Недаремно кажуть, що гроші – це кров економіки, без якої вона не може існувати. І хоч наші предки розраховувалися зовсім іншими купюрами й монетами, вони, так само як і ми, важко їх заробляли, намагалися заощадити і боялися втратити. Вже у давні часи мешканці нашого міста добре знали, що таке фінансова криза, міняйли грошей і валютний чорний ринок.

Дукати, флорини і корони
За першої Речі Посполитої галичани розраховувалися золотими монетами – дукатами, розмінною монетою яких був гріш. Після захоплення Галичини австрійцями тут було запроваджено нову грошову одиницю – флорин (чи ґульден), який поділявся на крейцери. У Галичині флорин часто називали злотим ринським, а крейцери – сотиками або центами. У 1862 р. учитель отримував у рік 800 флоринів, некваліфікований робітник – 68 крейцерів за день, тоді як майстер-муляр заробляв 1,5 флорина. В 1866 р. чоботи коштували 8 флоринів, фунт ковбаси –50 крейцерів, 1 кг пшеничного хліба –14 крейцерів. У другій половині XIX ст. ціни та оплата праці були більш-менш стабільними.
Наприкінці XIX ст. в Австро-Угорській імперії назріла необхідність грошової реформи. У 1892 р. імператор Франц Йозеф І підписав закон про запровадження нової валюти – корони. Розмінною монетою корони був галер. Після цього флорини піддягали обміну у співвідношенні 1 флорин на 2 корони. Офіційно монети в один флорин перебували в обігу до 1899 р., фактично ж використовувалися в Галичині аж до розпаду Австро-Угорщини. Газета «Кур’єр Станиславівський» в 1905 р. повідомила, що, незважаючи на те, що по всій державі флорини були остаточно вилучені з обігу, в Станиславові, та й в інших галицьких містах, у крамницях ще досі можна було побачити ціни в цій валюті. Преса закликала власників крамниць подавати ціни лише в коронах, аби уникнути плутанини й непорозумінь. Фунт яловичини (близько півкілограма) у 1905 р. коштував 56 галерів, у 1911 р. вівцю можна було придбати за 18 корон, козу – за 20 корон. Річна заробітна плата вчителя у 1899 р. сягнула майже 1000 корон, коменданта жандармського округу – 1400 корон, жандарма – 800 корон.
Значно змінилася ситуація з настанням Першої світової війни. На початку вересня 1914 р. землі Галичини окупували російські війська. У результаті на ринку, крім австро-угорських грошей, з'явилися монети і купюри царської Росії, якими виплачувалася зарплата військовим та цивільним службовцям. На них закуповували фураж та продукти харчування для армії. Окупаційна влада встановила занижений курс обміну австро-угорських корон на російські рублі. Якщо до початку війни він становив 2 корони 51 галер за один рубль, то в нових умовах – 3 корони 30 галерів. Після витіснення російських військ з Галичини та Буковини влітку 1915 р. австрійська валюта знову стала панівною на грошовому ринку.
Поразка Австро-Угорщини у Першій світовій війні призвела до зникнення цієї держави з політичної карти Європи. Галичину після українсько-польської війни захопила Польща. Відтак, протягом 1918—1921 рр. відбулося поступове вилучення з обігу австро-угорських корон і заміна їх польськими марками, курс яких стрімко падав. На початку 1924 р. газета коштувала 250 тис. марок, сигарета – 90 тис. марок. У квітні того ж року знецінену марку замінив польський злотий, що прирівнювався до 1,8 мільйона (!) марок.
Обмінники і «чорна біржа»
Поява обмінників і валютних міняйл у більшості з нас асоціюється з буремними дев’яностими. Проте вони існували в нашому місті ще у давні часи. Так, у XVII ст. південний бік ратуші прикрашала фігура єврея з бляхи, який тримав у руках велику хлібину з написом «1 гріш». Таку ціну встановлював власник міста, і її ніхто не мав права перевищувати. Але інфляція існувала в усі часи, тож чиновник магістрату щоранку писав крейдою на дошці біля фігури єврея: «Сьогодні 1 гріш = 2,5 гроша». І за цим курсом укладалися ділові оборудки того дня.
Краєзнавець Іван Бондарев наводить спогади колишнього гімназиста Яна Вежбовського про вуличних міняйл зразка 1870-х років, зазвичай старих єврейок. Як зазначав Вежбовський, вони так досконало володіли своїм ремеслом, що замість одного цента, який їм належав, завжди присвоювали собі від п’яти до десяти центів. Вони мали в руках таку спритність, що можна було десять разів перераховувати ґульдена, та завжди бракувало кілька центів. Як бачимо, обман при вуличному обміні валют у ті часи був звичною справою.
На початку ХХ ст. в місті активно діяла так звана «чорна біржа» – неофіційний обмінний та лихварський ринок. Тут не лише обмінювали валюту, а й торгували цінними паперами, укладали оборудки. Міняйли й лихварі працювали на площі Франца-Йозефа (нині Вічевий майдан), на лінії А-Б (нині початок вул. Незалежності), рідше на Валах.
Діяли в місті й офіційні обмінники. Одним з найстаріших був «кантор обміну» Ефрайма Канера, який знаходився на вул. Карпінського у приміщенні готелю «Під чорним орлом» (нині ріг вул. Галицької й Бельведерської, будинок не зберігся). Цей обмінник заснували ще в 1877 р., а його власник займався не лише обміном валют, а й цінними паперами, акціями, цінними монетами. В давні часи цінні папери містили купон, який відривався, і його треба було пред’явити для виплати дивідендів. Пан Канер повідомляв, що при виплаті дивідендів за купонами й довготривалими акціями він не брав комісії. Надійний обмінник працював також при Іпотечному банку (нині вул. Незалежності,19). Найчастіше в обмінниках міняли австрійські корони на німецькі марки за курсом одна марка – 1,25 корони.

Фінансовий апокаліпсис
У 1914 р. місто пережило масштабну кризу через банкрутство двох важливих фінансових установ – Міщанського та Залічкового банків. Міщанський банк заснували ще у 1884 р. Спочатку він називався «Товариство взаємного кредиту міщан у Станиславові», проте в 1897 р. його офіційно перейменували. Банк володів розкішною кам’яницею на вул. Сапєжинській (нині вул. Незалежності, 15). До певного часу Міщанський банк вважався надзвичайно респектабельною установою й користувався повним довір’ям клієнтів, проте згодом набув скандальної репутації. У 1913 р. він оголосив про надзвичайно поганий стан своїх справ, зокрема про збитки у розмірі близько мільйона корон. Фактично цей банк став банкрутом. Процедурою його ліквідації зайнялась інша фінансова установа – Банк крайового господарства, у власність якого пізніше перейшла кам’яниця на вул. Сапєжинській. У 1914 р. Міщанський банк остаточно припинив своє існування.
Проте на прощання він «потішив» станиславівську публіку гучним інцидентом. В серпні 1913 р. покінчив життя самогубством поміщик Мечислав Брикчинський, що мешкав під Станиславовом. Раніше він узяв великий кредит у Міщанському банку і дуже хвилювався, що не зможе його повернути, навіть робив спроби з цією метою продати один зі своїх маєтків. Банк крайового господарства, що пізніше перебрав на себе всі справи, надав Брикчинському розстрочку у сплаті боргу на 4 роки, але це його чомусь не заспокоїло. Врешті-решт фінансові проблеми і страх перед несплатою боргу настільки розладнали психічний стан поміщика, що він покінчив життя самогубством, залишивши сиротами трьох дітей.
Залічковий банк заснували у 1871 р. і розміщався він за сучасною адресою вул. Низова, 2. У 1910 р. він переїхав до пасажу Єґера (нині вул. Січових стрільців, 16) і проіснував аж до 1914 р., коли вибухнув гучний скандал. В лютому того року було офіційно оголошено про ліквідацію банку, згодом розпочався карний процес проти голови дирекції банку і знаного багатія Антонія Зайончка, його заступника Вільгельма Гарґесгаймера, референта Людвиґа Пренґовського і касира Яна Твардовського. Їх звинувачували в недобросовісності й численних зловживаннях, підробках векселів на астрономічну суму 97 тис. корон. Загальні втрати банку за 1913 р. перевищили мільйон, через що постраждало багато вкладників. «Падіння цих двох фінансових інституцій є наслідком несумлінного господарювання. Втрати величезні й боляче відіб’ються на тисячах жертв, які відтоді будуть з недовірою ставитися до фінансових установ», – писала преса. Мабуть, після таких банківських катаклізмів багато мешканців Станиславова справді вирішили: надійніше зберігати свої кревні старим добрим способом – під матрацом…

Олена БУЧИК