Городенківщина колись була полікультурним краєм. І нині в регіоні є давні храми – дерев’яні церковці та пишні костели. Але їх було б більше, якби не совіти. Вони перетворювали храми у склади, майстерні, зерносховища, просто руйнували.
З часом церкви ставали пустками. І продовжують бути такими. З одного боку досі вражають архітектурою, а з іншого – порожнечею.
Сороки. Костел – клуб – руйнація
Нині вже мало хто знає, що в 1873 році в Сороках бернардинці з сусіднього Гвіздця звели дерев’яний костел. Стояв він навпроти греко-католицького, а нині православного храму Вознесіння Господнього. З часом біля костелу з’явилася й мурована дзвіниця та дерев’яний бернардинський душпастирський осередок, який на початку XX століття отримав статус монастиря. Та з приходом совітів усе змінилось.
Не весь церковний інвентар вдалося вивезти до Польщі, чимало пограбовано та зникло, зокрема костельний орган. Серед врятованих реліквій – золота чаша. За словами мешканки села Ганни Аннюк, нині чаша зберігається у місцевому храмі Вознесіння Христового. Крім цього, як каже настоятель церкви Микола Кравчук, збереглися також сповідальниця та ікона святого Антонія Падевського з Ісусиком на руках, яку з часом він передав до храму в Кутах.
1944 року радянська влада облаштувала у храмі клуб, а всередині п’ятдесятих повністю знищила. Парафіяльну резиденцію перетворили на колгоспну контору. Нині тут амбулаторія.
Пані Ганна пригадує, що храмове свято в костелі було 13 червня – на святого Антонія. Ймовірно храм мав ім’я цього святого. На цвинтарі збереглася скульптура Антонія з Ісусиком на руках.
Ясенів Пільний. Костел святого Йоана Хрестителя
Така ж сумна доля чекала й костел в Ясеневі Пільному. В 1853 році коштом власника села Яна Кшиштофовича тут збудували дерев’яну каплицю західного обряду. Та щороку чисельність римо-католиків лише збільшувалася, тож виникла потреба в будівництві костелу.
Освятили його 1936 року. Та недовго мешканці раділи новому храму. З приходом радянських окупантів городенківський настоятель Михайло Собейко вивіз костельне майно до Польщі.
Зачинена святиня спершу використовувалася як колгоспне зерносховище, а відтак через поганий стан совіти її повністю зруйнували. Стерли з лиця землі вони й вірменську капличку, яка стояла неподалік села.
Незнищенна порожнеча
Якщо говорити про костели, то багатьом на думку спаде величний храм Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії в Городенці, де працював Йоган-Георг Пінзель, чи городенківський вірменський костел. Та сумно споглядати на римо-католицькі храми у Михальче, Чернелиці чи Поточищі. Усі вони стали пустками. Для реставрації потрібні чималі кошти, тому єдина надія – на гранти. А для цього потрібна клопітка праця місцевих громад.
Богослужіння у бароковому костелі святого Архангела Михаїла в Михальче XVIII століття припинилися близько 1944 року. А збудував його в 1750 році архієпископ Львівський Ян Скарбек, якому й належало Михальче.
В радянський період церкву перетворили на колгоспний склад, згодом на майстерню, а відтак і на спортзал. Щодо цього є й документ – «Справа на церковну громаду села Михальче» з Державного архіву Івано-Франківської області. Ось перекладена з російської цитата звідти: «В Михальче є восьмилітня школа, торговий комплекс, медпункт, бібліотека, дім культури, дитячий садочок, історико-краєзнавчий музей, а також колишній костел (нині тут майстерня)».
2017 року костел зовні частково відновили. А для гостей села встановили інформаційний стенд.
Не менш величний домініканський костел святого Антонія і в Чернелиці. Побудований в ренесансному стилі за часів польського князя Михайла Чарторийського. Датується 1661 роком. За радянської влади з 1948 року храм використовували як склад.
Більшість церковного майна, на щастя, вдалося вивезти, а стації Хресної дороги перейшли до місцевої греко-католицької церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Пережив костел святого Антонія і пожежу. Сталося це у 2005 році, внаслідок чого постраждав дах храму й розпис стін. Поруч з костелом донині збереглося приміщення колишньої плебанії.
Можна припустити, що назву святого Антонія мав костел і в Поточищі, адже його скульптура й досі зберігається на старому сільському цвинтарі. З приходом більшовиків у костелі діяв спортзал, магазин, бібліотека, а також цю будівлю використовувала школа.
Кілька років тому завдяки зусиллям уродженця Поточища Василя Ємчука зробили зовнішню реставрацію костелу. Надалі, щоб підтримувати його в належному стані, можна, до прикладу, облаштувати тут цікавий музей.
Уніж. Усе повертається
Історія дерев’яної греко-католицької церковці святого Миколая у невеличкому Уніжі також трагічна. Відомості про цю святиню подає польський етнограф та археолог Владислав Пшибиславський у своїй книзі «Уніж. Село Городенківського повіту» 1933 року.
Він вважає, що громада села купила церкву в сусідньому Монастирку наприкінці XVIII століття. З часом придбали й дзвони. А часткова реставрація храму відбулася у 1870-му. Також автор пише, що до перших десятиліть XIX століття мешканці Уніжа були винятково греко-католиками. А вже пізніше дехто почав сповідувати й римо-католицизм. І це попри те, що свого костелу в селі не було.
Як розповів завідувач місцевого клуба Микола Гарасевич, унікальний дерев’яний храм в Уніжі більшовики знищили свідомо. Та зазвичай усе повертається. За його словами, люди, які за вказівкою займалися руйнацією, згодом загинули в ДТП.
Юлія Марцінів | 
