Українські правники, як поступова і освічена фахово-соціальна верства суспільства, відіграли непересічну роль у становленні української політичної та економічної еліти в Галичині на переломі дев’ятнадцятого – двадцятого століть. Сьогодні українськими істориками та краєзнавцями вже нагромаджено і введено у науковий обіг значний біографічний матеріал про видатних українських адвокатів, які очолили суспільно-політичні процеси у ті буремні роки, зокрема про таких політичних світочів як Кирило Трильовський, Кость Левицький, Євген Петрушевич, Лев Бачинський, Андрій Чайковський, Євген Олесницький та інші. Значно менше досліджень стосується їхніх молодших колег, які перейняли естафету громадської праці від своїх старших товаришів у міжвоєнний період у повітових містах окупованої Польщею Галичини.
Доля більшості з них виявилася не просто драматичною, а й справді трагічною, зокрема – доля приватного адвоката, доктора права Олекси Коссака.
Олекса Коссак народився 3 червня 1887 року у м. Дрогобичі у незаможній багатодітній сім’ї рільника Миколи Коссака, власника трьох моргів поля. У шлюбі з Юстиною Низовою (дівоче прізвище матері Олекси) на світ прийшло шестеро дітей. Пізніше, коли Микола Коссак овдовів і вдруге одружився з Євдокією Кіт, у сім'ї народилося ще троє дітей.
Непересічні природні здібності, висока працездатність і потяг до гуманітарної освіти дали змогу Олексі Коссаку, єдиному з усієї сім’ї, здобути вищу освіту. Олекса навчався у дрогобицькій школі, а за тим у дрогобицькій гімназії, яку закінчив 1905 року. Того ж року вступив на юридичний факультет Львівського університету, який закінчив у 1909 році. Під час навчання займався репетиторством і цим заробляв на прожиття, оскільки з дому не міг отримувати матеріальної підтримки.
Молоді роки Олекси Коссака пов’язані зі Снятинщиною. Ще під час навчання у Львівському університеті він познайомився і заприятелював із братами Олександром та Володимиром Курп’яками, синами Ілярія Курп’яка, пароха села Карлів на Снятинщині (тепер с. Прутівка Снятинського району Івано-Франківської області). Володимир, з яким вони були однокурсниками, неодноразово запрошував товариша на вакації приїжджати до своїх батьків у село на парохію. Тут молодий Олекса познайомився з майбутньою дружиною – Оленою – молодшою сестрою братів Курп’яків.
Родина Курп’яків була освіченою, відзначалася високою культурою та громадською активністю. Батько з дітьми створили домашній родинний квартет: голова сім’ї грав на віолончелі, сини – на скрипці та альті, дочка Олена – на фортеп'яно, для укладання репертуару виписували популярні нотні видання зі Львова і Відня. Оскільки на освіту синів затрачалися значні кошти з родинного бюджету, то батько початково не планував давати вищу освіту ще й дочці, але Олена з юних років відзначалася вольовим характером і прагнула здобути вищу педагогічну і музичну освіту, на чому й наполягла, написавши татові з цього приводу спеціального листа-звернення. Її мрія збулася: вона навчалася з 1903 року одночасно у двох українських навчальних закладах у Львові – у виділовій дівочій школі ім. Т.Шевченка, а після реформування цього закладу – у дівочій учительській семінарії, та у Вищому музичному інституті (1903-1908, клас фортепіано М.Криницької). Після закінчення студій учителювала у рідному селі Карлові.
Адвокатську практику О. Коссак проходив у м. Снятині у канцелярії адвоката, доктора Івана Семанюка, відомого українського письменника-новеліста (літературний псевдонім Марко Черемшина), а 1912 року здобув науковий ступінь доктора права. Адвокатську працю почав того ж року у Дрогобичі.
16 вересня 1913 року Олекса Коссак та Олена Курп’як обвінчалися. Доктор Іван Семанюк, наставник молодого адвоката, при укладенні шлюбу був свідком, а на весіллі ще й виконував обов’язки старости. Згодом дружина Івана Семанюка Наталія стала близькою приятелькою Олени Коссак.
Однак сімейне щастя молодого подружжя Коссаків було нетривалим, оскільки наступного року почалася Перша світова війна й Олексу Коссака, як хорунжого запасу, мобілізували до діючої австрійської армії. Воював він на австрійсько-російському фронті, у 1914 році був поранений і взятий у російський полон. У Росії перебував у таборах військовополонених у містах Москві, Курську, Воронежі, Омську, Томську, Тарі, Красноярську, Мінусінську. У красноярському таборі пройшов курс бухгалтерії. Працював бухгалтером у таборах для військовополонених, пережив дві російські революції (буржуазну і більшовицький переворот), працював у 1920-21 роках (при радянській владі) рахівником у Красноярському губраднаргоспі.
Воєнне лихоліття на довгі роки розірвало долі подружжя Коссаків. Олена перед наступом російських військ разом зі сім’єю брата Олександра, який залізницею евакуював судові архіви до столиці Австрії, виїхала з Коломиї до Відня, звідки згодом перебралася до Чехії, де працювала учителькою у таборах українських біженців у місті Хоцені. У роки Західно-Української Республіки працювала у закладах освіти і культури у Перемишлі. Після захоплення Перемишля, а за тим і Львова польськими військами, переїхала до Коломиї. Вже після припинення воєнних подій з великими труднощами через міжнародні доброчинні організації вона змогла встановити поштові контакти з чоловіком у більшовицькій Росії.
Аж у жовтні 1921 року завдяки старанням дружини, за посередництвом Міжнародної організації Червоного Хреста, хворий і знесилений Олекса повернувся з Росії в Галичину, яка на той час була вже у складі Польщі. Спільними зусиллями подружжя налагодило родинне життя у місті Коломиї, де вдова покійного Ілярія Курп’яка Катерина у спілці з двома сестрами придбали будинок. Тут у сім'ї народилися три дочки: Любов (1922-2014), Марта (1924-2014) і Лідія (1926-1969).
У 1922 році Олекса Коссак відновив фахову правничу діяльність у Коломиї на посаді конципієнта (помічника) приватного адвоката Габера. З 1923 року вступив до Львівської палати адвокатів і відкрив власну адвокатську канцелярію. Працював приватним адвокатом у Коломиї до вересня 1939 року.
У 1920-30-их роках О.Коссак брав жваву участь в українському громадському житті Покутського краю. Був головою Коломийського гімнастичного товариства «Сокіл», заступником голови заряду Народного Дому у Коломиї, членом правління кооперативу «Підкарпатський Союз», членом ревізійної комісії кооперативного банку «Покутський Союз», підтримував діяльність місцевих громадських товариств «Просвіта», «Родина», «Сільський Господар». Був активним членом Союзу Українських Адвокатів (СУА). Як фаховий адвокат часто допомагав у забезпеченні правового захисту українських освітніх, культурних і господарських установ, зокрема неодноразово безкорисно захищав у суді права «Окружного Союзу Кружків Рідної Школи», завдяки чому вдавалося уникати закриття польською адміністрацією українських шкіл. Співпрацював він і з політичними організаціями українців – Українським Національно-Демократичним Об’єднанням (УНДО), а також з підпільними формуваннями – Українською Військовою Організацією (УВО) та Організацією Українських Націоналістів (ОУН). Надавав правову допомогу активістам цих інституцій під час проведення парламентських і місцевих виборчих кампаній.
Зазначимо, що участь українських адвокатів у керівних органах українських громадських організацій, які постійно знаходилися під особливим наглядом і пресингом польських окупаційних властей, була не просто бажаною, а й конче необхідною, оскільки, окрім виконання статутних завдань цих організацій, доводилося постійно вести ретельний правовий супровід і захист їх діяльності. Після невдачі визвольних змагань епохи ЗУНР українці аж ніяк не змирилися із власним упослідженим становищем в Галичині і для провадження просвітницької роботи та пропаганди незалежницьких ідей використовували усі комунікативні можливості як легальних, так і нелегальних інституцій, незалежно від профілю їх діяльності. У 1920-их роках, пам’ятаючи роль пожежно-гімнастичного товариства «Січ» у становленні національних збройних формувань у роки першої світової, українські політики націоналістичного крила велику увагу приділяли організації діяльності українського гімнастичного товариства «Сокіл» і молодіжної організації «Пласт». Отже, згадані організації потрапили під пильне око польських силових структур і таємних служб.
Світло на ці обставини проливають збережені у фондах Державного архіву Івано-Франківської області документи підрозділів польської державної поліції у Станиславівському воєводстві. Зокрема, у звіті №574/пр./29 від 7 січня 1929 року коломийський повітовий староста доктор Скваржинський інформував воєводу про зібрані агентами відомості щодо діяльності осередків УВО у Коломийському повіті, стверджуючи, що керівником повітової організації УВО є Олекса Коссак, який є головою товариства «Сокіл» і через це товариство поширює на території міста і повіту діяльність УВО. У суворо таємній інформації №32/2/пр./29 від 20 лютого 1929 року староста подає відомості, що О.Коссак, керуючи «Соколом», надає сприяння УВО, зокрема здійснює збір коштів на організаційні цілі . У наступних рапортах з цих питань теж часто фігурує ім’я О.Коссака. Наприклад, перелічуючи підозрюваних у причетності до УВО українців, на доказ їх неблагонадійності наводяться аргументи про тісні стосунки з адвокатом О.Коссаком. У суворо таємному звіті №пр.:177/29 від 11 червня 1929 року староста інформував воєводу про намагання УВО використати літні вакації для проведення акції пропаганди незалежницьких ідей у середовищі сільської молоді із залученням агітаторів із шкільної та академічної молоді, яка проводить свої канікули здебільшого на селі. У цьому звіті знаходимо також таку інформацію: «У зв’язку з цим голова місцевого «Сокола» адвокат Коссак залучає молодь до тієї праці, особливо – активніших членів і симпатиків УВО. Справа та мала бути предметом нарад між доктором Коссаком та іншими членами «Сокола» в перші дні червня цього року(…) Акція має й іншу мету, а саме: закладання товариств «Сокола» у гмінах. По проведенню тієї пропагандивної акції доктор Коссак відновив намагання взяти у влади дозволи на створення «Соколів» по селах. Оскільки ця акція проводилася членами УВО, то організовані «Соколи» були б, безперечно, осередками організації». (Зазначені джерела цитуються в українському перекладі за книгою М.Андрусяка «Залізо у вогні»).
О.Коссак був високоосвіченою людиною: володів сімома іноземними мовами – німецькою, польською, російською, єврейською (ідиш), англійською, французькою, італійською. Мав велику книгозбірню, передплачував майже усю тогочасну галицько-українську періодику, замовляв фахові юридичні видання з Варшави, Відня, Лондона. Займався науковою діяльністю, опублікував статті з проблем цивільного права в українському правничому часописі «Життя і право», зокрема й з питань використання української мови у церковних актах цивільного стану в Галичині. Цікавився теорією і практикою місцевого самоврядування (у збереженому фрагменті його правничої бібліотеки міститься досить багато видань на цю тему). Був добрим фахівцем у царині земельного права і часто допомагав покутським селянам відстоювати права на їхні грунти.
У міжвоєнний період у місті Коломиї та на Покутті О.Коссак був знаною і впливовою фігурою, меценатом багатьох українських інституцій. Підтримував своєю участю і коштами діяльність доброчинних, спортивних і культурно-просвітницьких товариств, брав участь в усіх патріотичних акціях українців, підтримував діяльність закладів освіти, театру і музичних колективів. У домі Коссаків часто бували діячі культури і мистецтва, а на час гастролей у місті театральних труп родина завжди гостила українських артистів.
Після початку у 1939 році Другої світової війни та приєднання Західної України до складу Радянського Союзу О.Коссак був позбавлений можливості працювати правником. Адвокатська канцелярія була ліквідована, архів актів спалений. Надивившись на звірства більшовиків у революційному Сибірі, він не мав жодних ілюзій щодо щасливої долі галицьких українців у бездержавній Радянській Україні і не бачив власних перспектив фахової діяльності у радянських інституціях. Однак вільне володіння російською мовою дало змогу йому деякий час у 1939-40 роках працювати учителем російської мови у коломийській середній школі освіти дорослих №1.
У червні 1941 року Радянський Союз зазнав німецької агресії і війна швидко прийшла й до Коломиї. Після втечі радянської адміністрації у місті кілька днів було безвладдя, тому представники української інтелігенції, насамперед – правники, утворили тимчасовий комітет з управління містом, до якого увійшов і О.Коссак, однак незабаром мадярські, а потім й німецькі війська, що вступили у місто, припинили діяльність цього комітету. Під час німецької окупації галицькі українці робили спроби щодо відновлення діяльності довоєнних громадських об’єднань та утворення громадських територіальних організацій для надання можливої гуманітарної допомоги місцевому населенню в умовах окупації. Так була створена мережа так званих допомогових комітетів. Однак гітлерівські окупанти не довіряли діячам цих комітетів, як зрештою й інших українських громадських інституцій на окупованих територіях.
Олекса Коссак з 1941 року працював референтом у справах молоді в Окружному допомоговому комітеті у Коломиї. Взимку 1942 року активісти підпільної молодіжної організації ОУН гостро потребували коштів на організаційні цілі і вирішили залучити їх через пожертви населення під час традиційної Різдв’яної коляди. Оскільки усі громадські акції перебували під пильним оком гестапо, то, щоб мати легітимний захист, підпільники попросили О.Коссака від імені Окружного допомогового комітету завірити підписом і печаткою підписний аркуш на збір коштів на доброчинні цілі, що він і зробив. Оскільки за молодими оунівцями вже вівся нагляд, то їх невдовзі було затримано поліцією з посвідченими О.Коссаком документами. У лютому того року містом прокотилася хвиля арештів громадян. 10 лютого 1942 року як заложник О.Коссак був заарештований гестапо у справі підпільної молодіжної організації ОУН, допитаний комендантом гестапо Вайсманом і ув’язнений близько десяти місяців у тюрмах Коломиї і Чорткова. В ув’язненні він голодував і захворів тифом, у зв’язку з чим на деякий час з тюремної камери був переведений до коломийського міського шпиталю. У цей час відомі українські громадські діячі: історик, професор Володимир Кубійович та правник Кость Паньківський, до яких за допомогою звернулися Олена Коссак та друзі родини, насамперед голова Окружного допомогового комітету у Коломиї о. Олександр Русин, робили старання щодо полегшення долі та визволення з тюрми Олекси Коссака, звертаючись з листами аж до генерал-губернатора Галичини Ганса Франка, але без успіху.
Восени 1942 року гестапо запланувало залякувальну акцію для українців як помсту за спробу проголошення відновлення української державності у Львові 30 червня 1941 року та як відплату за убивство високопоставленого гестапівського офіцера по вулиці Генінга у Львові, яке було здійснене партизанами ОУН-УПА. Для цього у чортківську тюрму на Тернопільщині було доставлено для екзекуції кілька груп українців, ув’язнених перед тим у тюрмах Коломиї, Дрогобича, Тернополя та інших галицьких міст. У числі коломийської групи з 15 в’язнів сюди ж було привезено Олексу Коссака. Оскільки він продовжував хворіти, то тимчасово його з тюрми перевели до чортківської лікарні.
27 листопада 1942 року О.Коссак, все ще у стані гарячки, був забраний з лікарні та у числі 56 українських в’язнів чортківської тюрми розстріляний окупантами на полі (території колишнього навчального військового полігону – «зицирпляцу») між м. Чортковом і с. Ягільницею на Тернопільщині й там же похований у братській могилі страчених.
Одразу після страти керівництвом ОУН було здійснено заходи щодо вшанування пам’яті полеглих героїв. Над могилою страчених на заклик провідників ОУН місцевими селянами було насипано курган, на якому встановили дерев’яний хрест з тризубом. Масовим тиражем була випущена і розповсюджена листівка з фотографією могили і списком полеглих. У підпільному журналі Проводу ОУН «Ідея і чин» за 1943 рік теж було опубліковано список страчених і свідчення очевидця тих подій.
Однак незабаром курган було знищено спершу німецькими, а остаточно радянськими властями. Місцевим мешканцям за обох тоталітарних режимів суворо заборонялося будь-яким чином упорядкувати могилу українських патріотів (радянськими органами влади при цьому не було навіть узято до уваги той факт, що документи про убивство на Тернопіллі гітлерівцями 56 українських учасників антифашистського опору фігурували у якості судових доказів на Нюрнберзькому процесі і включені до 17-го тому матеріалів Нюрнберзького трибуналу над нацистськими злочинцями). Цю територію як посівні площі використовував місцевий колгосп і з часом координати могили було втрачено. Пошуки місця поховання розпочалися аж після здобуття Україною незалежності. Перші розкопки, проведені навесні 1992 року, не дали результатів, тому на узбіччі дороги, край поля, на якому гітлерівцями страчено українських патріотів, у п’ятдесяту річницю їх загибелі силами Чортківської організації «Меморіал» було встановлено пам’ятний хрест з іменами полеглих, який урочисто освятили 29 листопада 1992 року. Результативними стали пошуки аж восени 2017 року. Останки страчених, у т. ч. й О.Коссака, були ексгумовані працівниками Меморіально-пошукового підприємства Львівської обласної ради «Доля» і з належними церковними та військовими почестями, за участю представників уряду і керівництва обласних рад та обласних державних адміністрацій Тернопільської, Львівської й Івано-Франківської областей, урочисто перепоховані на старому міському цвинтарі у місті Чорткові 19 листопада 2017 року, напередодні 75-их роковин Ягільницької трагедії. Ще роком пізніше з ініціативи і коштом уродженця села Ягільниця, депутата Тернопільської обласної ради Василя Вислоцького на місці розстрілу і первісного поховання страчених було насипано символічну могилу-курган та встановлено на ній пам’ятний хрест з чорного граніту, який освячено 25 листопада 2018 року.
Протягом років незалежності України істориками і краєзнавцями проведено значну пошуково-дослідницьку та інформаційно-видавничу роботу щодо вивчення і опублікування відомостей про Ягільницьку трагедію у листопаді 1942 року, розкриття мотивів і обставин цього злочину нацистів, а також висвітлення відомостей про походження та життєвий шлях її жертв. Тим не менше, залишається ще багато суперечливих і недостатньо прокоментованих мемуарів та спогадів свідків і учасників тих давніх подій. Зокрема, зацитуємо фрагмент спогадів «Ми гордимось ними…» одного з небагатьох в’язнів коломийської тюрми, яким вдалося урятуватися від загибелі, Мирослава Харкевича: «В тій самій «акції» загинув від гестапівських куль д-р Олекса Коссак, адвокат і загально шанований громадський діяч, він ні натурою, ні віком не був революціонером чи конспіратором. Сам дивувався як потрапив у «ту» компанію. Часто хворів і дуже багато перебував у «шпитальці», келії, призначеній для хворих в’язнів. На келії число сім, ізолював себе від інших, переважно мовчав і як правник вірив до кінця у справедливість, в суди та закінчення того «непорозуміння», в яке випадково впав». Треба відзначити, що справді, на відміну від більшості в’язнів тієї групи, які належали до радикальних активістів молодіжної мережі ОУН, він був представником старшого покоління українських патріотів (фактично покоління їх батьків), переконання яких сформувалися ще у часах Австро-Угорської імперії, ветераном-офіцером першої світової війни (який до того ж відбув довголітній полон), фаховим правником «цісарсько-королівського гарту», який у досягненні завдань політичного і культурного відродження нації орієнтувався переважно на застосування легальних методів роботи, людиною іншого темпераменту і культури. Те, що не був він «поза політикою» переконливо підтверджують цитовані вище уцілілі документи польських окупаційних спецслужб. На своєму життєвому шляху (також частково описаному вище) О.Коссак бачив багато жорстокості і несправедливості від недругів українства, то ж, очевидно, не був він наївним у осмисленні можливих перспектив власної долі у жорнах нацистського режиму. В іншій своїй книзі мемуарів «Я вас не забув» М.Харкевич докладно описує той процес «слідства» з вибиванням показів із в’язнів у коломийській тюрмі, подаючи також розлогу характеристику шефа гестапо, обершарффюрера Вайсмана як примітивної і неосвіченої, винятково жорстокої і цинічної істоти, садиста, що прагнув вислужитися у тилу і якомога швидше доповісти керівництву про повну ліквідацію мережі підпільного антинацистського опору на ввіреному йому терені Покуття. Тому й, мабуть, не чекав доктор О.Коссак милості та справедливого суду від ворогів свого народу і гідно загинув разом з усіма своїми супутниками у нещасті.
Трагічне завершення життєвого шляху доктора О. Коссака, на жаль, було у 30-40-их роках двадцятого століття типовою долею представників української національно свідомої інтелігенції, масштаби фізичного винищення якої сталінським і гітлерівським режимами стали справді безпрецедентними. Розстріли, катування, ув’язнення, заслання і депортації, позбавлення майна і можливості фахової та творчої праці інтелігентів-патріотів в умовах цих двох багато у чому дуже подібних між собою тоталітарних режимів на довгі десятиліття позбавили українське суспільство потужної національно свідомої еліти, наявність якої є необхідною передумовою повноцінного буття кожної нації.
Список світлин:
1. Олекса Коссак з батьком і братом. Дрогобич, близько 1913 року. Зліва направо: Петро Коссак (син), Микола Коссак (батько), Олекса Коссак (син).
2. Олена і Олекса Коссаки. Львів, 1913 рік.
3. Олекса Коссак. Коломия, 1938 рік.
4. Збори Коломийського осередку Спілки Адвокатів України. Коломия, 1935 рік. Олекса Коссак у першому ряді (сидить) другий справа.
5. Вигляд першої могили в’язнів чортківської тюрми навесні 1942 року.
6. Освячений 25 листопада 2018 рок пам’ятний хрест на місці розстрілу і первісного захоронення жертв Ягільницької трагедії 27 листопада 1942 року.
7. Чин урочистого перепоховання 19 листопада 2017 року у м. Чорткові ексгумованих останків жертв Ягільницької трагедії.
Богдан Волошинський,
член Національної спілки краєзнавців України |
