Липень » 20 » Нестор Махно в Станиславові
10:09 PM
Нестор Махно в Станиславові

Кілька тижнів свого життя анархіст та революціонер Нестор Махно (1888–1934), який став знаковою постаттю української історії, провів у теперішньому Івано-Франківську. Як свідчать недавно виявлені матеріали,  події, пов’язані з перебуванням Махна в Станиславові, відбувалися у 1922 році. Вперше про це заговорив івано-франківський краєзнавець Михайло Головатий, але тепер з’явилися нові факти.

У житті Нестора Махна було доволі багато містики. Народився він 7 листопада 1888 р. в селі Гуляйполе Олександрівського повіту Катеринославської губернії (тепер м. Гуляйполе Запорізької області), а рівно через 19 років Росію сколихнула Жовтнева революція. Місцева легенда говорить, що про неспокійне життя Нестора в Гуляйполі знали ще від дня його хрещення – тоді від полум’я свічки загорілася ряса попа! Вогонь загасили, але місцеві вже знали: народився страшний бунтар і безбожник.

Його батько, Іван Родіонович Міхно, працював візником на місцевому заводі сільськогосподарської техніки німецького єврея Бориса Кернера. Він помер, коли Нестору було тільки 11 місяців. Його мати, Євдокія Матвіївна Передерій, залишилася у великій матеріальній скруті з п’ятьма синами: Карпом, Савою, Григорієм, Омеляном та найменшим Нестором. Пізніше Махно згадував: «На 8-му році мати віддала мене в двокласну Гуляйпільську початкову школу. Навчався я добре, шкільні премудрості давались мені легко. Зимою навчався, а літом наймався до багатих хуторян пасти вівці або телята. Під час молотьби ганяв у поміщиків в арбах волів, одержуючи за це по 25 копійок в день». Хоча Нестор за законом був Міхно, але, скориставшись безладом у паперах, обрав собі прізвище Махно, яке носили два брати його батька. Дідусь мав прізвище Міхненко. Дослідники припускають, що діти змінили прізвище свідомо, щоб відхреститися від сумного минулого, коли після 1861 р., як звільнені від кріпацтва селяни, переїхали до Гуляйполя.

Тим часом на заводі Крюгера в Гуляйполі за підтримки власника було створено театральний гурток, до якого записався актором-аматором Нестор. Він навіть брав участь в інсценізації «Тараса Бульби» Гоголя. Насправді театральний гурток був прикриттям таємної анархістської організації «Союз бідних хліборобів», що складалася з низькооплачуваних фабричних й сільськогосподарських працівників. Своєю метою анархісти проголосили створення вільної організації суспільства з інститутами громадського самоуправління, яке обходиться без влади людини над людиною. Молодого Махна захопили ці ідеї, і він долучається до підпільної діяльності. Зокрема, він починає брати активну участь в експропріації грошей у місцевих багатіїв, внаслідок чого його і ще 14 інших анархістів заарештовують 27 серпня 1908 року. З того часу зберігся поліційний опис Махна: «Зріст 2 аршини й 4 вершки (біля 160 см), обличчя чисте, очі карі, чоло звичайне, волосся темно-русе, особливі прикмети – на лівій щоці біля ока ямочка. Поведінка – жахлива».

У 1911–1917 роках Махно відбував покарання у знаменитій Бутирській тюрмі в Москві. Тут він пройшов своєрідний університет – читав багато політичної та художньої літератури, при цьому активно спілкувався з неформальним лідером бутирських українців Петром Аршиновим. Це був анархіст і робітник з Катеринослава (тепер – Дніпро), що якийсь час жив у Франції та Австро-Угорщині, де був схоплений австрійською поліцією під час перекидання зброї та анархістської літератури до Росії. Аршинов став наставником молодого Махна.

Співкамерник Нестора Дмитро Півень писав згодом в одному з листів, що Махно ходить камерою, повторюючи: «Я буду великою людиною». Напевне, через це в’язні дали йому іронічний псевдонім Скромний. Бутирські українці розмовляли між собою російською. Анархістський рух розвивався переважно в русифікованих, індустріалізованих містах – таких, як Одеса, Харків чи Катеринослав. Говорити українською означало визнати свою провінційність. Революціонери, прагнучи бути інтернаціоналістами, швидко русифікувалися, хоча й не зрікалися остаточно свого походження.

Руйнівна для Російської імперії Перша світова війна і суспільний хаос призвели до Лютневої революції 1917 року, яка відчинила двері політичним в’язням. Махно вийшов на свободу 15 березня – в день, коли цар Микола ІІ підписав зречення престолу. Нестор Іванович залишив тюрму, як він згодом писав, «з переконанням, що свобода, вільна праця, рівність і солідарність візьмуть гору над неволею під ярмом держави й капіталу». Махном керували екзальтація і майже фанатична віра в свої переконання.

Повернувшись до рідного Гуляйполя, Махно втілює ідеї анархізму на  практиці: закликає місцеву спільноту до захоплення влади, стає головою Селянської спілки, Земського комітету, Професійної спілки деревообробників та металістів і лікарняної каси. Невдовзі він утверджує свою репутацію чоловіка, що не боїться ні Бога, ні чорта. Профспілки просять його про посередництво у переговорах із працедавцями про підвищення зарплати на 100% – і він діє рішуче. Коли власники погоджуються максимум на 40%, Махно робить пропозицію, від якої неможливо відмовитися: «Не хочете задовольнити наші законні вимоги? І не треба. Засідання оголошую закритим. А для вас, панове, телеграфних стовпів вистачить», – і зразу виходить. Налякані підприємці доганяють його і погоджуються на вимоги страйкарів. Над втіленням гасла «Землю – селянам, фабрики – робітникам, владу – радам» він теж довго не думав. У середині серпня 1917 року Махно викликав місцевих землевласників і відібрав у них документи на право власності. Конфіскувавши землю та інвентар, згідно з постановою Громадського комітету, кожному господарю-селянину було надано однакову ділянку ґрунту і одну-дві корови, залежно від чисельності родини. Такі ж ділянки отримали колишні власники великих земельних угідь. Для дворян розпочався страхітливий сон революції.

Конфіскацією займалася Чорна Гвардія, до якої входили і місцеві селяни, і заїжджі революціонери. Багато хто з поміщиків чинив опір, закликаючи на допомогу армію. Заколот Корнілова став чудовим приводом для взяття повної влади в Гуляйполі – створюється Комітет захисту революції на чолі з Махном. Районний з’їзд у вересні 1917 р. постановляє не виконувати розпоряджень, виданих як Тимчасовим урядом, так і Центральною Радою. Регіон опиняється поза всякою владою – багато землевласників перестають чинити опір і просто тікають до спокійніших місць. Ідеальний світ Махна мав, звісно, обходитись без грошей. Вільні люди мають плодами своєї роботи платити за інші товари. Але на практиці не всі хотіли використовувати суто обмін, деякі товари не мали збуту. Тож махновцям довелося залишити гроші, але їм надали неповторного вигляду, ставлячи печатки з написом: «1. Рев. Армія України Махно» і додаючи номінал. На деяких банкнотах були також короткі римовані гасла: «Гоп, куме, не журись, в Махна гроші завелись», «Наші не гірші за ваші», «Хто не схоче гроші брати, тому будем гузно драти».

Наступ у березні 1918 р. німецько-австро-угорських військ (після укладення Берестейського миру) змусив Махна виїхати з України. Деякий час він перебував у Таганрозі, Ростові-на-Дону, Царицині, Астрахані, Саратові та Москві, де він особисто зустрічався з Володимиром Леніним. Влітку 1918 року Махно повернувся в Україну, відновивши боротьбу проти німецько-австро-угорських військ та уряду гетьмана Павла Скоропадського.

У середині грудня 1918 року він вів переговори з керівництвом Директорії УНР, але сприймав її негативно – як спадкоємницю Центральної Ради, котра запросила в Україну австро-німецькі війська. Тоді ж повстанські загони Махна вибили петлюрівців з Катеринослава і зайняли місто. Проте вже 31 грудня 1918 року частини Армії УНР під командуванням Самокиша зуміли повернути місто.

З початку січня 1919 року Махно розпочав боротьбу також проти денікінців та Антанти. Згідно з домовленостями із більшовиками, повстанська армія формально увійшла до складу Української радянської армії і згодом одержала назву «третя бригада Першої Задніпровської дивізії» (командувач дивізії Павло Дибенко), до складу якої входили також повстанські загони отамана М. Григор’єва під назвою «перша бригада Першої Задніпровської дивізії». Махно та Григор’єв отримали звання комбригів Червоної армії. Спроба більшовицьких органів влади втілити «політику воєнного комунізму», проводити продрозкладку, насильно створити перші колективні господарства та комітети бідноти викликала опір серед українського селянства і спричинила антибільшовицькі настрої у махновських військах.

У червні 1919 року озброєна італійськими гвинтівками без боєприпасів бригада Махна зазнала тяжкої поразки під час наступу денікінців. Тим часом радянська влада звинуватила повстанців у розвалі фронту і оголосила Махна «поза законом». Та попри це, перебуваючи в тилу у денікінців, Махно продовжував боротьбу з «білими». На початку вересня 1919 року він завершив переформування повстанських загонів. Партизанське військо було зорганізоване в «Революційну повстанську армію України (махновців)», яка на той момент нараховувала близько 60 тисяч бійців.

Повстанські загони в різний час займали Катеринослав, Гуляйполе, Олександрівськ, Маріуполь, Нікополь, Мелітополь, Бердянськ, руйнуючи тилове забезпечення денікінців і відтягуючи на себе частину їхніх сил. Під час наступу військ Врангеля у вересні-жовтні 1920 року Махно знову пішов на зближення з більшовиками. 2 жовтня він уклав у Старобільську воєнно-політичну угоду з командуванням Південного фронту (командувач М. Фрунзе). Під час Перекопсько-Чонгарської операції Червоної армії махновські загони першими форсували Сиваш, зайшовши в тил білогвардійським військам на Перекопі. Та відразу після прориву до Криму і розгрому військ Врангеля Михайло Фрунзе, порушуючи підписану угоду, розпочав тотальне винищення махновських підрозділів. Під час цього загинула найбільш боєздатна частина повстанської армії, лише декілька сотень повстанців зуміли вирватись із Криму і доповісти решті махновців про зраду більшовиків. Махновська партизанська боротьба з більшовиками тривала, поступово втрачаючи підтримку селян, аж до кінця літа 1921 року.

 28 серпня 1921 року Махно, отримавши вже третє поранення, з 77 бійцями, що вціліли в його бойовому загоні, перейшов кордон з Румунією. На румунському березі ріки Дністер їх інтернували. Влада в Бухаресті дотримувалась принципу «вороги наших ворогів – наші друзі», тому до них поставилися добре. Загалом на території Румунії опинилося біля семисот колишніх повстанців.

Махновці намагаються пристосуватися до нових реалій. Найбільше клопотів з грішми, яких бракує, попри байки про награбовані Махном багатства. Йому навіть довелося піти працювати на тартак. А невдовзі Махну дають зрозуміти, що його подальше перебування в Румунії є небажаним, щоб не псувати стосунки з СРСР. На початку квітня 1922 року інтерновані махновці втекли з табору, зустрілись у Бухаресті з лідером і виїхали звідти на найнятому авто 5 квітня. Проїхавши 100 км, залишили машину і рушили пішки в бік польського кордону. Серед утікачів були Махно, його дружина і ще 15 осіб (8 офіцерів та 7 підофіцерів і рядових).

У ніч на 11 квітня 1922 року Нестор Махно нелегально перейшов румунсько-польський кордон в районі Снятинського повіту Станиславівського воєводства. Перетинали границю двома групами. Перша група, що складалася із ватажка, його дружини Галини Кузьменко та ад’ютанта, пішла через залізничний міст на Пруті, рухаючись вздовж залізничного насипу в напрямку Снятина—Залуччя. Оминувши їх, дійшла до Карлова (зараз с. Прутівка). Тут зустрілася з другою групою (14 осіб), яка йшла вздовж Пруту до автомобільного мосту, що сполучає Снятин із залізничною станцією. На прикордонників не наразились ні на румунському, ні на польському боці. Залізничний міст перейшли між 3 і 4 годиною ранку, не побачивши там жодної сторожі. Згодом командир польської прикордонної застави був змушений пояснювати цей факт.

 Діставшись до села Тулукова, подорожні попросили війта про ночівлю. Той натомість повідомив у постерунок поліції в Заболотові, і групу одразу було затримано. Спочатку, за рішенням снятинського старости, була спроба повернути “нелегалів”, передавши їх румунським прикордонникам, але ті відмовились. Тому через кілька днів Махна з товаришами на підставі усної вказівки воєводи Е. Юристовського було доставлено в Станиславів. Тут вони поселилися в готелі єврея Хібнера «Брістоль» без права його покидати. Це той самий готель, в якому 26 травня 1909 року помер композитор Денис Січинський. Тепер на місці «Брістолю» – готель-гуртожиток на вул. Лесі Українки, 2-4.

У Станиславові за Махном і його товаришами вели постійне спостереження поліцейські і таємні агенти. Від 19 квітня датується звернення воєводи до станиславівського старости: «…Виходячи із положення розпорядження Міністерства Внутрішніх Справ з дня 18 лютого 1922, №: Т. В.В. 649 … побут такого типу осіб на території Воєводства Станиславівського є недозволений, – рекомендую Пану Старості видати розпорядження щодо інтернування згадуваних в таборі у Стшалкові (Воєводство Поморське) та з огляду на вищі державні інтереси – належно допильнувати, щоб це розпорядження негайно було виконане. Про точне виконання цього рескрипту прошу мені доповісти в 3-денний термін».

Але щось пішло не так. Минуло три дні, а Махно все ще був у нашому місті. Збереглося прохання за підписом Махна до староства в Станиславові від 23 квітня 1922 р: «Перебуваючи в королівстві Румунськім я інтернований не був і навпаки мені дозволялось мати при собі шість чоловік. Маю за честь прохати від себе, групи моїх старшин і козаків дозволити мені з людьми оселитись в м. Львові або в однім із міст Польщі на становищі мирних громадян робітників. Серед людей є багато майстрів-фаховців які завжди знайдуть собі працю по фаху. В крайньому ж разі – коли не можна звільнити від інтерната всих, прошу звільнити мене з дружиною, Івана Домбровского, Івана Хмару, Якова Домашенко, Грицька Сергієнко, Василя Зайця, Юхима Буруму і Адольфа Красновольского. Маю надію, що моє прохання буде задовольнено».

Можливо, затримка з від’їздом із Станиславова пов’язана з тим, що у той час до поліції надійшла заява проти Махна від місцевих громадян Ф. Дурасєвича, Р. Дурасєвича та Б. Зав’єса із скаргою, що він в Україні «наказав вистріляти чималу кількість поляків і жидів, у тому числі батька Зав’єса». Ці заяви почав розглядати слідчий. Збереглося звернення прокурора з Окружного суду в Станиславові на ім’я станиславівського старости, в якому він стверджує, що скарги не підтвердились і тому справа Махна належить до компетенції адміністративної влади. Звідси можемо припустити, що Махно міг перебувати тут аж до початку червня 1922 року, а звідси його вже переправили до Стшалкова.

Восени 1923 року Махно, його дружина, а також махновці І. Хмара та Я. Домашенко були заарештовані. При розгляді його справи у Варшавському окружному суді «батькові» інкримінували те, що він через Галину Кузьменко підтримував зв’язок з радянською дипломатичною місією у Варшаві, де вів переговори про підготовку повстання в Східній Галичині й приєднання її до Радянської України. Але суд виправдав Махна і його товаришів. В 1924 році він з дружиною і донькою Оленою, яка народилася вже в Польщі, переїжджають до Франції. Тут Махно помер у бідності від туберкульозу у 1934 році.

Він став символом для світового руху анархістів, але, на превеликий жаль, не зумів стати національним героєм для українського народу, з якого вийшов.

Петро ГАВРИЛИШИН


Переглядів: 26 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 20. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2020