Я народився і виростав у тій частині нашого міста, де Чорний потік ділить місто на горішню і долішню частини. Це квартал, основою якого є ратуша. А там у долині – славнозвісний кляштор, як в епоху пізнього середньовіччя називали монастир ченців домініканського ордену, який стояв на місці Святомихайлівської церкви. Його давно немає, а назва зосталася. Кляшторне джерело в ту сиву давнину – це ціла система складних водотоків, з кільканадцятьма помпами. Адже місто завше потребувало доброї, свіжої, холодної води, і будь-якої пори року. Кожен пристрій-водотяг мав певне призначення: скажімо, домогосподарки не прали там, де воду набирали військові, а люди службові не підвозили свої діжки до помпи загального користування, і така субординація тривала повсякчас. Неписаних кляшторних законів дотримувалися й пожежники, які квартирували в сусідстві на пагорбі, позаду давнього маґістрату. Веселі, молоді, здорові й рум’янолиці у своїх темних уніформах, вони за звичкою все робили у швидкому темпі. Приїхали, зіскочили, розгорнули «рукави», кинули на дно квадратної криниці, залізна ляда якої завше замикалася на колодку, аби ми, дітлахи, не лазили куди не потрібно. Поки вода наповнювала автомобільні цистерни, пожежники встигали поганяти з нами у футбол. Свисток командира – і ось екіпаж уже змотує мокрі шланги, водій ввімкнув сирену, а ми їй в унісон, слідом, ще якийсь час свистіли і вересканили: «Горить! Горить!» Основи пожежної охорони у Східній Галичині закладалися наприкінці XVIII століття. Саме тоді, за прикладом західноєвропейських держав, почали формуватися команди добровільних «стражпожарних» дружин, бійці яких усвідомлювали свою нелегку, але вкрай потрібну місію. На той час у ґмінах краю, окрім цісарсько-королівських міст Львова та Кракова, діяв закон про «вогневу поліцію», який прийняли 28 липня 1786 року. На його підставі місцева влада могла рекомендувати створення служб захисту від вогняної стихії. А це означало, що вирішення цього важливого і нагального питання залежало від бажання керівників ґміни: виділяти кошти на структуру пожежної охорони, опікуватися знаряддям і людським факторм – чи ні. А може, краще обмежитися громадськими пожертвами?.. Інколи так воно й було. Добре вишколену команду вогнеборців могли собі дозволити утримувати лише великі міста, які були політично ближчими до столиці монархії і послуговувалися відповідними указами щодо матеріальної підтримки цієї неприбуткової структури. Така практика тривала ще майже сотню літ, аж поки крайова Спілка добровільних пожежних товариств спричинилася до того, що в усіх галицьких посілостях почали формувати кваліфіковані команди з боротьби і запобіганню вогняного лиха. Для цього обирали голову, який не завше міг бути фахівцем. Йому підпорядковувалися начальник команди, його заступник, секретар та інструктор, що на загальних зібраннях обиралися раз на три роки. Коломийське добровільне пожежне товариство заявило про своє існування далекого 1884 року, за сприяння і турботі бурмистра Якуба Аслана. До слова, аналогічні товариства виникли тоді ж у Долині, Косові, Тисмениці. Перша команда, очолювана якимось Песцьоровським, невдовзі була розпущена. Чи то потрібної кількості погорільців бракувало для плану, чи фінансування не вистачало, сьогодні важко сказати. І лише в липні 1888 року, завдяки старанням радного міської управи Яніцького, у Коломиї знову сформувався новий протипожежний загін. Польськомовний часопис «Пшеґльонд пожарнічи», віддаючи належне цьому урядовцю і його заслузі перед містянами, у №12 згаданого року подає: «За короткий час він (Яніцький. -Авт.) зумів зібрати розпорошений корпус, довівши його чисельність до 120 осіб. Одночасно створено дві філії добровільної сторожі на віддалених передмістях, що дозволило збільшити корпус двома відділами. Придбано нові знаряддя для гасіння вогню та нові мундири, що відзначаються добротністю і практичністю. Корпус має великий оркестр, який нараховує 15осіб. Якщо Яніцький буде й надалі так утримувати своє дитя, то м. Коломия матиме найкращу боєздатну добровільну охорону краю». Тут варто відзначити, що, окрім добровольців, магістрат забагнув мати ще й професіоналів, чисельність яких коливалася в межах десятка. «Міська рада, – читаємо далі у тому ж номері, – передусім бурмистр Аслан, не шкодує грошей, щоб захистити місто від пожежного лиха і забезпечити сторожу достатньою кількістю реквізиту. Зокрема, вже є 5 сикавок (поливальних машин. -Авт.), вози, 5 великих бочковозів і багато інших приладів. Сторожа на вежі (йдеться про ратушу. -Авт.) має зв’язок з командою за допомогою електричного дзвінка. У стайні перебуває 4 пари коней, готових до диспозиції». Щодо коломийського повіту, то через десять років на його території розташовувалося сім пожежних підрозділів різних видів: зі штатними працівниками і найманими, які «…керувалися окремими ухвалами міської ради, на основі законів про вогняну поліцію». День 5 травня 1900 року ввійшов в українську історію як день створення першого на теренах осередку пожежно-руханкового товариства патріотичного спрямування «Січ», зорганізованого її отаманом, адвокатом, членом радикальної партії Кирилом Трильовським. Відтак з’явилися й «Соколи», про що може бути окрема розповідь. Коломийські газети часто відгукувалися лаконічною інформацією на завдані вогнем збитки. Так, у москвофільському часописі «Русская рада» за 1 лютого 1904 року, в рубриці «Новинки зблизька і далека», обиватель міг прочитати, що: «Погоріла в Коломиї на снятинському передмісті (тепер вул. І. Мазепи. -Авт.) фабрика свічок фірми Крис і Сінґер. Шкода на кільканадцять тисяч, но була асекурована». У міжвоєнний період польської окупації коломийські пожежники й далі справно стежили за околицями з найвищого балкону ратушевої вежі. Вранці до обов’язків дозорного входило грати на горні церковний гімн «Коли вранішні стають зорі», написаний ксьондзом Медуховським. Спеціальним сигналом свого духового інструменту він також сповіщав городянам про тривогу, тиснув ґудзик електричного дзвінка і виставляв показники температури повітря, напрям вітру, опісля складав молитви покровителю пожежництва св. Флоріанові. Ніби середньовічне лицарство у гостроверхих, сонцесяйних шоломах, відважні фоєрмани доволі нерутинно проводили рідкісні хвилини дозвілля. Вечірньої пори в затишному ратушевому подвір’ї лунали звуки троїстих музик. Водій Казимир Ільницький грав на скрипці, рядові Кожельник та Бліхінґер – на гармоніці та бубоні. Звільнена від чергування мила телефоністка Зоська кружляла під їхній супровід з кимсь із напарників танго й фокстроти. Так без суттєвих змін тривало до вересня 1939-го. Пожежна команда радянського зразка була сформована на основі розпорядження ОПО МВС Станіславської області у складі трьох караулів, шістьох відділів. До комплектування входили автоцистерна «Шкода», автопомпа «Шеврове», які були націоналізовані новою владою й перейшли в спадок від попередніх власників. Вітчизняний автопром представляла легка вантажівка ГАЗ-АА. А далі була війна… У квітні 1944 року склад коломийських пожежників чисельно мало змінився, позмінних караулів зосталося три, при тих же шістьох відділах. Їхні казарми розміщувалися на другому поверсі, а техніка стояла під ними в боксах. Від березня до листопада 1984 року тут відбувалися суттєві зміни – професійна пожежна охорона ставала воєнізованим формуванням. 1 листопада особовий склад СВПЧ-8, карбуючи крок, промаршував на площу Героїв, де склав присягу на вірність батьківщині. Але чимраз тіснішими ставали стіни старого приміщення, і у вересні 1988 року розпочалося будівництво нового відомчого пожежного депо на вулиці Жовтневій, тепер Гетьмана І. Мазепи, а закінчено влітку 1990-ого. Наступного нового року коломийські пожежники увійшли сюди повноправними господарями, де віддано несуть свою нелегку службу й донині. Василь Нагірний, член НСЖУ |
