У 1851 р. у Болехові в родині Михайла Вагилевича народився син, якого нарекли також Михайлом. Панотець і паніматка не могли натішитися дитям, ні в чому не відмовляли йому. Священик був у тісних родинних стосунках з відомим діячем «Руської трійці» Іваном Вагилевичем: малий Михась — племінник Івана, а той — його стрийко. Чи був прогресивний західноукраїнський діяч на хрестинах свого маленького родича і чи підтримував зв’язки з братом, невідомо. Однак Михасеві, як і його відомому стриєві, судилося стати письменником. Але муза Михайла Вагилевича не мала талану. Добре, що хоч є згадка в Українській літературній енциклопедії... У Болехові Михась закінчив школу. Тут пережив смерть люблячої матусі. Залишився з батьком, вічно заклопотаним як не церковними, то домашніми справами. Навчався добре, не треба було наймати репетиторів. Вступив до Львівського університету, який закінчив у 1880 р. Зацікавився історією. 3-під його пера під час навчання у Львові вийшла історична повість «Домна Розанда». Це перший великий літературний твір, який розкрив талант молодого письменника. В основу повісті покладено події часів Визвольної війни 1648—1654 pp. в Україні під проводом Богдана-Зеновія Хмельницького, розкрито передумови й наслідки воєнно-політичного союзу України з Молдовою і Валахією у боротьбі з турецько-татарськими загарбниками, показано встановлення династичних українсько-молдовських зв’язків завдяки одруженню сина гетьмана з дочкою господаря Молдови Розандою. Повість було опубліковано у журналі «Друг» 1874 р. і про неї схвально відгукнувся Франко. Навчаючись у Львівському університеті, обидва літератори заприятелювали. В листі до Ольги Рошкевич зі Львова 29 лютого 1876 р. Іван Франко хвалиться: «До новин мушу причислити також і те, що Вагилевич, автор «Дениса», мешкає разом з нами...» На той час Михайло Вагилевич написав і видав у «Друзі» нову повість «Денис» із життя галицької інтелігенції. Цей твір прихильно зустріла громадськість. Відомий письменник, творами якого зачитувалася Галичина, по-доброму ставився до проб пера молодого Франка, тому всіляко допомагав йому. Як добрий товариш і наставник, Вагилевич береться за переробку для сцени драми Франка «Три князі на один престол». Це вже другий після «Пімсти яничара» твір І. Франка, який побачив світ за допомогою Михайла Вагилевича. І ось 1878 року в польському прогресивному журналі «Тиждень» з’являються три шкіци Франка із серії «Рутенці» — «Молода Русь», «Звичайний чоловік» і «Знеохочений», де він змалював психологічно-соціальний портрет західноукраїнського суспільства 70-х років XIX ст. Головним героєм третього оповідання був Денис. Чому Франко обрав ім’я героя таке ж, як у повісті Михайла Вагилевича «Денис»? Дослідник П. Медведик у статті «Вагилевич Михайло Михайлович» в першому томі Української літературної енциклопедії стверджує: «Вагилевич послужив прообразом Дениса в оповіданні І. Франка «Знеохочений» (1878 р.). Прочитавши уважно твір Франка, проаналізувавши факти із життя Вагилевича, хочу заперечити П. Медведикові і висунути свою версію. Ось кілька епізодів з оповідання «Знеохочений»: у 7-8 класі пан Денис захопився картами і занедбав науку: вночі грав у карти, а вдень спав, пропускаючи заняття, а як гризла совість — читав історичну книжку і під впливом такої лектури написав свою першу повість, що була поміщена в студентському часописі «Друг»... Університету не кінчив, звик їздити по гостинних домівках товаришів, жив за чужий рахунок і став байдужим до всього, а ставало його лише на те, щоб провадити пусті балачки. Хіба це Михайло Вагилевич? Ні, факти його життя свідчать про протилежне, та й сам він не зміг би пробачити молодшому Франкові такого наклепу, а Франко, людина дипломатична і гуманна, не міг би так жорстоко насміятися над тим, до кого звертався зі своїми першими пробами пера. Очевидно, І. Франко написав свого Дениса на противагу «Денисові» Вагилевича, використавши деякі факти біографії свого приятеля (народження в сім’ї священика, здібності до навчання, літературний талант, навчання в університеті), й тільки. Денис Вагилевича — дещо підсолоджений тип, а Денис Франка — більш реалістичний тип тодішньої інтелігенції Західної України. Що ж до самого Вагилевича, то після закінчення університету у 1880 р. він став викладачем Дрогобицької гімназії. Незабаром доля закинула його до Перемишля. Тут він написав і видав працю «Первісні спорядження германців». З-під його пера вийшло дослідження «Порівняння організаційних основ теперішніх гімназій австрійських з польськими». Як педагог М. Вагилевич вкладав усю душу в свою роботу, тому користувався повагою і пошаною вихованців та їхніх батьків. Адже з 1876 р. разом з І. Франком боровся в «Академічному кружку» проти «москвофільства» і «язичія». Це спричинилося до того, що він із сім’єю змушений був переїхати до Тернополя, де влаштувався на роботу до вчительської семінарії. Проте матеріальне становище Вагилевича було скрутним. У пошуках заробітку він подався до Сокаля, де його товариш Йосип Олеськів був директором учительської семінарії. Однак у 1903 р. Й. Олеськів помирає, а через дев’ять літ, на 61-му році життя, закінчуються і земні митарства Михайла Вагилевича. Поховано його на цвинтарі в Сокалі. У Долині проживають нащадки роду Вагилевичів. Франко, який на чотири роки пережив свого наставника і друга, ще за життя М. Вагилевича написав про нього як про талановитого українського письменника і педагога, будителя українства у «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 року». |
