«Буду йти до ясного сонця, — з квітками на голові по колючому терню під ногами...» Це слова з листа, який студентка Ярослава Лагодинська, пізніше знана в Галичині як українська письменниця Леся Верховинка, написала 27 березня 1923 року з Відня своїй матері Клавдії Лагодинській у рідне прикарпатське містечко Делятин. Ярослава була наймолодшою з чотирьох дітей (усі — дочки) Миколи Лагодинського, українського патріота, відомого громадсько-політичного діяча, який передчасно помер після поразки ЗУНР, в часи котрої був призначений повітовим комісаром Делятинщини. В канцелярії цього адвоката працював упродовж шести років іван Семанюк, знаний як Марко Черемшина, чия творчість, очевидно, справила значний вплив на формування письменниці Лесі Верховинки. Саме такий псевдонім, за аналогією з Лесею Українкою, прагнучи й собі власну літературну творчість покласти на вівтар служіння рідному народові, взяла для себе Ярослава. Днями в Делятині відбулася низка заходів до 110-ї річниці від дня народження Лесі Верховинки. Волею долі її зіронька згасла на 33-му році життя — воно було коротке, мов спалах. Відійшла Ярослава Лагодинська-Кучковська у засвіти буквально через чотири місяці після смерті у Відні свого чоловіка лікаря Теофіла Кучковського — приїхала до Делятина, де перебувала у бабусі їхня мала донечка Оксана, і тут застудилась... Делятинці погідного травневого ранку прийшли до церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Священики відправили Службу Божу за упокій душі письменниці, потім — поминальну панахиду біля родинного гробівця Лагодинських на місцевому цвинтарі. Того ж дня урочисто відкрито меморіальну дошку Лесі Верховинці на фасаді колишнього будинку Лагодинських, у якому нині міститься краєзнавчий музей селища. В Народному домі презентовано одразу дві щойно видані книжки творів письменниці. «До Делятина на крилах мрій» — це випущений львівським видавництвом «Каменяр» збірник її оповідань, новел, віршів, драматичних творів, есеїв, епістолярію. На кількох сотнях сторінок опубліковано весь відомий на сьогодні відносно невеликий творчий доробок Лесі Верховинки. Книжці, яку ошатно, з мистецьким смаком оформив народний художник України Іван Крислач, назву дав рядок із вірша «Моєму Делятину»:
Тут народилась я й літа мої дівочі Пройшли мені так мило, без журби. і бистрим Прутом милувались очі Й курганами здавалися горби. і щось було в тій пісні Верховини, Що чарувало серце й юну душу. Сюди я здалека і щогодини На крилах мрій своїх летіти мушу.
Переднє слово написав до книжки доктор філологічних наук професор Львівського національного університету ім. І. Франка Михайло Гнатюк, він же випускник Делятинської середньої школи, уродженець сусіднього села Заріччя. Досліджуючи творчість Лесі Верховинки, цей відомий літературознавець відкрив для себе унікальність її прози, заземленої в реалії Гуцульщини періоду між Першою і Другою світовими війнами й позначеної неповторним місцевим колоритом. Пан Михайло та редактор книжки — директор видавництва «Каменяр» Дмитро Сапіга побажали жителям селища скоріше повернути із летаргу забуття ім’я і творчість Лесі Верховинки собі, своїм дітям та внукам, як, зрештою, й читацькому загалові Прикарпаття і всієї України. Розповів про життєвий і творчий шлях письменниці її і своїм землякам нині львів’янин Олександр Жарівський. Багатолітніми зусиллями і стараннями цього вже немолодого чоловіка та дочки письменниці пані Оксани за підтримки селищної ради і вдалося реалізувати добру ідею — зібрали докупи й видали солідною книжкою розрізнені публікації творів Лесі Верховинки в галицьких виданнях 20-30-х років минулого століття, багато з яких виявлено в архівах лише останніми роками. А друга невеличка за обсягом книжка побачила світ в івано-франківському видавництві «Лілея НВ» за сприяння директора краєзнавчого музею Делятина Андрія Мисюка та відділу культури і туризму Надвірнянської РДА. Вона вміщує видані 1922-го і 1923 рр. у Львові в серії «Діточа бібліотека» книжечками-«метеликами» п’єси Лесі Верховинки «іменини Влодка» та «Стріча в лісі». Автор післямови до книжки Тарас Прохасько вважає, що ці дві п’єси Лесі Верховинки «тепер мають більше значення, ніж тоді, коли їх було написано». Іван Гаврилович |
