На Прикарпатті є чимало сіл, назви яких, за топонімічною класифікацією історика, краєзнавця й археолога Марії Вуянко, пов’язані з особою Бога-Сина та християнськими святами. Наприклад, села Воскресінці — у Коломийському та Рогатинському районах, Спас — у Рожнятівському і Коломийському, Чесники — у Рогатинському, Єзупіль — у Тисменицькому. Серед таких назв сіл, позначених Божим перстом, — і невеличке галицьке село Різдвяни із неповними двома сотнями жителів, яке розташоване десь за півсотні кілометрів від обласного центру. У галицькі Різдвяни (є ще Різдвяни і на Тернопіллі) радісний празник народження Господа нашого ісуса Христа таким чином не приходить, образно кажучи, лише раз на рік 7 січня, як у всі міста і села Прикарпаття, а вже п’ять з половиною століть просто його не залишає — першу письмову згадку про це поселення на лівобережжі Дністра датують ще 1461 роком. То яке воно, різдвянське Різдво, і як живеться народженим під знаком Різдва Христового — і кожної миті земного буття, і в радісному часі Доброї Новини?
Бог нас чує Завітати у село Різдвяни було моєю давньою журналістською мрією. А народилася вона ще кілька років тому, коли у серпневу спеку десятиденна піша проща із Самбора до Зарваниці у молитвах мандрувала теренами Галицького району, а сотні прочан з радістю і подивом читали назву цього невеличкого придністрянського сільця. Воістину Бог нас чує — ми у передріздвяній зимовій казці яскравого опільського куточка. ...За переказами, які дбайливо зібрала і береже колишня вчителька Віра Казимирів і які увійшли до книжки Ярослава Мусякевича «Різдвяни — село знане», з давніх-давен назву свого села різдвянці пов’язують з вдячністю предків Христу Спасителю, який понад 550 років тому допоміг їм відродити село, зруйноване Дністром, на новому місці і поселитися до осель напередодні Різдва. «На мою думку, — каже Віра Казимирів, — ця легенда найближча різдвянцям, і люди переконані, що іншої й не може бути». А історія Різдвян за багато століть оповита і радісними, і гіркими миттєвостями. — Історію свого села, — оповідає Віра Леонтіївна, — я вивчала за різними доступними джерелами, свідченнями різдвянців, за переказами і легендами. і весь цей скарб дарую людям. Дуже важко переживала і переживаю ті фактичні неточності, перекручення чи недбайливе спотворення історичних подій, які трапляються у нарисах про Різдвяни. Особливо — про жителів села. і різдвянці, і давні сільські традиції мені дуже дорогі. Я ж виросла у цьому селі. Ніколи, наприклад, не забуду Різдво 1945 року. Мені тоді було 12. У сусідстві з нами жив Степан Сенюк, станичний УПА. Пам’ятаю, як 8 січня — напередодні празника святого Стефана — до нього завітали побратими, щоб привітати. Колядували. Та так гарно, що тато закликав мене надвір, щоб і я послухала. Бо де ж у ті часи можна було почути коляду?! А десь після опівночі енкаведисти вже оточили село. Тоді загинули наші односельці Стах Гриців і М’ячеслав Вальчина. А пораненого Степана заарештували. У селі відтак почалися репресії. З 1946 по 1950 роки в Сибір вивезли 47 різдвянських родин — 138 жителів села. Те Різдво 1945 року я назвала «розстріляним». У всі часи Різдво у Різдвянах святкували радісно. Але вертепів не було. Село розташоване неподалік Бурштина і мало славу «комуністичного». То, може, через це і вертепів не було — в людях оселився страх. Адже навіть ще 1984 року бульдозерами розвалили сільську церкву. А перші богослужіння у новозбудованому храмі почалися аж 1996 року. Тож лише з початком української незалежності ми разом з працівниками сільського клубу та жителями села організували перші вертепні дійства. Село було складне. Було багато комуністів, а націоналістичний стрижень понищили, повивозили у Сибір, інших — застрашили. Але назву села не рушали ніколи. Різдвяни були, є і будуть Різдвянами. ...Щороку перед святвечором всі різдвянці йдуть на цвинтар — запалюють на могилах свічки. І я щораз несу з десяток свічок. Позапалюю їх не лише на могилах родинних, а й тих, на яких нема кому помолитися. Згадую всіх — і живих, і мертвих. Здається, що в тому часі і моя душа аж світиться. Так мені стає легко-легко. ...Нині село маліє, а статистика не встигає фіксувати його гірку демографію. У Різдвянах нема сільської ради, школи — п’ятеро діток доїжджають до Старого Мартинова. Осередком духовного і культурного життя є церква Вознесіння Христового УГКЦ, де парохом о. Микола Януш, сільський клуб «з малими формами роботи» і великим подвижництвом, а ще — ревна праця сільського медика. Та попри все у різдвянців є життєва чіпкість, єдність у буднях і святах. «До Старомартинівської сільської ради, — каже сільський голова Марія Федів, — належать села Старий Мартинів і Різдвяни. Загалом — 650 жителів, з яких лише 180 — у Різдвянах. Село дуже маленьке, але в різні часи народило чимало відомих людей. Багатьох доля розкидала по світу, але приїжджають — не забувають рідної землі. У селі нема такого свята, яке б різдвянці не творили усією громадою. Люди дуже дружні. А різдвянські традиції відомі далеко за межами Різдвян».
Село давніх традицій Різдвянку Надію Шафран у селі ще жартома називають «три в одному». Бо ця подвижниця й берегиня різдвянських традицій і сільським клубом завідує, і бібліотекою опікується, і фольклорним колективом керує і т. д. Надія ШАФРАН, завідувач сільського клубу: — Якось у сільському автобусі я почула розмову двох чоловіків: «Куди їдеш?» — «У село давніх традицій — в Різдвяниѕ» Хоч наше село і маленьке, але має три художні колективи, з яких фольклорний — основний заспівувач. У часі Різдва ми ходимо з веселою колядою, беремо участь у різдвяних фестинах у Галичі. Так само і на Маланку. А цього року на «Веселу коляду» до району повеземо інсценізацію підготовки до святвечора і, звичайно, наші неповторні різдвянські колядки. За традицією, у нашому селі ніхто під вікнами не колядує — колядники заходять до хати. А власне коляда у Різдвянах починається 8 січня, а у святвечір та на Різдво колядують лише в родинному колі. — А що різдвянські раздині готують на святвечір? — Звичайно, всі страви мають бути пісні. Традиційно зранку 6 січня варимо кутю — з маком, медом і горіхами. А пшеницю впихуємо у ступі. Ще готуємо грибні вушка до борщу, грибну юшку, вареники з картоплею і капустою, рибу, домашні узвар та кисіль, печемо пампухи з маком чи з варенням тощо. У святвечір у Різвянах ніхто алкоголю не вживає. До столу зазвичай одягаємося святково. Входить господар — несе хліб, сіль і часник та кладе на стіл, а господиня — макітру з кутею. Відтак господар всіх віншує. Але у святвечір віншування завершує словами «Слава ісусу Христу!». А вже на Різдво — «Христос ся рождає!». У святвечір звучать родинні колядки. Наступного дня — на Різдво — на різдвянських столах, окрім традиційних страв, обов’язково має бути засипана капуста. Її засипають рисом і пшоном. Відварену кислу капусту заливаємо молоком. Окремо збиваємо три яйця зі сметаною і додаємо трохи борошна, все гарно перемішуємо і відтак цією масою заливаємо капусту. А наостанок капусту щедро заправляємо смаженими шкварками. Та що розповідати! Приїжджайте на Різдво — посмакуєте! ѕКоляда завжди весела й яскрава. А у виконанні Надії Шафран, Роксолани і Нестора Русиняків різдвянські колядки аж дзвенять у своїй неповторності. Бо їх справді годі ще десь почути, окрім Різдвян. Додає співу передріздвяної урочистості і краєзнавча світлиця у сільському клубі, закосичена восьмикрильною вифлеємською звіздою з вишиваних рушників. Нестор РУСИНЯК, учасник фольклорного колективу: — Я приїхав у Різдвяни 1968 року, і сільські традиції мені запали в душу. Село співоче. А я жити не можу без пісні, без коляди. Колядує все село. Таких колядок, як у Різдвянах, я ніде не чув: «Витай, ісусе, з Пречистої Діви рожденнийѕ», «Хто то по дорозі йде до Вифлеєма?», «В глибокій долиніѕ», «Вставайте, вкраїнці, годі вам спатиѕ» та ін. На церкву у Різдвянах колядують тільки дорослі. Коляда йде через усе село — жодної хати не минає. Роксолана РУСИНЯК, учасниця фольклорного колективу, уродженка Різдвян: — Де б я не була, думкою завжди лину в Різдвяни, до отчого дому. Там я народилася і виросла, там минула моя молодість. Пам’ятаю, як поважно мої батьки готувалися до Різдва. Головно — духовно. У день коляди, як заведено, різдвянці ділилися на дві партії — окремо чоловіки і окремо жінки. Чоловіків називали браттями, а жінок — сестрицями. Колядували на церкву і завжди починали зі східного кінця села — від церкви. Дзвонили великим дзвоником і ходили від хати до хати. А як у господаря заколядують, то і його до свого гурту долучають. Тож нині ми намагаємося відновити давні різдвянські традиції, а попри нас і діти навчаться. ...Того дня завідувач сільського клубу Надія Шафран, учасники фольклорного колективу Роксолана і Нестор Русиняки та сільський голова Різдвян Марія Федів подарували нам незабутню дивовижу передріздвяної зустрічі. Нас обійняли переспівами і дорогу віншуваннями встелили. Тож наостанок і ми віншуємо читачам «Галичини» по-різдвянськи: «Дай вам Боже горя не знати і Різдва дочекати!». Ігор ЛАЗОРИШИН |
