Один із «Пресової кватири» - 27 Червня 2014 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація
Понеділок, 2016-12-05, 10:29 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Червень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30
 
Архів новин
Головна » 2014 » Червень » 27 » Один із «Пресової кватири»
11:58 AM
Один із «Пресової кватири»

Нині мало хто знає, що легіон Українського січового стрілецтва (УСС), який постав з початком Першої світової, або ж Великої війни, в лавах австро-угорської армії, був чи не єдиною військовою формацією у світі, при котрій діяла допоміжна, але вельми потужна культурно-просвітницька структура. «Пресова кватира» («ПК»), як її називали і яка розпочала функціонувати вже з березня 
1915-го, не тільки випускала газети й інші друковані видання. Її головне завдання полягало у збиранні й, так би мовити, документуванні матеріалів з повсякдення легіону для майбутнього укладання його літопису, в збереженні й розповсюдженні традицій українського січового стрілецтва тощо. 
«ПК» мала свої осередки як у бойових підрозділах, так і в запасній та вишкільній сотнях «усусів». Тож справді плідно спричинилася до популяризації боротьби УСС за незалежність України. «ПК» залишила для нас багату спадщину — не лише пісенну, а й публікації, нариси, спогади, світлини, картини та інші пам’ятки. Правда, чимало з них було знищено чи просто втрачено. Проте й з того, що зосталося, дослідники відтворюють героїчні сторінки історії легіону. Втім, на сьогодні ще невідома остаточно доля архіву УСС. Як стверджує, приміром, «Історія Січових Стрільців 1917—1919» («Червона калина», Львів, 1937 р.), він «залишився за Збручем, і до цього часу не знаємо, чи попав у руки більшовиків, а може, у невідомі руки і пропав зовсім намарно».
Та водночас дуже швидко після появи «ПК» її функції поширилися й на культурне та духовне життя легіонерів, а також на просвітницьку роботу серед цивільного населення. Адже в її структурі постали мистецькі відділи — хоровий, інструментальний і навіть театральний, діяльність яких сприяла підвищенню освітнього та національно-патріотичного рівня, почуття гідності січових стрільців. Втім, виступи цих культурно-мистецьких колективів серед населення регіонів, куди пролягали бойові рейди «усусів» протягом 1914—1920 рр., слугували й піднесенню духу всього знедоленого українського народу. Одним із активістів «Пресової кватири» був і наш краянин Лесь Гринішак, хорунжий УСС, керівник хору січових стрільців, учасник духового оркестру, диригент струнного квартету...
Олекса Гринішак, син Матфея, народився 13 березня 1895 року в Надвірні. Він був найстаршим сином у сім’ї Гринішаків. Молодшими дітьми в ній були брат Микола і сестра Анна. Навчався у Надвірнянській шестирічній народній школі для хлопців, закінчив гімназійні курси при бібліотеці «Просвіти». Потім вступив до Станіславської гімназії, яку закінчив у 1913 році з відзнакою. Добровольцем вступив у серпні 1914 року до легіону УСС. Військову присягу, як і багато інших стрільців, складав двічі. Спершу — загальну для всього австрійського війська. Вдруге ж присягнув на вірність Україні.
До речі, присяга «усусів» звучала так: «Я, український січовий стрілець, присягаю українським князям, гетьманам, Запорізькій Січі, могилам і всій Україні, що вірно служитиму рідному краєві, боронитиму його перед ворогом, воюватиму за честь української зброї до останньої краплі крові...». Вихований у національно-патріотичному дусі, Л. Гринішак зоставався вірним цій клятві протягом усього свого короткого життя.
із 1916-го він — у «Пресовій кватирі». Ось як, приміром, відомий дослідник української минувшини Володимир Морозюк згадує про цей аспект діяльності нашого краянина, пишучи у своїй книзі «Немиринці — Курилівка» (івано-Франківськ, 2003 р.), що при духовому оркестрі УСС «навіть виникли камерний ансамбль та струнний квартет у складі стрільців-музик Антона Баландюка, Ярослава Барнича, Михайла Гайворонського, Романа Лесика і Леся Гринішака».
Стрілецькі хори та оркестри під керівництвом Леся Гринішака і Михайла Гайворонського виступали у багатьох містах Галичини, Поділля і Наддніпрянщини. Як же українські вояки змогли так самоорганізуватися, що не лише воювали, а й у затишшя між боями співали в хорах, грали на музичних інструментах і навіть досить професійно ставили на сцені п’єси? Річ у тім, що УСС складалося з найкращих представників українського галицького суспільства — вчених, літераторів, журналістів, митців. Склад січового стрілецтва за віком узагалі був чи не наймолодшою військовою формацією в добі Першої світової, серед «усусів» були не лише недавні випускники європейських університетів, а й студенти тих чи інших навчальних закладів і навіть учні вищих гімназійних класів.
Отож «не один із них співав раніше в хорах, дехто мав і музично-теоретичну підготовку, і вміння гри на інструментах, головно ж на досить популярній тоді гітарі, — йдеться, приміром, у статті «Стрілецька пісня» в часописі Об’єднання колишніх вояків українців у Великій Британії «Сурмач. — Рік 36», яка доповнює наведену вище цитату. — існував досить великий стрілецький духовий оркестр, який під кінець 1915 року мав у своєму складі 30 членів». Цей журнал також пише, що до створених 1916 року при духовому оркестрі камерного ансамблю і струнного квартету у стрілецькому товаристві відразу «знайшлися  й добрі диригенти, з яких не один мав уже за собою досвід у веденні хорів і оркестрів», а серед них — і Л. Гринішак.
Ще більше, ніж музик чи диригентів, служило в УСС стрільців з поетично-письменницьким хистом. і саме їхня творчість була головним джерелом натхнення для пісенної музи. Цим пояснюється й надзвичайно швидкі популяризація й розповсюдження стрілецьких співанок. Стрілецька пісня — унікальне явище як в українському військовому музичному мистецтві, так і у світовому. Її початки глибоко закорінені в народних і козацьких піснях, пісенних традиціях. Втім, «усуси» залюбки співали й похідні та історичні пісні, перейняті з Великої України. і цим значною мірою спричинилися до творення помостів між різними частинами української землі.
Зрештою, не лише концертними виступами об’єднували «усуси» навколо національної ідеї українців різних регіонів, а й організацією народних шкіл, курсів українознавства, проведенням національних свят і багатьма іншими добрими справами. Протягом 1918-го УСС перебували на території Наддніпрянської України трохи більше семи місяців. і скрізь — чи то в Олександрівську (нині Запоріжжя), чи Єлисаветграді (Кіровоград) — про них збереглися найкращі відзиви. Ось уривок лише одного з них: «Незабаром серед селянства розійшлися чутки одні від других чуднійші: вони вчатьѕ вони лічать хворихѕ вони посилають своїх людей на роботу в поміч удовам і недужимѕ За все платятьѕ Поводяться по-людськи з народомѕ Чи сподівалася ти, наша нещасна Україно, небом і людьми забута, коли-небудь у своїх селах вітати таких талановитих гостейѕ Учителівѕ Братівѕ». Власне, тема національно-культурно-просвітницької діяльності на Великій Україні «австрійських козаків», як називали там «усусів», настільки глибока, масштабна й вартісна для висвітлення, що потребує окремої публікації.
і все-таки вершиною культурного надбання УСС став організований ними український театр. Точніше, галицький стрілецький театр — мережа театральних колективів, тісно пов’язаних з національно-визвольною боротьбою 1914—1923 рр. за незалежність і соборність України — вніс вагомий внесок у збереження і примноження духовних цінностей українського народу, розвиток національної культури в першій половині ХХ століття. Варто насамперед відзначити в тому ряду професійний львівський театр «Руська бесіда», який слушно називали в роки Великої війни «Стрілецьким театром», оскільки основну його трупу становили якраз «усуси». До цієї категорії театрів зарахуємо й «Тернопільські вечори», «Український Чернівецький театр» та «Новий Львівський театр». Визначне місце у цьому ряду посідали також аматорська трупа ПК й унікальний фронтовий театр Начальної Команди Української Галицької Армії (УГА), якого у часи Першої світової, українсько-польської та українсько-більшовицької воєн 1914—1920 рр. не мала, мабуть, жодна армія світу.
Власне, адміністратором стрілецького фронтового театру, що виник при УГА, було призначено саме Леся Гринішака, керівником його трупи — Гната Юру, а завідувачем літературно-репертуарної частини — Юрія Шкрумеляка з Ланчинаѕ З того періоду життя Л. Гринішака маємо у своєму розпорядженні і згадку про нього в тодішній газеті «Покутський вісник», що виходила в Коломиї, в публікації про гастролі в місті згадуваного Чернівецького театру. Гадаємо, читачам буде цікаво ознайомитися як зі змістом, так із стилістикою тієї кореспонденції, тому подаємо її світлину серед ілюстрацій до цього матеріалу. 
Командування УСС усвідомлювало всю важливість театру як живої національної пропаганди для жителів Галичини, українців-вояків австро-угорської армії та січових стрільців. Тому мобілізованих до війська, а також зарахованих до лав легіону колишніх акторів «ПК» скеровувало здебільшого до Львова, де вони брали участь у виставах «Руської бесіди». Січових стрільців аматорської трупи «ПК» вважали головним резервом цього театру. Збереглися хроніки мистецької установи, в яких серед обдарованих виконавців різних ролей фігурує і прізвище Л. Гринішака.
Після поразки національно-визвольної боротьби і розпаду Галицької армії у травні 1920 р. частина членів акторської трупи потрапила у польський полон, а відтак до концтабору Ялівець. Щоправда, невдовзі їх було звільнено і вони повернулися до Львова, де започаткували Український незалежний театр. Тим часом інші учасники трупи, перейшовши разом із частиною УГА на бік Червоної Армії, залишилися в радянській Україні. Серед них, крім Г. Юри, який заснував театр у Вінниці, Леся Курбаса й Михайла Крушельницького, котрі вступили до театру Садовського, а відтак перший створив знаменитий харківський «Березіль», був і наш Л. Гринішак — він осів в Черкасах, де організував свій театр. На жаль, його подальша доля наразі невідома...
Брат Леся Микола теж був відомим громадським діячем. Навчався у Львівській гімназії, по закінченні якої працював соціатором (діловодом) в адвоката М. Миколайчука в Надвірні. Приватно студіював право. Був членом національних товариств. У 1939 р. заарештований радянською владою і засланий до Архангельська. Після звільнення воював у роки Другої світової в польському полку під командуванням Андернса. 1947-го демобілізувався й емігрував до Великобританії. 1975 р. повернувся до Надвірни. Помер у березні 1985-го. Сестра Анна (по чоловікові — Григораш) працювала вчителькою молодших класів у Надвірнянській восьмирічній школі. З родини Гринішаків нині живе в івано-Франківську племінник Леся й Миколи по сестринській лінії. 
Садиба, в якій народився Л. Гринішак, розташовувалася на вулиці Мазепи (колишня 3-го Мая) у Надвірні. Тож Надвірнянська міська рада готує відкриття до 100-річчя від створення УСС меморіальної дошки на честь Леся Гринішака, яку буде встановлено на фронтоні будинку «Просвіта» на вулиці Мазепи, 36 у райцентрі. А днями на сесії міськради ухвалили рішення про присвоєння йому звання «Почесний громадянин міста Надвірни».


Тарас АНДРУНЯК, Василь МОРОЗ


Переглядів: 169 | Додав: Dnister
Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 

Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 14. Автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії А.Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації історії рідного краю
Copyright MyCorp © 2016