Четвер, 2020-09-24, 3:41 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2011 » Серпень » 19 » Черепиця чорно і червонолиця
11:36 PM
Черепиця чорно і червонолиця

Обсервація не без моралі

Чому так повелося, що там, де присутній прагматизм, там відсутня духовна культура? Ставлю собі це запитання, дивлячись, як на очах нівелюється надбання минулих поколінь містян. Маю на увазі давню частину Коломиї, над якою зависла загроза втрати автентичних пам’яток, елементи і декор яких надають їй певного архітектурного шарму.

Розбалансовується загальний ансамбль середмістя, яке повинно бути заповідною зоною і має бути захищене від посягань на нього випадкових, некомпетентних людей. За такого підходу до справи наші діти вже ніколи не побачать візерунчастої черепиці, що прикрашала дахи кам’яниць, надаючи їм традиційних рис європейськості. Ті керамічні орнаменти червоної і чорної «масті», наче виткані на гуцульсько-покутському килимі, зникають з обличчя міста, даючи дорогу уніфікованим шиферним листам і металопокрівлі.

Колишні господарі оселі практикували орнаментувати з черепичних плиток хрести – символ причетності і пошанівку до віри батьків, а також вистелювали на даху дату побудови дому. Завдяки цим характерним знакам деякі пілоти люфтваффе не скидали на них свій смертоносний вантаж…


Тавровані історією

Гончарну черепицю, або як тоді казали дахівку, виготовляла «Спілка промислових глиняних виробів» Владислава Віммера, Станіслава Гомолякса, Станіслава Желенського, а також Гершка Рамлера, на що вказувало його персональне фірмове тавро «Ramlerowka» на кожній з цеглин.

Такий знак ускладнював також процес підробки і служив водно­час предметом якісної кладки. Перше таке підприємство закладене 1897 року на вулиці Михайла Павлика, тодішній вул. Романовського. Чому саме там? Та тому, що поруч була копальня глини, яка мала унікальні промислові властивості.

Протягом віку довколишні мешканці і приїжджі люди видобували тут сировець на побутові потреби. Так було допоки Г. Рамлер не «поклав око», а потім і обидві руки на цю істинно «золоту жилу».


«Пекельний кочегар»

У різні роки у кар’єрі і на випічці працювало приблизно 150 його напівсезонних працівників. Склад готової продукції реалізував добре випалену будівельну цеглу, тепло­стійку шамотку для печей і камінів, дренажні рурки і, звичайно, згадану вже червону і «димлену» черепицю. На всіх стадіях виробництва застосовувалася виключно ручна праця, та, зрештою, іншої й не передбачалося. В той час найбільш поширеною дитячою погрозою був вислів: «Не будеш слухняний – підеш цеглу носити». Десь-не-десь діяло механічне обладнання, яке приводили в рух за допомогою дорогої парової машини-глиноміса німецької фірми «Пекельний кочегар» і яка через систему трансмісій спрямовувала свою енергію на стрічкові преси. Та попри те, працівників забезпечували добротними помешканнями. Якщо пильніше звернути увагу на партерові будинки, на стиль їхньої забудови вздовж тодішньої вулиці Романовського, то розумієш, що саме у них замешкувала наймана робоча сила Рамлера. Такі однотипні архітектурні плани складали з економічних міркувань, а ще для того, аби їхні мешканці не заздрили одні одним. Нинішні їхні «нові» власники змінили задуми давніх проектантів до невпізнання. У той час поруч з тими фабричними оселями на розі теперішніх вулиць Франка і Павлика кипіла «мулярка».



Образа гонору

Точно не встановлено, коли саме почали зводити могутні корпуси окружного палацу правосуддя і повітової тюрми, але достеменно відомо, що навесні 1880 року у цих кімнатах був засуджений і вдруге відбував тримісячне ув’язнення Іван Франко, про що нагадує пам’ятна таблиця на розі кам’яниці авторства мистця-пластика Василя Андрушка. Ім’я Каменяра успадкував медколедж, який на початку 1990-х витіснив з цих стін таку потугу, як штаб ракетних військ Радянської армії.

Така безпрецедентна акція не відбулася би без довготермінового голодування представників поступової інтеліґенції міста, перед якими не встояли високі військові чини, бо напередодні розвалу союзу вони вже мали вигляд «весільних генералів». Відповідно вулицю Михайла Павлика назвали в дусі тих часів іменем Клари Цеткін. Хто вперше потрапляє сюди – довго блукає безкінечними, здавалося б, лабіринтами, і тепер важко уявити собі, як колись цими коридорами водили на слухання справи рудочубого в’язня з келії №6. Цісарсько-королівський уряд міста уклав з успішним підприємцем Г. Рамлером кредитну угоду про використання його продукції для зведення і покриття приміщення суду і в’язниці. Однак минали роки, а влада на місцях не особливо квапилася виплачувати йому заборгованість. Аж якось наш знервований «цегляр» при зустрічі з бурмистром дорікнув йому, що, мовляв, «я такий кримінал вибудував власним коштом, що у ньому за честь мав би сидіти сам найясніший цісар Франц Йосиф, дай йому Боже здоров’я». Опісля, як то кажуть, поскребований Рамлер вкусився за язика та було вже пізно. Справу за образу гонору імператора подали до того ж суду. Так необережна Рамлерова тирада стала для нього фатальною і, як наслідок, – 14 діб арештантських нар, а ще через кілька днів він помер року 1910-го.

Цікава доля склалася також у начальника цього пенітенціарного закладу, поляка Янчишина, який був родом з Делятина. Свою кар’єру він розпочинав з наглядача-ключника, а за «совітів» закінчив за ґратами. 1920 року почалася масована пацифікація – придушення національної свідомості українців. Нашу округу пацифікував тоді 14-ий полк піхоти, жандармерія. Карна експедиція пройшлася селами Жаб’є-Зелена, Гринява, Яблониця, Ферескуля, Довгополе, Стебне, Перехресне, Красноїлля, Ясенів. Серед потерпілих були Василь Шекерєк, Федь Карабчук, Микола Дроник, скатовано Миколу Шекерєка, побито Василя Костюка, його сина Михайла, Дмитра Костюка, Марію Кречунєк, згвалтовано Василину Шкіндюк. Параску Храпчук і Марію Семенюк били цілу ніч і відливали водою. Решту, 200 осіб, прив’язаних до коней, гнали до цієї коломийської тюрми … Й донині побутує байка про двох співв’язнів, які з окупацією Речі Посполитої вийшли на волю. При тім вони згадали, які добротні матраци були в їхніх камерах, і повернулися за ними, щоби забрати їх додому. Але браму буцегарні за ними зачинили нові, радянські, «визволителі».


Кар’єр народив озеро

Тим часом цегляне виробництво перейшло до Рамлерових зятів. Справи, очевидно, просувалися не зле, бо їхні вироби були відзначені «Дипломом Міністерства промислу і гендлю» за рік 1929-ий. Про те, що спіткало родину Рамлерів за час диктатури третього рейху, можемо лише здогадуватися, бо наразі не чути про їхніх нащадків. У полум’ї тієї страшної війни згоріла в’язниця, ховаючи в руїнах сліди злочинів (за радянської доби на її місці розташувався автопарк ракетників коломийського гарнізону). До 1954-го цегляною випічкою займався завод №8, допоки поверхневі поклади глини не вичерпалися. Так було до 1958 року. Тодішній голова міста Степан Олексюк зобов’язав акуратно розібрати безгоспні стіни колишньої Рамлерової «робітні». Уцілілої цегли вистачило на спорудження трьох багатоквартирних будинків у середмісті. Тоді до спорожнілого каньйону пустили річище тихоплинної Радилівки. На місці теперішнього острова на міському озері, в осиротілих нішах печей незадіяної цегельні почали знаходити прихисток знедолені інваліди війни і пияки. Потужну техніку надали сусіди-танкісти з вулиці Моцарта. Поступово потічок наповнив водою штучний кратер до країв. З залишків глини «насипали» острів, «озеленили» його. Інвентарне бюро розробило технічну документацію на впорядкування культурно-відпочинкової зони з обов’язковим періодичним очищенням. І невдовзі міське центральне озеро стало улюбленим місцем купання і риболовлі з цілим комплексом споруд: міст, шлюз, оглядовий майданчик, причал для човнів, човнярська станція, гребля. А які хокейні баталії ми, підлітки, проводили на його крижаній поверхні взимку – згадую і наче відчуваю млосно-ностальгійну ломоту в ногах. А ще ця цегла запам’яталася з дитинства, коли моя незабутня бабця клала мене, непослуха, на коліна, а на підняті вгору руки давала по важкій австрійській цеглині. І така екзекуція могла тривати до години, все залежало від глибини моєї провини…


«Комсомольці-добровольці»

Нашу водойму й дотепер вперто іменують комсомольським озером, мабуть через те, що свого часу саме студенти, комсомольці, активісти, за наказом директорки тодішнього технікуму МОД, зрівняли з землею сусідній гебрайський кіркут, а на його окрушинах «розбили» паркові алеї.

Руйнацію кладовища розпочали нацисти, які надгробними плитами встеляли подвір’я, хідники, майдани, а довершили комуністи, зводячи з дармового будівельного матеріалу п’єдестали для своїх ідеологічних провідників – В. Лєніна та С. Кірова. Думалося, що про ті події вже ніщо не нагадуватиме, однак пам’ять людська живучіша, і тепер занедбаний тими самими студентами парковий меморіал, нам на сором, відроджують ізраїлеві нащадки.

Василь Нагірний, член НСЖУ


Переглядів: 762 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 20. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2020