У квітні цього року Верховна Рада України ухвалила Постанову "Про відзначення 70-річчя партизанського руху в Україні" (№ 3301-VI). Згідно, даного документу у вересні буде відзначатися день партизанської слави. Галицький район є одним з важливих в історії червоного партизанського руху. Саме тут, у липні 1943 р. проходило з’єднання Сидора Ковпака, тут ковпаківці проривалися через потужні водні перешкоди (річки Дністер і Лімницю) у Карпати. Хто ж такі радянські партизани і яке їхнє завдання? Зрозуміло, що це диверсійно-терористичні загони, які боролись методами партизанської війни проти військ Німеччини та її союзників на окупуваних вермахтом територіях тогочасного СРСР у 1941—1944 роках. Разом з цим вони вели війну також проти місцевого населення та сил національного підпілля (ОУН та УПА). Спробуємо хронологічно відтворити шлях червоних партизан тогочасним Галицьким повітом – на основі радянських джерел та звітів представників української влади в Станиславові. Отож, у липні 1943 р. партизанське з’єднання С.Ковпака з боями пройшовши Тернопільщину, опинилося на межі з Станиславівщиною. Завданням партизан було прорватися в Карпати і знищити нафтові промисли, які постачали сировину для німецького війська. Це було нелегким завданням – і не тільки тому, що тут була потужна німецька армія, незнайомий терен, а й тому, що населення добре пам’ятало радянський окупаційний режим і його терор у 1939 – 1941 рр.
День перший, 14 липня 1943 року. Поява червоних партизан у Галицькому повіті. Червоні партизани вирушили з Тернопільщини 14 липня. Звіти органів української влади і «Щоденник карпатського рейду» комісара партизан Семена Руднєва подають, що цього дня партизани з’явилися з лівого берега Дністра. Першим населеним пунктом у повіті на їхньому шляху було с. Деліїв. Українська поліція, яка тут перебувала, залишила свою станицю і покинула село. Загін партизан – розвідників (10 осіб) в’їхав до нього. У волості (орган управління – на зразок с/ради, - А.Ч.) ними було знищено всю документацію, забрано друкарську машинку, касу та увесь запас паперу. У волосного старшини забрали з дому одяг, взуття, з молочарні – всю сметану. З станиці української поліції забрали коци, одяг і простирадла. Після цієї акції, вони від’їхали в напрямку до Більшівців. На шляху свого походу вони набирали дуже багато підвод – місцеві жителі перевозили їхнє спорядження. За спогадами С.Руднєва, цього ж дня з’єднання днювало в маленькому грабовому лісі біля села Бишів. Від Галича партизани стояли за 12 км і вислали до нього розвідку. Партизанський комісар повідомляє, що спершу планували вирушити через Галич, але з огляду на брак часу відкинули такий план. Німецьке військове командування розпочало заходи, які мали на меті спинити просування партизан через р. Дністер. Очільник партизан С.Ковпак згадує, що німецьке командування стягнуло до переправ через Дністер 4-ий і 13-ий полки СС, загони жандармерії. Українські джерела повідомляють, що в «…Галичі того самого дня з’явилася шуцполіція. Оточили металевий міст і місто. В місті й на мості здійснювали перевірку документів…».
День другий, 15 липня 1943 року. Партизани проходять Більшівці. З’єднання перебуває коло Бишева. Починається протидія просуванню партизан. На Дністрі затоплюються всі «чайки» й «ворони» (типи човнів – А.Ч). Комісар С.Руднєв нотує: «…Німецька авіація бомбардувала і обстрілювала з кулеметів майже весь день. Втрати 2 убитих і 10 поранених...». Партизанів постійно переслідують два німецькі літаки. В лісі коло Делієва й Медухи вони скидають бомби на партизанське з’єднання. Цього ж дня, партизани – розвідники з’явилися в лісі, біля сіл Межигірці й Медуха. Вони розпитували людей про наявність німців та їхню кількість. Німці тим часом заїхали на автомашинах у Деліїв та Семиківці і самі розвідували за червоними партизанами. Колона з Бишева о 20.00 год. вечора вирушила в напрямку Більшівців. Очевидці стверджували, що колона була досить великою - перехід тривав понад 3 години, від 11-ої ночі до 2-ої ранку. Першою рухалася партизанська кавалерія – ескадрон кінноти. Він першим зайняв містечко. Населений пункт справив на червоних приємне враження: «…Чудове, культурне містечко. Гарні будівлі, сквери і клумби. У вітринах крамниць видно продукти і промтовари. Ми, проходячи по цьому містечку, нічого не зачепили: ні електроосвітлення, ні водопроводу. Повітря сповнене ароматом квітів…». Щоправда, заступник голови Обласного правління у Станиславові, д-р Василь Яшан фіксує нищення партизанами документації у волості Більшівці. Також, «Історія міст і сіл УРСР. Івано-Франківська область» зазначає, що «на залізничній станції Слобідка – Більшівцівська партизани підірвали 500 м залізничної колії і все станційне устаткування». Вийшовши з населеного пункту, колона перейшла через лінію залізниці Станиславів - Бережани, а дещо пізніше лінію залізниці Львів - Станиславів. Візники, які увечері 15 липня 1943 р. почали повертатися домів, принесли звістку, що колона була цілу ніч у форсованому марші й певно перейшла або пройде Дністер у Мартинові, бо з тих околиць їх відпустили. Так воно й було. Місце переходу Ковпак вибрав там, де цього найменше можна було сподіватися. Він залишив на боці солідний відбудований залізний міст у Нижневі, він також не брав до уваги ще сильнішого мосту у Галичі, - і в дуже короткому часі з'явився досвіта, 15 липня, біля дерев'яного мосту на Дністрі, знаного, як міст Сівка - Мартинів. Командування партизанів припускало, що сильні мости будуть більше охоронятися, там можна буде зустріти сильніший спротив. Тому вибрали для переправи через Дністер менш помітний дерев'яний міст біля Мартинова.
Форсування Дністра. Знищення мосту. У 1980 р. режисером Тимофієм Левчуком було знято третю частину художнього фільму «Дума про Ковпака. Карпати, Карпати...». Фільм знятий на кіностудії ім. О.Довженка і оповідає про рейд партизанського з’єднання С.А.Ковпака в Карпати влітку 1943 року. В цій драмі зіграли кілька відомих акторів, серед яких - Констянтин Степанков та Лесь Сердюк. Цікаво, що в цьому фільмі, на 69-ій хвилині, перехід ковпаківців через Дністер відображено через металевий міст (1910 р. побудови) у Галичі. Цей епізод триває 2 хвилини. ...Світанок. Металевий міст. Кіннота йде у бій, за нею в атаку біжать піші партизани… Постріли, відблиски вибухів. Партизанка Наталя не має сил бігти і признається коханому, що вагітна… Генерал Ковпак, піднявшись і тримаючись за одну з арок мосту, кричить: «Дуже вас прошу, хлопчики, тепер нам надо Росульну (с. Росільна, Богородчанського району – А.Ч.) с ходу взять! Бистрєє хлопчики, тут недалечко, 30 кілометров! Бистрєє!...». Насправді, партизани форсували Дністер набагато північніше, в районі Мартинова. Оцінка охорони мосту у різних джерелах відрізняється. Д-р В.Яшан повідомляє: «…Охорона моста була незначна: відділ української поліції, яких 20 чоловік під проводом свого коменданта, а крім того поручник німецької жандармерії з деякою кількістю своїх людей. На північному березі ріки була слаба застава, а головна оборонна сила була на південному боці мосту…». Комісар С.Руднєв пише у своєму щоденнику: «…Охоронявся 20 німцями і 30 поліцаями, забарикадований возами і колючим дротом...». Відділ кінноти Ковпака під проводом Лєнкіна, як передня сторожа похідної бойової колони, з'явився несподівано біля мосту і прогнав заставу на північному боці. Відділ кинувся на міст із криком: «Ура!», але стримався тому, що на мості була дерев'яна барикада. Кіннотники швидко її усунули, скидаючи все в ріку. Передні кіннотники стріляли з автоматів, а з берега відкрили вогонь партизанські скоростріли, щоб допомогти кінноті. Охорона з південного боку відкрила вогонь, пробувала ставити опір, але не могла втриматися і відступила, а кіннота повністю опанувала міст. Колона перейшла вся тим мостом на південний берег Дністра. Після переправи 225 –ти метровий міст було підірвано й спалено. Українське джерело інформує, що через міст перейшло 300 ковпаківців. Щодо втрат з обох сторін, то записки двох червоних командирів є цілком розбіжними. Руднєв фіксує: «…втратили 1 і 3 поранених…», Ковпак пише: «…Кіннота встигла порубати охорону мосту швидше, ніж та відкрила вогонь…». Форсувавши Дністер, ковпаківці не затримуються на відпочинок, а рухаються далі в напрямку на Чорний ліс. Відпочивала колона в районі с. Селище, пройшовши 43 кілометри.
День третій, 16 липня 1943 року. В міжріччя Дністра і Лімниці. Партизанське з’єднання не було цілісним. Основна частина перебувала в районі с. Селище, а ряд груп в околицях Дорогова, Семигова, Войнилова, Букачівців, Блюдників, Бабина, Перевістя (сучасні території Галицького та Калуського районів – А.Ч.). В Букачівцях та Блюдниках вони затрималися на цілий день. Тільки увечері з 16 на 17 липня всі партизани перейшли в Дорогівський і Комарівський ліси. З ранку частини вермахту розпочали бої з партизанами. О 7 год. ранку літаки почали бомбардувати і обстрілювати ліс поблизу Селища. Це тривало майже 3 години. До 12 год. німці зайняли всі села навколо лісу і блокували його. Від ранку до 12.30 год. в напрямку на Медуху через Тустань шляхом проїхали 69 німецьких авт. В тому числі – 22 вантажівки, 47 – з військовими, дві панцирки, дві полеві кухні, одне санітарне авто. Ковпак бачив вихідним пунктом для удару по нафтових промислах Карпат Чорний ліс. Щоб увійти до нього, слід було форсувати річку Лімницю. На шляху ковпаківців це була перша гірська річка з швидкою течією. Німецькі частини встигли виставити біля кожного можливого місця переправи по батальйону піхоти. За оцінками Ковпака і Руднєва, всього проти з’єднання тут було сконцентровано до трьох тисяч піхоти з артилерією і танками. Впродовж дня тривала бої. Комісар Руднєв нотує: «…Захоплені дві легкові машини з німцями – на дільниці 2 і 3 батальйону. Вдень німці, близько 200 осіб, наступали з Галича шляхом на ділянку 3 батальйону. Ми їх розбили і відкинули за річку, висаджено міст через Лімницю… 250 німців переправилися через Лімницю і зайняли Блюдники. Цю ділянку обороняли 5, 8, 10 роти...».
Форсування Лімниці. Постало важливе завдання відшукати зручні броди для форсування ріки з боєм. Місцеві люди вказали на такі місця між селами Мединя і Блюдники. Тут ковпаківці зібрали усі гармати й міномети. Щоб відвернути увагу ворога, партизанські групи вийшли до річки фронтом у 25 кілометрів. Це всюди тримало противника у напрузі. Увечері ковпаківці вирішили вирушити по маршруту Темерівці – Мединя – Бринь – Боднарів – Майдан. Коли колона вишикувалася, з’явилися німецькі літаки і скинули бомби на с. Селище і запалили його, а з кулеметів обстріляли ліс. Одночасно з 76 мм гармат і батальйонних мінометів почали обстрілювати ліс із сіл Селище і Сокіл. 2 –ий батальйон партизан мав вибити противника з Медині і зайняти її, а 4 –ий мав зайняти Блюдники. Мединю взято, Блюдники захопити не вдалося. Ситуація була напруженою, партизани були майже оточеними, потрібно було вириватися. Артилеристи Ковпака спрямували вогонь гармат і мінометів на берег з німецькими військовими. Розвідрота, 3, 6 і 9 роти зайняли переправу в с. Темерівці. З криками «Ура!», бредучи по груди у воді, зайнято брід. Одразу почалася переправа. О 3-ій ночі переправилася вся колона. Одні роти переходили Лімницю, інші сковували боєм ворожі гарнізони на флангах, у Блюдниках і Медині. Бурхливий потік валив людей з ніг, йшли ланцюжком, щоб перебороти течію. На зворотньому боці ріки бій продовжився. Оборона німців на р. Лімниці була прорвана навальною атакою. Німецькі частини, що стояли в сусідніх селах, не змогли допомогти атакованими – самі з хвилини на хвилину чекали партизанів. Ковпак опинився в Чорному Лісі, шлях у Карпати був відкритим… Окремі партизани, які форсували Лімницю у першій половині дня, 17 липня, були поміченими у Викторові. Оцінка втрат і їхнє значення при переході р. Лімниці у записах С.Руднєва та С.Ковпака є цілком відмінними. Перший подає: «…Втрати 10 осіб, поранені 40…», другий «…Переправу здійснили без особливих втрат особового складу. Не пощастило тільки вівцям - їх ковпаківці гнали з собою у Карпати, багато з тварин не вибралося із швидкої течії…». Ось такою була цінність людського життя радянського воїна у розумінні окремих керівників партизанського руху… Втрати німецької сторони зафіксовано, як 20 вбитих солдат та 15 знищених автомашин. Справжнє значення переправи через р. Лімницю відобразив у своєму щоденнику С.Руднєв: «Важко описати ту обстановку, яку довелося пережити в ніч з 16 на 17 липня 1943 року. Але той, хто залишився живим, пам’ятатиме її ціле життя. Багато було важких обстановок, але ця була найтрудніша і найтяжча. Вирішувалася доля всього з’єднання. Тільки самовідданість і хоробрість окремих підрозділів і людей вирішили успіх прориву блокади…». Відгомін канонади при форсуванні Лімниці, за спогадами очевидців, було чути аж в Станиславові. Проте, починався новий день - 17 липня 1943 р. - для Станиславова це був день урочистої атмосфери, тут відбувся парад і з міста виїхав великий транспорт українців - добровольців дивізії "Галичина".
Людські і матеріальні втрати під час рейду Галицьким повітом. Загальний підсумок втрат під час руху Галицьким повітом партизанського з’єднання С.Ковпака встановити не реально. На основі спогадів можна подати тільки орієнтовну чисельність. Жертвами радянських партизан в Галицькому повіті стали 6 місцевих жителів. При переході через Галицький повіт загинуло 14 ковпаківців, 53 були поранені; втоплено отару овець. Втрати у боях з німецького боку – 20 вояків вермахту, 2 легкові та 15 вантажних автомашин; знищено 2 мости – на Дністрі та Лімниці. Підрвано 500 м залізничної колії і станційне обладнання (Слобідка – Більшівецька). На партизанській міні поблизу Галича підірвалися і були серйозно поранені два поліціянти – повітовий комендант української поліції в Галичі Квасній (помер згодом в Німеччині) і німецький жандарм. Радянські партизани пограбували волосну управу, станицю української поліції, молочарню та волосного старшину у Делієві; знищили документацію у волосних управах Більшівців та Блюдник. В останньому селі партизани знищили волосну управу, на пошті телефонну станцію, а з двору (Ligenshaft) забрали все, що там було. Партизанські відділи йшли шляхом і побіч нього, а тому поробили шкоди в засівах і на городах. Деякі заходили до хат і забирали годинники, електричні лампи, часом одяг і взуття. Забирали з села підводи і на них приміщували хворих, жінок і дітей, що були між ними. Проте, доктор В.Яшан зазначає: «…Партизани назагал не робили шкоди й кривди населенню, а старалися приєднати собі його симпатію. Правда, що забирали багато коней, яких тоді і так був великий брак, але їх звичайно обмінювали, а як ні, то платили грішми, як то було у Викторові. Забирали худобу й вівці, але переважно по дворах, що їх грабували основно. Декуди забирали і дещо з одягу, як чоботи, черевики, штани, білизну… Червоні партизани були одягненими в цивільні одяги української поліції, німецькі та радянські мундири. Спеціальну увагу вони звертали на лігеншафти. Урядників грабували. Говорили по-московському, але казали, шо вони також українці; успокоювали людей, щоб їх не боялися, бо вони не воюють з населенням…».
Підсумок усієї історії Вже в серпні 1943 року партизанське з’єднання С.Ковпака було розгромлене у бою під Делятином. Відповідно до радянської офіційної версії, в бою під Делятином у вересні 1943 був тяжко поранений і за нез'ясованих обставин загинув разом зі своїм старшим сином Радієм комісар Руднєв. Згідно з іншими даними, його, як недостатньо лояльного Москві, застрелила двома пострілами у скроню радистка спецгрупи Анна Туркіна (Лаврухіна). Ковпак після закінчення війни пішов спочатку на господарську, а потім на партійну роботу. Був депутатом міськради м. Путивль Сумської області. З 1947 р. - заступник голови Президії Верховної Ради УРСР. Помер 11 грудня 1967 року у Києві, похований на Байковому кладовищі. Андрій Чемеринський | 
