П`ятниця, 2019-09-20, 1:06 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Січень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
 
Архів новин
Головна » 2013 » Січень » 11 » Галичани – давній народ
11:02 AM
Галичани – давній народ
У сьогоднішній рубриці «Галичанство» ми поведемо мову про галичан. Ким тільки не проголошували їх  – заблуканим племенем  московитів, частиною польського народу, потомками готів, нащадками давніх іранців, слав’янізованими кельтами. Галицька тематика не сходить зі шпальт газет, нею рясніють цілі блоги в інтернеті.  Різномінітні тлумачення історії достукуються  до свідомості представників цього давнього етносу, щоб галицький дух і галицьке коріння не зачахли у непростих умовах теперішнього витка історії галичан.  
Галичани — европейський етнос, що сформувався на землях Галичини у верхньому басейні Дністра та частково Сяну і Верхнього Бугу. В етнічних межах на цій території проживає їх близько 5 мільйонів. За межами етнічної території мешкає ще близько 2 мільйонів чоловік. Таким чином, усього в світі на сьогодні налічується близько 7 мільйонів галичан.
На початках формування слов’ян на території сучасного розселення галичан проживали склавини. Пізніше, за переконаннями більшості вчених, територія північного Прикарпаття в часи раннього Середньовіччя заселялася величезним союзом білих хорватів. Це плем’я займало територію від Західного Бугу та верхів’їв Пруту й Серету на сході до річки Вісли й верхів’їв Лаби на заході. З часу заснування перших слов’янських держав, цей край входив у Білу Хорватію, а також в окремі історичні періоди частково був під протекторатом Великої Моравії, Угорщини, Русі. Після розпаду останньої на території Галичини існувала Галицько-Волинська держава.
До появи статті Івана Франка «На межі можливого» щодо галичан вживана була назва галицькі русини, рутенці. А у більш ранні часи була поширена назва білі хорвати (горвати), які мешкали тут сторіччями і поступово стали частиною русинського народу , який розмовляє українською мовою чи галицьким її діалектом. 
Досліджучи етноґенез хорватів, свого часу нас зацікавило питання: що ж це за плем’я? За різними джерелами прийнято було вважати, що батьківщиною хорватів були терени, які зараз є частиною Західної України. Хорвати емігрували на південь у VI столітті з Білої Хорватії, що охоплювала прикарпатський регіон. Так звана «польська теорія» Білої Хорватії, яка існувала на противагу українській, виявилась не така вже й польська. Навіть «Хорватський лексикон» і той подавав такі відомості, що робили «польську теорію» все більше помилковою: «Ім’я сьогоднішнього хорватського народу до ХІ ст. носили ще двоє племен: хорвати в Польщі й в Чехії. Руський літопис «Повесть временных лет» також згадує існування хорватських племен в Україні, але це ймовірно ті самі білі хорвати». Перше, що прийшло нам на думку, а чи не асоціюється походження хорватів з Галичиною. Дальше, очевидно, через генні відчуття народилося розуміння того, що коріння хорватів так чи інакше пов’язано із минулим галичан.
Цікаво, що в деяких творах радянських письменників, коли йшла мова про українців до 1939 року, галичани називалися галичанами, а не "західними українцями”. Чи не дивно, що різного роду крикуни зі сторони Московії з легкістю готові "подарувати” Галичину Польщі, Європі, та будь-кому, бо, мабуть, відчувають, що галичани є чимось дуже незвичним для такої знайомої і легкодоступної для них Малоросії…
В тому, що колись галицькі русини називали себе галичанами, також нічого дивного нема. Так руське населення, що заселяло територію коронного краю «Галичини і Лодомерії» вважало себе галичанами, не надаючи цьому особливого значення. Для офіційної російської пропаганди вони були «галицкими русскими», а для пізніших діячів УНР та Української держави гетьмана Скоропадського – галичанами. Новочасні прихильники «малоросійського» варіанту такі, як історик Д.Табачник, фактично дослівно списали з москвофільських досліджень свої нібито сучасні оцінки міфічних галичан.
Взагалі дивним виглядає те, що в ХХІ столітті, особливо після непростого, але ідеологічно законсервованого радянського періоду, знаходяться вчені та політики, які намагаються дошукатися чистих історичних типів. Особливо неприпустимими є подібні пошуки в українському випадку. Зрозуміло, що в народу, який тривалий час був розділений кордонами двох величезних імперій, процес формування модерної політичної нації відбувався набагато складніше, ніж у тих націй, що формувалися в межах однієї монархії або однієї держави. Особливий відбиток на це формування накладали також специфічні політичні обставини, які панували в тій чи іншій державі. І нема нічого дивного в тому, що русини в державі Габсбургів і малороси в імперії Романових досить різнилися між собою. Тоді як в Австрійській державі русинів було поступово втягнуто в парламентський процес, в Росії забороняли малоросійську мову, а місцеву шляхту інкорпоровано в апарат управління державою, але тільки за умови її остаточного переходу до табору великоросів. Це і породило докорінні відмінності між представниками обох гілок українства, а якщо взяти до уваги їхнє племінне походження, то це віддалило їх на зовсім різні рухові орбіти. 
З іншого боку галичанин, якщо говорити про сьогоднішній день, – це значною мірою спекулятивне визначення, тому що «справжніх» галичан дуже важко відшукати. Вони самі вже перестають бути такими за винятком окремих представників інтелігентів, які цю свою самобутність галичан хочуть відродити. Тому ми б назвали галичанами тих, хто вибудовує свою ідентичність на своїй, виключно галицькій традиції. Галицька ж традиція – це традиція формування власної національної ідентичності в умовах Австрійської, а пізніше Австро-Угорської держави. Це дуже важливий період в історії Галичини. На момент розподілу Речі Посполитої і переходу Галичини до Австрії у 1772 році галичани були такою собі досить однорідною масою, що складалася в основному із селян і священиків. Отож австрійці, отримавши нову землю після поділу Польщі, приступили до наведення в ній порядку. Облаштовуючи нову територію, їм треба було тут на когось опертися. Для нової вертикалі влади вони привезли в Галичину бюрократів з Моравії і Богемії, тих слов’янських територій, які були в складі Австрії. Ці фахівці знали слов’янські мови, будучи німецькомовними в побуті. Ось ці люди і приїхали будувати нову австрійську провінцію, але вони скоро спольщилися. 
Натомість польський рух в Галичині залишався досить сильним. І для того, щоб не допустити ще більшого згуртування польського елементу та зменшити його ймовірний тиск на Відень, австрійці вдалися до протиставлення йому галицьких русинів (рутенів). Залучення їх до реформістських процесів принесло останнім нові неочікувані результати. По-перше, їх церква отримала офіційний статус, який був закріплений юридично. По-друге, було встановлено право, що священиком може стати лише людина з університетською освітою. По-третє, священик отримував державну зарплату і переставав бути залежним від місцевого поміщика. Таким чином стала зароджуватися серед русинського населення більш широка соціальна структура і дуже скоро ми отримали власне галицьких письменників, художників, юристів, адміністраторів тощо.
Галичани, втративши давні місцеві державотворчі традиції, стали згодом такою собі специфічною групою, яку виділяли інші шляхом «іншування». На шляху до формування повноцінної галицької ідентичності, як правило, виникало дуже багато перешкод. Довший час галичани залишалися русинами, потім перетворилися на політичних українців. Саме ця зміна та постійна боротьба з поляками стали найбільшою перешкодою виникнення окремої галицької нації, а відтак і народу. Але найбільше завадила їм піти своїм окремим шляхом консолідація із українцями з російської України та намагання вибудувати з ними потужну платформу для майбутньої спільної держави.
На жаль, галичани майже ніколи не уявляли себе самодостатнім етносом. Їхня внутрішня слабкість часто виводила на перший план принцип орієнтації на більш «зрілу» та потужну силу. Для москвофілів такою силою однозначно була Росія, а для українофілів – Наддніпрянщина. Те, що галичанам вдалося зберегти за найгірших обставин свою національну окремішність, вони однозначно мають завдячувати Греко-Католицькій Церкві. Ні для кого з дослідників не є таємницею, що після приєднання цих територій до Австрії галицька еліта ще перебувала у стані зародження і впливати на ситуацію в краї не могла. Не змогли також галичани дорости у той час до розуміння, що вони нічим не гірші від оточуючих їх народів, щоб вести свою власну політику. Шкода, що вони не розуміють цього і досі. 
Що ж до української орієнтації, точніше українофільської, то, незважаючи на те, що цей рух від початку не використовував етнонім «український», саме він з часом переважив усі решта напрями і привів до утвердження серед галичан української національної свідомості. Цей момент є ключовим в історії формування української модерної нації в Галичині. Справа в тому, що галицькі русини не почувалися українцями фактично до 1848 року і тільки з кінця 70-х років XIX століття ця лінія стає головною національною магістраллю. Як вже зазначалося вище, Австро-Угорщина перестала дивитися на Росію нейтральним поглядом: дві імперії стали затятими супротивниками. Оскільки українофільська орієнтація передбачала єднання з українцями в Російській державі, де якраз набирали силу гоніння на український рух, то імперія Габсбургів не могла упустити такого моменту, який міг значно ослабити державу Романових зсередини. З цього часу український рух в Австро-Угорщині отримує всіляку підтримку з боку держави. Переслідувані російською владою українці теж звертають свої погляди у бік конституційної монархії, перетворюючи Галичину у свого роду експериментальну лабораторію для вироблення універсальної платформи для всього українського руху. Багаті українці з Росії фінансово підтримують українофільські організації в Галичині, фінансуючи «Просвіту», газети і Наукове товариство імені Т.Шевченка. Таким чином, фактично спільними зусиллями українська орієнтація стає домінуючою в Галичині.
З часом Галичина стала містком між Центрально-Східною та Східною Європою. У періоди існування Російської імперії чи Радянського Союзу вона незмінно вважалася «найєвропейськішим» східнослов’янським регіоном. По-перше, це тому, що він був частиною Австрійської імперії між 1772 та 1918 роками (Австро-Угорської з 1867), по-друге, він не входив до складу Радянського Союзу до Другої світової війни. До того ж Галичина була знана як традиційна твердиня української самостійницької національної самосвідомості й як місце широкого вжитку української мови. 
Однак, від своїх проукраїнських зусиль галичани не отримали майже нічого. Українська держава, яку вони вимріяли і за яку боролися їхні кращі сини та дочки, ними відверто ігнорує. У сторону Галичини линуть постійні докори і непристойні випади з боку представників політичної верхівки України. Галичина та галичани, а також галицький різновид української мови завжди є улюбленою мішенню для антиукраїнських та антиєвропейських нападів. Складається враження, що Галичину і галичан свідомо хочуть «вижити» із політичного життя держави, лишити їх можливості по-своєму впливати на хід окремих подій. Отож галичанам є над чим задуматись і сказати своє вагоме історичне слово. Зрештою, як це було в усі добрі та давні часи.
       Іван Драбчук

Переглядів: 492 | Додав: limnytcja







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019