Передслово У травні 1993 року в журналі «Український ботанічний журнал» з’явилася стаття вчених Д. Доброчаєвої, Л. Любінської та О. Рибалка «Нестор Гаморак. Сторінки життя вченого». У ній ішлося про нашого земляка уродженця сіл Стрільча і Топорівців тодішнього Городенківського повіту. Починається стаття словами: «Нескінченний, здається, цей скорботний ряд людей науки — від великих учених до скромних аспірантів, яких поглинув за сім десятиріч радянський ГУЛАГ. Мусимо знати, мусимо повернути із забуття їхні безневинні імена, їхню замовчувану наукову спадщину. Згадаймо нині про одного з них — українського вченого-фітофізіолога, професора Нестора Теодоровича Гаморака». Цей журнал, напевно, потрапив до рук відомого на Прикарпатті вченого, краєзнавця і нині вже, на жаль, покійного Володимира Полєка. Він написав статтю до газети «Галичина», і її було опубліковано 31 серпня 1994 року (№ 127). Проте там мало сказано про походження Нестора Гаморака, його родичів, за яких обставин він залишився сиротою, про важке дитинство, яке здебільшого проходило в Коломиї та ін. Батько Нестора Теодор-Еміль Гаморак служив на парохії в Топорівцях Городенківського повіту (з прилученням с. Підвисокого Снятинського повіту). Молодші сестри: Теодора-Олена була в заміжжі за о. Іваном Плешканом (поет, перекладач), Ганна — за Северином Даниловичем, якого Іван Франко назвав найбільшим соціалістом Галичини, Євгенія — за о. Василем Калитовським, близьким родичем Кирила Трильовського, Ольга — за відомим письменником і громадсько-політичним діячем Галичини Василем Стефаником. Трагічна доля витала над домом і родиною отця Кирила Гаморака. Більше його знаємо як тестя Василя Стефаника. Рано померли його дружина і тато, за кілька років один за одним пішли з цього світу три сини — Теодор, Віктор і Олег. Потім — зять о. Іван Плешкан, дочка Євгенія, цьоця Мілька... Про все це я описав в художньо-краєзнавчій епопеї «Тяжкий хрест». Дружина Теодора Гаморака Дарія Козловська була дочкою о. іполита Козловського, який служив на парохії в с. Стрільчі Городенківського повіту. При вінчанні молодих свідком з боку отця Козловського був Зенон Шухевич (рідний вуйко знаменитого командира УПА Романа Шухевича). Старшенька донечка подружжя Теодора і Дарії Антоніна-Ольга народилася в Топорівцях. Одного разу їгомость з вагітною їмостю поїхали в гості до її родичів. Там почалися пологи і 9 березня 1892 р. народився Нестор-Василь. Згідно з тодішніми австрійськими законами там же його й охрестили. Це було 120 років тому. 60 років про нього не можна було говорити, навіть згадувати, і то лише за те, що він українець, син священичих родів, учився за кордоном, «український буржуазний націоналіст», бо свого часу входив до складу уряду ЗУНР, щиро любив Україну, листувався із вченими, які жили за кордоном, і т. д. і т. п. Отож далі про родину Гамораків «Галичина» розповість у циклі матеріалів. Семен Гаморак народився 1807 року в Тисмениці біля Станиславова. Ще маленьким, бігаючи дворами з малими ровесниками, добре засвоїв польську й гебрейську мови. Потім учився в міській школі. Продовжив навчання у Станиславівській гімназії. Вчився дуже добре. Там же в гімназії вивчив досконало латину і німецьку. Після закінчення гімназії вступив до Львівського університету на філософські студії. Його манило вивчення інших мов. Це вдавалося. За час навчання вивчив французьку, італійську та арабську мови. Під час навчання зрозумів, що філософія не лежить йому до душі, і після закінчення філософських студій вступив на теологічні, під час яких вивчив ще грецьку і старослов’янську мови. У львівському помешканні жив разом із чехом. Отож вивчив ще й чеську мову. Семен Гаморак любив розповідати, як одного разу, їдучи з Відня, вирішив повернути до свого товариша в Чехії, з яким довго жив у львівській квартирі. На вулиці зустрів чоловіка і по-німецьки запитав, де живе такий-то. Той здивовано і голосно відповів: — Якщо ти німець, то шукай собі німця і запитуй його. Різко повернувшись, пішов геть від гостя. Тоді Семен заговорив до нього по-чеськи. Той, усміхаючись, повернувся і провів його аж до воріт товариша. Перед висвяченням Семен Гаморак одружився з Ганною, про яку мало є відомостей. Євгенія Данилович перед смертю розповідала, що в родині побутувала легенда, буцімто Ганна Гаморак походила з роду Драгоманових. Щоб отримати підтвердження цього, я звернувся з листом до літературно-меморіального музею ім. Лесі Українки в Колодяжному. Звідти повідомили, що родина у Лесі Українки була дуже великою. і, справді, один із дядьків Лесі Українки жив у Варшаві, з яким якихось зв’язків родина Драгоманових не підтримувала. Щоб дослідити ці дані, треба піднімати варшавські архіви, що не всім доступно. Після висвячення отець Семен Гаморак отримав направлення до містечка Кіцмані на Буковині, де була невелика греко-католицька парохія, яка мала свою невелику церковцю. Там народилися два сини — Іван і Кирило. Іван подавав надії на здібного музиканта. Дуже любив скрипку. Але під час пошесті холери дружина і син іван померли. Отець Семен залишився з Кирилом, який на той час уже закінчував школу. Під час навчання Кирила в гімназії о. Семен зрозумів, що з того доходу, який перепадав йому, далі сина вчити не зможе. Тоді звернувся до Станиславівської дієцезії з проханням про перевід на іншу парохію. Так у 1852 році опинився в селі Стецеві Снятинського деканату. Якось його як пароха села запросили до двору пана-дідича Миколи Айваса на обід. Будучи вже немолодим, не дуже стежив за собою. За тодішніми звичаями, дами при дворі говорили при сторонніх по-французьки. За столом навпроти нього сиділи дві вже немолоді дами й після перших страв почали між собою обговорювати одяг священика, дуже ганячи його за неохайність. Вони і подумати не могли, що греко-католицький парох, та ще й українець, знає французьку мову. Коли вже закінчили обговорювати всі вади одягу о. Семена, він звернувся до них чистою французькою мовою, від чого дами від несподіванки мало язики свої не прикусили. Отець Семен звернув увагу на допущені ними граматичні й стилістичні помилки та неправильну вимову слів у реченнях. Говорив поволі, смакуючи кожне слово, усі присутні чули. Принишклі від сорому, дами сиділи, схиливши голови, й червоніли, проклинаючи той час, коли виявили бажання піти на обід. Слідами батька пішов і син, який теж вступив до Львівського університету на студії. Перед висвяченням Кирило знайшов свою обраницю у сім’ї о. івана Стрийського із сусідньої Топорівської парохії. Їхні родичі не раз зустрічалися, особливо під час свят. Після висвячення о. Кирила направили до південної Буковини аж за Герцами, на парохію в селі Качики. Отець Семен Гаморак довго добивався, щоби сина скерували до його парохії приват-сотрудником. Як-не-як, а йому на той час уже було за 60. Працювати на великій парохії ставало все важче і важче. Аж у 1874-му о. Кирила Гаморака призначили приват-сотрудником до свого батька, якому на той час уже було 67 літ. Він дуже радів визначним людям Галичини, які часто відвідували його оселю. Підтримував морально сина, радів за нього, коли той був послом до галицького сойму. Отець Семен був Титулованим Совітником Консисторії. Нагороджений Золотим хрестом «За заслуги». З часом о. Семен почав втрачати зір. Восени 1896 року в метрикальній книзі зроблено останній запис. Надалі повністю осліп, але продовжував навчати єврейських дітей гебрейської мови. 17 лютого 1897 року він помер. Про автора: Уродженець села Топорівців на Городенківщині член Національної спілки журналістів і Національної спілки краєзнавців України Дмитро Мохорук майже все своє трудове життя провів на Снятинщині і працював головним зоотехніком колгоспу, головним зоотехніком Верховинського районного управління с/г, секретарем парторганізації та заступником голови колгоспу, головою колгоспу, директором племптахорадгоспу. Аж на пенсії він почав втілювати в життя свою давню мрію і зайнявся історією краю та літературою. Дмитро Мохорук — автор історико-краєзнавчого та етнографічного збірника «Село моє Топорівці», роману-епопеї «Тяжкий хрест», роману-хроніки «Птах щастя», роману «Божий помазаник», повістей «Зів’ялі ружі», «Аудієнція», «Народний месник», драми «Кривавий світанок», лауреат літературно-мистецьких премій імені Марка Черемшини і Леся Мартовича. Дмитро МОХОРУК
|
