Більшість сучасних іванофранківців навряд чи змогла б уявити, що колись наше місто славилося виробництвом перських поясів та килимів. А ще в Станиславові успішно вирощували співочих канарок, шили сукні за зразками французьких модельєрів і виготовляли музичні інструменти, які отримували нагороди на міжнародних виставках. Якби ж сучасна людина якимось дивом перенеслася на початок ХХ століття і пройшлася станиславівськими крамницями, деякі товари викликали б у неї велике здивування – пише “Західний кур’єр”.
Перська екзотика
У XVII столітті Іран став одним з найважливіших постачальників товарів для знаті тодішньої Речі Посполитої. Шляхта у своїх уподобаннях брала приклад з королівського двору, бо правителі Польщі неодноразово відправляли торгові місії до Персії. Так, король Сигізмунд III Ваза відправляв до Персії дипломатичні та торгові місії з докладним списком потрібних йому товарів. Це були перські килими, розкішні намети, зброя. Шляхта особливо охоче замовляла килими, які незабаром стали типовим елементом декору шляхетських будинків та замків. У цей період також були у моді широкі перські пояси, виткані з шовкових, золотистих і сріблястих ниток. Склавши такий пояс навпіл по ширині, польський шляхтич кілька разів оперізував ним талію і зав’язував так, щоб краї пояса вільно звисали. В результаті захоплення шляхти перськими товарами на території тодішньої Речі Посполитої почали з’являтися фабрики, які виготовляли товари за перськими технологіями. Вони називалися персярнями.
Подібна фабрика з’явилася близько 1740 року також і в середовищі станиславівських вірмен за великої підтримки магната Юзефа Потоцького. Вірменин Домінік Місьорович, який прибув із турецьких земель, відкрив таку фабрику, налагодив у ній роботу на високому рівні завдяки своїм фаховим умінням і здобув велике визнання серед шляхти. Крім Місьоровича, у тій фабриці працював ще один вірменин – Ян Маджарський, і завдяки їм слава про вироби станиславівської персярні розійшлася по цілій Польщі. Станиславів, разом із Бродами і Львовом, у середині XVIII століття став одним із найбільших осередків виробництва у цій галузі.
Як зазначають історичні джерела, «у перший період виробництва перських поясів провідну роль відігравав Станиславів». Станиславівські пояси згадувалися в різних інвентарних описах. Тому не дивно, що на взірець станиславівської фабрики опиралися інші новостворені польські персярні. Наприклад, власник замку Несвіж шляхтич Міхал Радзівілл перед заснуванням нової фабрики поясів на своїх землях послав майстрів на науку до Станиславова. А потім йому вдалося переманити не лише учнів, а й керівника Маджарського разом із усім фабричним обладнанням. Саме це стало найсильнішим ударом для станиславівської фабрики, яка досі так гарно розвивалася. Тим більше, що це сталося вже після смерті Юзефа Потоцького, щедрого мецената цієї справи. Станиславівська фабрика розділила долю багатьох інших підприємств цього типу у тогочасній Польщі, а її творець Місьорович через кільканадцять років роботи переселився до Бродів.
Перські пояси
Однак на цьому історія перської екзотики в Станиславові не закінчилася. У 1904 році місцевий купець Кароль Литвинович відкрив цех на вул. Бельведерській, 75, де виробляли перські килими. Як стверджувала реклама, для їхнього виробництва використовувалася справжня перська вовна, а технологія ткання була максимально наближеною до оригінальної. В цеху працювали трохи більше десятка майстринь, які ткали килими, а всі охочі пані могли пройти ткацькі курси, щоб навчитися виготовляти східні шедеври. Візерунок і колір замовник міг вибрати за каталогом. І хоч ціни станиславівських «перських килимів» трохи кусалися, на їхню якість ніхто не нарікав.
«Співочий» промисел
Давню історію в нашому місті мав ще один екзотичний промисел – вирощування співочих канарок. Пристрасною любителькою цих птахів була ще Вікторія Ліщинська, дружина володаря міста Юзефа Потоцького. Краєзнавець Садок Баронч повідомляв, що вона мала великий пташник із канарками, де жило близько тисячі пташок. Але у 1729 році без жодних вагань Ліщинська продала канарок до Гданська за тисячу дукатів і пожертвувала ці гроші на будівництво великого вівтаря для костелу. За народними переказами, канаркарня Вікторії Ліщинської знаходилася в районі будівлі теперішньої військової кафедри університету нафти і газу на вул. Коновальця, 72-А.
Мода на співочих канарок набрала особливого розмаху на початку ХІХ століття, коли в німецькому місті Андреасберґ у місцевості Гарц була виведена нова порода цих пташок – «Harzer Roller». Такі канарки були менші за розміром, тому утримувати їх у домашніх умовах було особливо зручно. Але основним їхнім багатством був голос. До кінця XIX століття гарцький ролер набув загальноєвропейської популярності. Гарцькі канарки співають у низькій тональності з закритим дзьобом і при роздутому зобі. Це основна риса, яка відрізняє їх від інших порід співочих канарок. Пісня цих птахів складається з глухих басових або дзвінких звуків, які нагадують дзвіночки або гру флейти.
На початку ХХ століття підприємець Адольф Матес відкрив власну канаркарню у Княгинин-Гірці (район сучасних вулиць Миру та Привокзальної). Як свідчить реклама, підприємець спеціалізувався саме на гарцьких канарках і пропонував аж три різновиди цих птахів. Всіх канарок пан Матес поділяв на чотири категорії в залежності від особливостей їхнього голосу, зокрема його м’якості, чистоти і глибини. Пташка першої категорії вартувала 20 корон, другої – 14, третьої –10, а четвертої – 8. Самиці канарок пропонувалися за ціною від 60 до 2 корон.
Незважаючи на свій невеликий розмір, канарки володіють досить розвиненим інтелектом. Вони освоїли як мінімум дві крайні праві октави фортепіано – четверту і п’яту. А особливо обдаровані здатні осилити й шосту, на що здатна хіба що флейта пікколо. Вони також легко освоюють нескладні мелодії і з задоволенням їх відтворюють. Однак для того, щоб пташки регулярно співали, їх потрібно дресирувати і дбайливо за ними доглядати. Щоб навчити пташок відтворювати конкретні мелодії, пан Матес використовував мініатюрні органи та інші музичні інструменти. Якщо придбана пташка чомусь відмовлялася тішити нового господаря співом, її можна було замінити протягом чотирнадцяти днів.
Вітання з Парижа
Сьогодні важко уявити, що колись у нашому місті вироблялися музичні інструменти, які користувалися популярністю в різних країнах Європи, зокрема у Франції. У 1907 році станиславівський виробник музичних інструментів Едмунд Каппи виставив своє фортепіано на музичній виставці в Парижі й отримав за нього медаль. Фірма Едмунда Каппи спочатку працювала в Коломиї, згодом переїхала до Станиславова, де майстер виготовляв власні інструменти і пропонував продукцію інших відомих виробників. Його склад довший час знаходився на вул. Сапєжинській, 10 (тепер вул. Незалежності).
Каппи також надавав інструменти в оренду й продавав різні витратні матеріали, наприклад, струни до скрипок. Тоді в Галичині діяла банда, яка займалася підробкою нагород відомих європейських виставок, тому після викриття цієї афери до нагороди пана Каппи багато хто почав ставитися скептично.
Майстру довелося завітати до редакції «Кур’єра станиславівського» і пред’явити докази своєї участі у виставці, зокрема листування з організаторами та рахунки за оренду місця для виставлення інструмента та інші послуги. Після цього газета опублікувала підтвердження, що пан Каппи чесно заслужив свою нагороду.
Ще одне «вітання з Парижа» Станиславів отримав завдяки кравчині Берті Райх, яка у 1911 році відкрила свою майстерню в кам’яниці Аполінарія Ляхавця (нині вул. Шашкевича, 4). У рекламі майстриня повідомляла, що до переїзду в Станиславів вона працювала у Франкфурті, Відні й Парижі, звідки привезла копії моделей суконь найвідоміших кутюр’є. Кравчиня пропонувала копії моделей не лише легендарного Поля Пуаре, а й Чарльза Фредерика Ворта, французького модельєра британського походження, відомого творця високої моди. Він шив сукні для представниць дев’яти королівських родин Європи, у сукнях від Ворта на публіці з’являлася сама австрійська імператриця Єлизавета, більше відома як Сіссі. У 1895 році знаменитий модельєр помер, але справу продовжили його сини.
Екзотичні товари
Якби сучасний іванофранківець раптом потрапив до Станиславова початку ХХ ст. і пройшовся місцевими крамницями, його чекало би багато дивовижних знахідок. Деякі товари на тодішніх прилавках могли б здивувати і навіть вжахнути нашого сучасника.
Так, у крамниці Ісаака Волліша продавали азбестові устілки, які навряд чи користувались би попитом у теперішніх покупців. Їх рекламували як чудовий засіб, який не лише захищає від потіння ніг, а й запобігає їх переохолодженню та береже ноги від натирання. Тут пропонували також азбестові вкладки для фраків та суконь, які вшивалися в одяг під пахвами і мали захищати його від поту. Те, що азбест канцерогенний, людству стало відомо лише у 70-х роках ХХ століття. Пан Волліш винаймав приміщення на першому поверсі Дирекції залізниць (тепер головний корпус медуніверситету).
У дроґерії Зиґмунта Рейцеса «Під чорним псом» на вул. Смольки, 1 (тепер вул. Бачинського) продавали пастилки «Формалін» Шерінґа. Цей засіб належало розпилювати у приміщеннях із метою дезінфекції та знищення шкідливих мікробів. Кожна пастилка мала на собі напис «Формалін», а центральний офіс продажу цих засобів знаходився у Празі. Як відомо, формальдегід, який входить до складу формаліну, є дуже токсичним. Очевидно, сто років тому його вплив на організм людини ще не був достатньо вивчений.
Завершити шопінг можна було в популярній дроґерії Морица Бібринґа, де продавали спеціальний папір для відлякування мух, «американську олію» для підлоги, яка запобігала збиранню пилу, та унікальні насадки для вух. На початку ХХ ст. виховані чоловіки часто знімали капелюха, вітаючи знайомих, особливо жінок. В морози це було проблемою, адже вуха дуже мерзли, і взагалі можна було застудитися. Дроґерія Бібринґа пропонувала чудове вирішення цієї проблеми – спеціальні насадки на вуха, які захищали їх від обмороження. Дію насадок доповнював справжній сибірський бальзам, призначений для захисту шкіри від морозу.
Олена БУЧИК
|
