Четвер, 2020-01-23, 8:44 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2011 » Серпень » 23 » Галицьке Подністер’я – прабатьківщина українського народу
7:59 PM
Галицьке Подністер’я – прабатьківщина українського народу
Звісно, що зовсім не бажання принести до родини кожного з читачів "Галицького слова” чергову сенсацію, а ще напередодні 20-річного ювілею незалежності Української держави, заставило мене сісти за письмовий стіл і викласти свої наукові роздуми. Кожний свідомий член національної спільноти так само, як і кожен народ на певному і високому ступені свого розвитку, ставить собі запитання: "А звідки ж його витоки, де його найдавніша батьківщина, коли був той перший день, коли із загального людського масиву став відколюватися в самобутність український етнос?”. Та жага пізнання правдивого історичного минулого свого народу заставила автора першого українського літопису поставити собі запитання: "Звідки пішла Руська земля і як Руська земля постала?”. Чернець Києво-Печерського монастиря Нестор-літописець прекрасно знав П’ятикнижжя Мойсея, тому з Книги Буття черпав відомості, як на світі з’явилися різні народи, етноси і багатство мов. Слідом за Біблією він вважає, що від найстаршого Ноєвого сина Сима пішла жовта раса, від середущого Хама – чорна, а від наймолодшого Яфета – білошкірі люди в тому числі і наші давні предки – праслов’яни. Більше того, Нестор у «Повісті минулих літ» точно вказує прабатьківщину слов’янства, а саме Балкани, землі «по Дунаєви».
Історична наука знає сотні гіпотез і припущень, в яких Галицьке Подністер’я неодмінно знаходиться як невід’ємна частина праслов’янського етнічного материка. Тридцять п’ять років, які я немарно потратив в археологічних пошуках, а особливо наукові відкриття, зроблені вченими за останні роки в Галицькому підземному архіві, заставили мене подивитися на цю землю іншими очима. Саме тут я побачив прадавнє і нетлінне вогнище життя наших предків, другий після Подніпров’я за потужністю етнічний ембріон, де розвинулася історична доля українства.
     
Коли людина замешкала в Галичині?
У світлі найновіших наукових знань початковий процес походження людини розпочався в Центральній Африці. В 50-60 роках XX ст. родина англійських археологів Луїс і Мері Лікі відкрили в Олдувейській ущелині залишки найдавніших людей, які дістали назву австралопітеки або «люди умілі». За методом радіовуглецевого датування вік наших найдавніших предків обчислюється 2,5 млн. років.
Ще раніше, у 1865 р., англійський вчений Д. Лебокк запропонував назвати час, в якому жили первісні люди, палеолітом – давнім кам’яним віком. Згодом науковці поділили весь палеоліт на три періоди – ранній, середній і пізній. Вже в добу раннього палеоліту людина в результаті кількамільйонних мандрів добралася до нинішньої території України. Знаємо точно, що це сталося приблизно 1 млн років тому. У 60-х роках минулого століття український геолог В. Петрунь відкрив в околицях с. Рокосове Хустського району Закарпатської області знаряддя праці, виготовлене з каменю людьми доби найдавнішого палеоліту. А основна роль у встановленні точної дати заселення українських земель первісними людьми належить київському археологу В. Гладиліну, який у 1974 р. віднайшов палеолітичну стоянку в с.Королеве Виноградівського району на Закарпатті. Це було наїдревніше людське стійбище на території України. Відкриття на Закарпатті схилили багатьох вчених до думки, що людина добралася сюди із Західної Європи, хоча археологія визнає й інший шлях проникнення людських колективів на північ – кавказький.
Із Закарпаття розпочався процес заселення України. Він тривав головним чином далі на схід – у середнє Подністров’я та Північне Причорномор’я. У пізньопалеолітичний час (35-11 тисяч років тому) окремі групи пізньопалеолітичних общин просувались догори по Дністру, про що свідчать стоянки біля сіл Колодів, Межигірці, Вовчків, Маріямпіль Галицького району і палеолітична пам’ятка, розкопана професором Львівського університету О. Ситником поблизу с. Єзупіль Тисменицького району.
На той час, коли уславлений археолог Я.Пастернак випустив у м. Торонто свою капітальну монографію «Археологія України” (1961 рік), знання вітчизняних вчених обмежувалися інформацією, яка мала 100-тисячолітній код. Але вже тоді дослідник, "Археологію” якого перечитували читачі найбільших бібліотек світу, доводив людству, що ми, українці, один із найдревніших народів світу. І що після того, як українська територія була заселена, вона вже ніколи не була обезлюднень. Вона споконвіку належала і до правіку буде належати українцям. Цими науковими тезами Я. Пастернак увіковічнив себе як найпослідовніший археолог-автохтоніст, тобто той, що приналежнював за походженням до української землі тільки місцеве (аборигенне) населення.
     
Хто ж був першим українським автохтоністом?
Ним був зовсім не українець, а чех за національністю Вікентій Хвойка (1850-1914), який, прибувши у 26-річному віці до Києва, всеціло присвятив себе вивченню української старовини. Пам’ятку, яку він відкрив наприкінці XIX ст. в самому селі Трипілля, неподалік від Києва, а вслід за нею цілої групи самобутніх поселень біля нього (Ржищів, Верем’я, Халеп’я, Жуківці) дала назву «трипільській культурі». Завдяки науковій пропаганді у книгах В. Хвойки «Кам’яний вік Переднього Подніпров’я» (1901) і "Давні мешканці Переднього Подністров’я та їх культура в доісторичні часи» (1913) слово "трипілля” стало символічною назвою. Але, виявляється, не В. Хвойка був першовідкривачем трипільської культури. Австрійські історики і археологи вже в першій половині XIX ст. знали про пам’ятки з мальованою керамікою, виявлені на теренах Галичини. В століття, коли по Старому Світі ширилася неолітична революція, мальована кераміка була невід’ємним атрибутом культури неолітичних спільнот. Мальована кераміка поширилася по всьому кругу давнього Середземномор’я, в тому числі таємницями її виготовлення володіли давні мешканці України.
Найвизначніші пам’ятки з мальованою керамікою відкрив археолог А. Шнайдер (1825-1880) в селі Кошилівцях на Тернопільщині, у 1876 р. А. Кіркор розпочав дослідження поселення Більче-Золоте і сусідню з ним печеру Вертебу, яка за кількістю загиблих тут в давнину трипільців отримала назву «Наддністрянських Помпей». З 1893 р. недалеко від м. Чернівці професор Р. Кайндль почав розкопки трипільського поселення Шипенці. Його тогочасна преса охрестила «Буковинською Троєю».
Перше трипільське поселення на території Галицького району виявив археолог Я. Пастернак у 1929 р. з с. Сокіл. Згодом він обстежив синхронні пам’ятки в Медині та у Вікторові. Вся нагромаджена джерелознавча база дала підстави Я. Пастернаку вже в середині 30-х років XX ст. прийти до висновку про спадкоємний етнічний розвиток населення лісостепової України на місцевому грунті від хліборобської трипільської культури через скіфський час до виходу слов’ян на історичну арену, коли вони стали відомими грецьким, римським, візантійським і готським авторам. В той час, починаючи з початку нової ери до середини першого тисячоліття, коли чужоземні письменники та історики називають слов’ян венедами, антами і склавінами, людина стояла на твердому грунті на берегах Галицького Подністер’я. Про це засвідчили археологічні розкопки, які проводив на берегах Гнилої Липи археолог В. Баран. Біля сіл Дем’янів і Бовшів ним були відкриті селища черняхівської культури (ІІ-V ст.) і ранніх слов’ян (VІ-VІІ ст.).
     
Чому трипільців можна вважати предками українського народу? 
Дослідник Я. Пастернак у всіх своїх роботах, що торкаються проблем етногенезу українського народу, відносив трипільську культуру до макроспільності давньоземлеробських культур мальованої кераміки європейської середземноморської цивілізації. Науковець відзначав її спорідненість із тогочасними пам’ятками Дунайського басейну, острівного Східного Середземномор’я та Малої Азії. Художні паралелі з орнаментикою трипільського посуду (барвистого розпису, геометричних узорів, фігурних зображень тварин) учений віднаходить у мистецтві неолітичного часу Єгипту, Сирії, Палестини, Месопотамії, Ірану, Туркестану, Індії. Найбільш поширений в трипільського населення культ богині плодючості – Великої Матері, – відтворений мистецькими засобами в антропоморфних її зображеннях, є, з одного боку, відбитком землеробського укладу життя, а з другого – він ілюструє ареал культурних взаємозв’язків середньоморської енеолітичної цивілізації.
Подніпров’я було первісною батьківщиною трипільців, звідки вони розселилися, освоївши територію від Дніпра до Дністра, сягаючи на півночі Полісся, а на півдні – причорноморських степів. Вздовж Дністра, основної західної водної комунікації в праісторичні часи, племена з мальованою керамікою дісталися Західного Поділля, Покуття, Верхнього Бугу. У наступні століття дністровський торговельний шлях забезпечував трипільців найдавнішим в історії людства використовуваним металом – міддю, яку завозили з Трансільванії.
Трипільське населення витворило розвинену житлову архітектуру. Підлога будинків викладалась дерев’яною основою, на якій вимощувалось декілька шарів добре випаленої глини. Стіни були зроблені з лози, обплетеної поміж дерев’яними опорами й обліпленою глиною. Деякі трипільські споруди мали кілька поверхів. Кожна хата мала декілька кімнат з однією або чотирма-п’ятьма печами-вогнищами, які подекуди були орнаментовані розписами. У таких житлах мешкала велика матріархальна сім’я (чи родина). Так само, як і в наш час, кожна українська хата розрахована на окрему невеличку родину, так у давнину трипільська оселя була прихистком для більшої родини.
Відомий український археолог В. Петров звернув увагу на етнографічні тотожності між трипільським і класичним українським селянським житлом. Модельки трипільських хаток, знайдені під час розкопок, вказують, що житла розмальовувалися як ззовні, так і зсередини. У своїй книзі «Походження українського народу» В. Петров пише: «Ефектний різнокольоровий розпис золотавого відтінку жовто-брунатних, червонуватих, рожево-чорних смуг справляє враження буйної й нестримної фантазії, тріумфи барв, що з них милувалася жінка, розмальовуючи хату».
Глиняний хрестовидний жертовник, як невід’ємний атрибут трипільської оселі, засвідчує розвинені форми релігійних вірувань тогочасного населення Подністров’я. Всі ті скульптурні зображення бичків, коників, кіз, овець, собак, птахів, виліплені із глини, а кожне з них символізувало культ родючості та плодючості в господарстві, зближує їхню релігію з язичницькими віруваннями наших предків – ранніх слов’ян напередодні християнізації.
На високий ступінь родової організації вказують поселення з центричним групуванням житлової забудови вздовж річок, що були зародками найраніших сіл в Україні, а нерідко неолітичними протомістами.
Найвражаюче зближують трипільців із українцями їхні господарські заняття. Головним господарським заняттям трипільських племен було хліборобство. Вони вирощували м’яку і тверду пшеницю, ячмінь, просо і зрідка – жито. Найпоширенішими землеробськими знаряддями були мотики, виготовлені з каменя чи рогів оленя, дерев’яні чи кістяні серпи з крем’яними лезами, кам’яні зернотерки. Дуже важливу роль у господарстві відігравало тваринництво. Трипільці розводили велику рогату худобу, свиней, овець і кіз. Зрідка на залишках їхніх селищ археологи віднаходять кістки домашньої собаки й коня. Мисливство і рибальство виступали як допоміжні галузі господарської діяльності трипільців. Високого рівня досягло й ткацьке ремесло.
Традиційно в археологічній науці трипільська культура датувалася IV-III тис. до н.е. Дослідник Т. Ткачук, вивчаючи нововідкрите трипільське селище в с. Козина Тисменицького району, встановив у 2009 році, що воно існувало на ранньому етапі українського неоліту (5100-4600 тис. років до н.е.).
Трипільське населення створило самобутню цивілізацію, бо не тільки сприйняло досягнення неолітичної революції, але й само взяло участь у ній. Учений У. Дюран у свій час сказав, що вся «Історія людства залежить від двох революцій: неолітичного переходу від полювання до землеробства і скотарства та сучасного переходу від сільського господарства до промисловості». Найдавніше землеробство і скотарство зародилося й утвердилося у двох центрах – палестинсько-сирійському і на півдні Малої Азії в Х-VII тис. до н. е. Саме з Малої Азії  відтворювальне господарство шляхами Егейського моря потрапило до Європи.
Археологія Галицького району дає відповідь на питання: «Хто приніс у Подністер’я здобутки ранньосередньоземноморських цивілізацій?». Досліджуючи трипільське селище на березі Гнилої Липи, відкрите братами Переклітами поміж Галичем і Більшівцями, археолог Т. Ткачук натрапив на культурну верству поселення племен лінійно-стрічкової кераміки. Свою назву вони отримали за специфічним рисунком орнаменту на плечиках і вінцях гончарних посудин. Європейські археологи добре прослідкували історичну дорогу носіїв цієї культури, які впродовж IV-V тисячоліть до нашої ери добралися з Балкан на українські землі. В один час вважалося, що лінійно-стрічковики були генетично споріднені з трипільцями. Я. Пастернак доказав, що етнічний розвиток обох культур ішов паралельним шляхом, бо трипільці дали продовження східнослов’янському етносу, а лінійно-стрічковики – західнослов’янському.
Сучасних українців з трипільцями ріднять й культурні здобутки. «Трипільська цивілізація, – розмірковує сучасний дослідник М. Відейко, – частина світу давніх землеробів Європи. Вона отримала від цього світу знання. Але не тільки отримала, а внесла своє, нове. Давні розписи промовляють до нас забутими мовами з глибини шести тисячоліть так само, як колись зверталися їхні творці до своїх забутих нині богів зрозумілою тільки їм мовою символів та знаків». Як показали багатолітні вивчення орнаментальних мотивів трипільського посуду, здійснені Т. Ткачуком, для винайдення своєї власної писемності їм залишалося не так й багато зусиль, – перенести знакову систему з глечиків і тарелів та зафіксувати її на глиняних табличках.
     
Чому ж тоді несподівано щезла з лиця землі трипільська цивілізація?
«На нашу думку, – зробив висновок Я. Пастернак в «Археології України», – трипільська культура, як кожна інша стара культура в світі, наприклад, китайська, індійська, арабська та єгипетська, після приблизно 3000-річного існування почала втрачати живлючі сили і творчий мистецький дух, стала завмирати, дегенеруватися, спрощуватися у всіх своїх виявах і підпадати під чужі, сторонні впливи». Трипільська культура прийшла до занепаду ще внаслідок войовничого нападу племен культури шнурових керамік або бойових сокир, племена яких хлинули на схід із заходу. «Війна й небезпека стають ознакою часу, – дає характеристику тому періоду В. Петров. – Шнуровики, ті, що заступила трипілля, знищили трипільський побутовий, століттями налагоджуваний лад... Примушені були жити під постійною погрозою власного знищення».
     
Найтаємничіша сторінка етногенезу українського народу
Не дивлячись на та, що в роки незалежності Української держави чим раз, тим більше вітчизняних дослідників вслід за батьком нашої модерної історії Михайлом Грушевським кажуть, що трипільська культура була «культурою перших українських землеробів», одностайності в погляді на етнічне коріння трипільців нема. Проте така одностайність існує в оцінці культури шнурових керамік. Всі археологи визнають її праіндоєвропейською. Питання походження культури бойових сокир важливе для вивчення історії стародавньої Європи насамперед тому, що воно зачіпає етнічні витоки багатьох народів. Її пам’ятки зафіксовані археологами в Німеччині, Південній Скандинавії, Польщі, Прибалтиці, Білорусі та в Україні.
У 1935 році польський археолог Тадеуш Сулімірський відкрив неподалік села Комарова селище і курганний могильник невідомої культури епохи ранніх металів.
Місцезнаходження знахідки дало назву культурі комарівська. Вона проіснувала недовго, з ХV до ХІ ст. до н.е. Автор відкриття (дослідник Т. Сулімірський) вважав пам’ятку біля Комарова як післятрипільську. Її розміщення межує в кількох сотнях метрів від десятків трипільських поселень в с. Вікторові, а могильник тяжіє до неолітичних селищ на Соколі та неподалік Медині. Правда, є над чим призадуматись, коли розмірковуєш про походження українського народу. Але це вже розділи наших дальших роздумів так само, як і наукова доля польського вченого Т. Сулімірського, доброго товариша українця Я. Пастернака.
     
     Ігор Коваль, доцент кафедри релігієзнавства і теології 
Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника

Переглядів: 755 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 20. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2020