З рідкісним звичаєм зустрічі Нового року за старим стилем вдалося ознайомитись у понеділок, саме на церковний празник святого Василія Великого, в с. Колінцях Тлумацького району. Якщо загалом у прикарпатських селах з тієї нагоди, як правило, «водять Козу» чи «ходить Маланка», то тут, а також у сусідніх Гринівцях звершувати відповідний обряд засівальникам допомагають коні. Причому, як мовиться, живі й натуральні, а не бутафорські. Ватаги парубків, вбраних у вишукані козацькі однострої, ходять хата в хату або ж лише туди, де мешкають Василі, й кожна група водить із собою вірного чотириногого друга. і не просто водить, а й часом заводить... до хати. Торік кінь «засівав» навіть на другому поверсі сільради. До того ж починають засівати щойно настане північ з 13-го на 14-те січня і невтомно ходять селом до восьмої-дев’ятої ранку. А насамкінець ідуть до церкви. і цього року, як і попередніми, святкові Богослужіння на Василя в обох храмах Колінців — УГКЦ та УАПЦ — розпочалися тільки після того, як парубки засіяли й там. Так повелося здавен і триватиме й надалі, кажуть учасники цієї оригінальної традиції. «Обряд засівання з конем дійшов до наших днів завдяки тому, що його шанобливо передавали з покоління в покоління, — повідав нам старший ватаги засівальників з Колінців Василь Шабіна. — Наші батьки самі ходили засівати, а тепер підказують нам, як правильно те робити. Й ми хочемо не лише зберегти цей предківський звичай, а й передати його наступникам». «Такого старовинного обряду роками дотримуються в Колінцях, — стверджує художній керівник місцевого народного аматорського фольклорно-етнографічного гурту «Переспіви» Руслана Водославська. — Навіть за радянської влади його ніхто не міг скасувати. Напередодні сільські юнаки ретельно готуються. Зокрема розподіляють ролі: хто засіватиме, а хто віншуватиме, бо саме дійство відбувається за доволі насиченим сценарієм. А також чистять-миють коня. Тим часом дівчата роблять вінок із соснових гілок і прикрашають його паперовими квітами. Цей вінок потім засівальники тричі надягають на тих, до кого завітали, віншуючи їх здоров’ям, життєвими гараздами та «многая» літами. Наші хлопці ставляться до цього дійства вельми серйозно: якщо Бога прославляють, то вже не п’ють горілку під час принагідних гостин, бо розуміють, що духовне зі спиртним несумісні. І частину «засіяних» коштів передають на церкву...». До речі, в селі не зовсім знають, де початки такої традиції й чому саме в ній фігурує кінь. «Скрізь в архівних та інших джерелах шукаю відповіді на це запитання, — ділиться своїм клопотом колишній учитель історії і дослідник місцевих старожитностей Василь Ганчак. — Зрозуміло, що звичай пов’язаний із головним родом занять наших пращурів — рільництвом. Але знайшов наразі тільки те, що в Україні ще лише в якомусь із сіл Тернопілля теж заводили коня до хати. Проте більше цей обряд поширений на Мазовщині — це східні райони Польщі, які прилягають до Галичини. Можливо, колишній директор школи в Колінцях Лев Кликайло, котрий за Польщі відбував на тих теренах заслання за свою активну національну українську позицію, перейняв там цю традицію і прищепив у селі». Кінь — символ здоров’я, щастя, сили, прибутку, наздогад кажуть у Колінцях. Мати в господарстві цю робочу тварину за панщини означало належати як мінімум до класу «середняків» у галицьких селах. Правда, раніше під час посівання ту чільну «ознаку» хлібороба-«багатія» заводили до селянських світлиць. Але тепер, коли земляні чи глиняні долівки в сільських хатах замінили підлоги й паркети, від цього довелося відмовитися. Тож поки віншувальники символічно засівають господарів та їхні родини в затишних домівках здоров’ям і щастям, тварини сумирно чекають на них на подвір’ї. Проте трапляються й винятки. «Торік наші засівальники завели було коня навіть до мого кабінету на другий поверх адмінбудинку, — усміхається, пригадуючи ту оказію, сільський голова Василь Яців. — Звісно, догори чотириногого вивели без проблем, але вниз зійти з ним було доволі проблематично. Тож цього року вирішили не ризикувати...». Василь Мороз |
