Секрети партизанської війни - 18 Червня 2014 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація
Четвер, 2016-12-08, 9:54 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Червень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30
 
Архів новин
Головна » 2014 » Червень » 18 » Секрети партизанської війни
2:11 PM
Секрети партизанської війни

П’ять років тому, 18 червня 2009-го, пішов із життя Орест-Методій Дичковський (псевдо «Кривоніс»), чи не наймолодший із українських партизанів. Він був ініціатором створення Прикарпатського військово-спортивного ліцею, в якому вперше в Україні запровадив спецкурс із історії українського війська 1920-1950-х років – щоби навчати ліцеїстів законів конспірації, правил маскування, методів ведення партизанської війни…

Орест Дичковський вважав, що виховувати патріотизм на прикладах окупаційної (радянської) армії, як це робиться в більшості військових навчальних закладів, – абсурд. На початку діяльності ліцею (перший набір відбувся у вересні 1996 року) тут навіть вживалися історичні українські назви військових підрозділів – такі ж, як колись у січових стрільців і УПА: рій, чота, сотня. Колишній партизан жалкував, що, згідно зі статутом Збройних сил України, в сучасній армії вживати ці назви не дозволено. Але він вірив, що невдовзі саме випускники Прикарпатського військово-спортивного ліцею довершать українізацію війська.
 
«Наші випускники мають стати солдатами з українським серцем, - зауважив якось у розмові з журналістом «Z» Орест Дичковський. – Це повинні бути люди, які свідомо працюватимуть для України, не шкодуючи життя”.
 
Доля партизана
 
Орест Дичковський прийняв свій перший бій, коли йому було стільки ж років, як багатьом нинішнім вихованцям Прикарпатського спортивно-військового ліцею – неповних 14. У 1944-му він мешкав у селі Вільхівка, що на теперішній Рожнятівщині. Його батьки та старші сестри, рятуючись від “других совітів”, щоби не бути висланими на Сибір, виїхали за кордон. Старший брат служив в українській дивізії “Галичина”. Підліток залишився вдома сам зі старенькою бабусею.
Підпільники, з якими Орест змалку підтримував зв’язок, доручили йому виконувати обов’язки станичного запасної сітки ОУН, до якої належали лише підлітки та люди похилого віку. Але, маючи за плечима двотижневий юнацький військовий вишкіл, він рвався у бій і при першій же нагоді зголосився до сотні УПА. Високий на зріст і кремезний, Орест виглядав старшим за своїх однолітків, тому на запитання про свій вік бадьоро відповів: «Голошу слухняно, вісімнадцять!». Так Орест Дичковський став стрільцем „Кривоносом” у третьому рої третьої чоти сотні „Хмеля”.
Потім був справжній бій із радянськими підрозділами в лісах біля Надієва та Ракова (тепер – Долинський район Івано-Франківської області), вихід із оточення, коротка відпустка в рідному селі, зрада, затримання, допит у СМЕРШі, втеча з-під варти, переховування в духовній семінарії у Львові, повернення додому і праця на рідних теренах референтом Служби Безпеки ОУН. А тоді – знову арешт і вирок суду: 25 років таборів, у півтора рази більше, ніж прожив на той момент 17-річний Орест Дичковський. 
 
Безпека понад усе
“Такая сопля, а так хорошо разбирает”, – такими словами оцінили роботу Ореста Дичковського слідчі НКВД, коли їм до рук потрапили докази його підпільної роботи – частина архіву референтури СБ ОУН. Орест у роботі контррозвідника справді виявляв особливу старанність. Знав, що одна помилка когось із нижньої ланки Служби Безпеки може спричинити загибель безневинної людини. Вивчати звіти інформаторів і аналізувати справу треба було надзвичайно уважно. Оресту це вдавалося.

«Служба безпеки мала окремі зв’язки, окрему працю, про яку ні станичний не знав, ні районний провід, – розповідав Орест Дичковський. – В кожній станиці було 3-4 інформатори СБ, які вербувалися з людей незаанґажованих, аполітичних, розумних і чесних. Кожного з інформаторів запевняли, що в селі за безпеку відповідає тільки він один. У такий спосіб можна було ґарантувати, що референт отримає неупереджену інформацію з трьох окремих джерел».
В обов’язки інформаторів входило відстежувати новоприбулих у селі, виявляти активістів, які йшли на співпрацю з каральними органами, доповідати про надзвичайні події. Окрім повідомлень від інформаторів, референт кущового СБ люстрував також звіти зі станиці. Якщо хтось сигналізував про виявленого зрадника чи ворожого агента, референт давав вказівку решті – розібратися у справі. У тому разі, коли інформацію підтверджували всі, виносився присуд. Якщо ж ні – інформатор втрачав довіру, і йому наказували пояснити, з якою метою він звів наклеп на людину.
«Нас звинувачували, нібито ми вбивали комсомольців, але насправді серед комсомольських активістів було багато офіцерів НКВД або тих, хто співпрацював з каральними органами, – пояснював Орест Дичковський. – Присуд смерті нікому не виносили лише за причетність до комсомолу. Те саме стосується фельдшерів чи вчителів. Якщо котрийсь із них ішов на тісну співпрацю з НКВД, то йому спершу надсилали попередження з вимогою у певний термін покинути село».
У 1946-1947 роках фаховий рівень Служби Безпеки став погіршуватися. Бракувало справжніх професіоналів, багато хто загинув. Дичковський пригадував, як йому ледве вдалося відвернути присуд смерті, винесений трьом жінкам (матері з доньками), яких безпідставно звинуватили у доносі. «Закон знаєш?», – перепитали його тоді вояки, які прийшли виконувати вирок. Орест підтвердив. Тепер за скасування наказу він відповідав головою: якщо помилився в цих людях, то загине сам.
Щоби вберегтися від помилки і не довіритися зрадникові, повстанцям часом доводилося жорстоко перестраховуватись. Дичковський згадував, з яким болем один із командирів віддавав наказ виконати присуд радянському офіцерові, що потрапив у полон до УПА. Той кілька днів ходив разом із упівцями, спілкувався з ними українською, розповів усе про мережу агентів НКВД у районі, але до кінця у своїй щирості не переконав. «Виконати присуд так, щоби він не знав, і поховати по-людськи», – наказав сотенний, знаючи, що не має права ризикувати своїми вояками.
 
Секрети криївки
У партизанській війні доводилося бути особливо пильним. Адже у більшості випадків причиною розсекречених криївок і бункерів були зрада й донос. Самим облавникам рідко вдавалося виявити вхід до підземного сховку партизанів, штрикаючи щупами землю у горах і лісах. Мистецтво замаскувати криївку повстанці вдосконалювали на власних помилках, на смертях побратимів.
Як розповідав Орест Дичковський, вхід до бункера закривали не суцільною лядою, а такою собі скринькою, частково заповненою половою, – щоби легше витягати. А для того, щоби щуп не досягнув дошки, вгорі клали каменюки – не так, як бруківку, а на різну глибину, щоби виглядало природно. Іноді вхід маскували пнем.
Криївки робили там, де був якийсь потічок. Вхід до схрону прокладали просто в березі. Він був у вигляді зиґзаґу, щоби граната чи кулі не летіли просто в «гніздо», а гасилися глухою стіною. Щоб увійти в такий сховок взимку, не залишивши слідів, підпільники спершу йшли торованим шляхом, на якому відбитки швидко затоптують, а переходячи через потічок зіскакували з моста у незамерзлу воду. Потоком можна було безслідно дістатися до входу в криївку.
Взимку підпільникам доводилося перебувати в криївках майже безвилазно. Запас харчів робили заздалегідь. Варили їсти на примусах. Димар виводили у дупляве дерево, в якому були додаткові отвори, аби дим розсіювався. Життя криївки йшло вночі, а їсти готували над ранок, коли в горах піднімався туман, за яким диму не було видно. В такому бункері була продумана також система водовідведення. Для цього воду з потічка пропускали через криївку, і вона вимивала нечистоти.
«Треба віддати паскудам належне, облавники швидко засвоїли цю справу, – розповідав пан Орест. – Вони йшли по потічках і брали аналізи. Якщо у воді були якісь органічні речовини, то йшли по обох берегах  і щупали, як має бути».
До речі, далеко не всі партизанські криївки в горах були викриті облавниками та ліквідовані. Багато з них збереглося й донині. Деякі зі схронів поблизу рідної Вільхівки Орест Дичковський хотів відвідати ще після свого звільнення з таборів у 1956 році (він відбув лише трохи більше третини строку присудженого йому покарання, потрапивши під дію указу «про малолітніх», виданого після смерті Сталіна). Але на волі колишній упівець перебував під пильним наглядом органів держбезпеки, тому лише здалеку оглянув місце, де схил гори осунувся і завалив таємний вхід до криївки, в якій партизанський рій залишив кулемет та три-чотири кріси…

Богдан Скаврон


Переглядів: 203 | Додав: Dnister
Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 

Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 14. Автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії А.Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації історії рідного краю
Copyright MyCorp © 2016