Цьогоріч Івано-Франківську виповнюється 350. Місто-зірка, місто-сонце, засноване Андрієм Потоцьким за концепцією «ідеального міста» - гармонійного, компактного, доцільного і невразливого до нових методів військових дій, святкує свій ювілей. Ювілей найрізноманітнішої історії, неодноразового перейменування міста, перебування у підпорядкуванні різних держав, протистояння воєнним діям, палання у вогні, промислового й транспортного розвитку, участі у важливих політичних подіях. У таких іпостасях поставав Івано-Франківськ, а нині обласний центр Прикарпаття, впродовж останніх декількох сотень і десятків літ, щоб вже на початку ХХІ ст. стати одним із найкомфортніших і найбезпечніших міст України, і попри значну модернізацію свого укладу, хоча б частково ,але таки зберегти колорит й дух тієї доби, про яку сьогодні пишуть книги. Вже за декілька днів франківці поринуть у вир святкових подій, традиційного ковальського фестивалю, різноманітних мистецьких заходів й загалом атмосферу свята, а тому зараз варто пригадати, що цікавого й визначального сталося в місті за попередні роки. Розставити акценти у минулому нам допоміг відомий івано-франківський історик і краєзнавець Михайло Головатий. Ми вирішили виділити ряд подій, які на його думку, є найважливішими в минулому міста. Першою датою, яка й заклала початок відліку історії саме Івано-Франківська (тоді ще Станіславова) став 1662 рік. В цьому році місту було надано Магдебурзьке право, за яким воно отримало дозвіл на самоврядування. Проте, - це не є день заснування міста, воно існувало і до того часу й виникло на основі двох сіл Заболоття і Княгинин. Вже в 1670 році відбулося закладення першої Української Церкви Святого Воскресіння. Вона була на місці нинішньої синагоги. Саме поблизу цього місця 5 травня 2012 року в новооблаштованому сквері буде відкрито пам’ятний знак цій Церкві. Через 14 років місто пройшло перше випробування, як оборонної фортеці. Йому з честю вдалося вистояти перед турецькою армією Ібрагіма Паши (тоді тривала польсько-турецька війна). І завдяки тому, що молода фортеця витримала атаку і штурм ворожих військ, король Польщі Ян Собеський зміг дати відсіч чужинцям. Як зазначає Михайло Головатий, заслуги міста було визнано й у вдячність позбавлено сплати податків, окрім королівських. В 1735 році Юзеф Потоцький здобув титул Великого коронного гетьмана і став третьою за значенням постаттю в державі після короля Речіпосполитої і канцлера. Наступною важливою подією в житті Станіславова стало встановлення в 1772 році австрійської влади. Попри зміну політичного укладу, місто отримало певні привілеї. Зокрема, Станіславів став окружним центром. До того часу він був просто магнатським гніздом і ніяких адміністративних функцій не мав. Місто серйозно почалося розвиватися у 1820 – 1850 –х. рр. З того часу дослідники згадують двох гідних окружних старост – німців Франца Краттера і Каземира Мельбахера. Франц Краттер заборонив будувати дерев’яні будинки в середмісті, впорядкував пожежну службу, були прокладені нові вулиці, зокрема теперішня вулиця Гординського. А вічевий Майдан, в частині, що нині прилягає до улиці Вітовського, став сквером ,який назвали «кратерівкою». Була проведена каналізація і освітлення вулиць. Ну а Казимир Мелібахер збудував окружний шпиталь – нині старий корпус лікарні на вулиці Мазепи. Також проклав дорогу на Яремче, якою ми користуємося зараз. «Весна народів» 1948 р. принесла в Станіславів відродження суспільно-політичного життя. З цього часу місто стає одним із центрів громадських рухів українців. Була створена філія Головної руської ради. Очолив її гімназійний вчитель Євстахій Прокопчиць. Пізніше він став депутатом Австрійського парламенту. 1868 р. – сталася катастрофічна пожежа в місті, коли вигоріла чверть його тодішньої території. З легкої руки Юрія Андруховича її тепер називають «мармулядовою», хоча, за словами Михайла Головатого, її варто називати «повидловою». До 1801 року місто було приватним. Належало польським магнатам, але у зв’язку з тим, що останній власник – Потоцький вів необережні фінансові махінації й попав у скруту, то був змушений «відпропади» місто державі, тобто сплачувати доходи з міста у державну казну. Не залишалося місто осторонь і промислового поступу. У 1866 році через нього пройшла залізниця. Від Львова до Чернівців. Це була, фактично, друга залізниця на території України. Станіславів став залізничним вузлом, раніше, ніж Київ і Харків. І тоді ж були побудовані паровозоремонтні майстерні – перші підприємства нового капіталістичного типу, де працювали сотні людей. Після 1867 року (до цього часу існувала окружна система) були впроваджені повіти. Станіславів стає повітовим центром в складі Королівства Галіції і Лодомерії. У 1880 році вперше в місті побував Іван Франко – його переводили під конвоєм з Коломиї до Нагуєвич. У 1884 році сталась подія, ваги якої, на думку краєзнавця, ми досі недооцінюємо. Наталя Кобринська провела в будинку на вулиці Ринок,6 установчий з’їзд товариства руських жінок. І цим вона поклала, взагалі, початок організованому жіночому руху в Україні. Тепер це товариство існує у формі «Союзу українок». Подія, яка сприяла об’єднанню й самоорганізації українського населення, яке тоді становило меншість у місті (15-18%), відбулася у 1885 році. Було створено Станіславівську Єпархію УГКЦ. Номінально вона існувала від 1849р., але постійно не вистачало фінансів на її утвердження. Ще одна мить із життя тодішнього міста, яку не можливо оминути і яка залишила вагомий слід у культурному й освітньому житті краю – створення у 1877 році філії Української Просвіти. Керівником був обраний Євген Желихівський. В 1905 році було створено Українську гімназію. Від 1908 р. вона розміщувалася на вулиці Шевченка,44. З 1 січня до 25 травня 1919 року Станіславів став центром творення політики ЗУНР. У цей період у місто був евакуйований уряд ЗУНР й воно отримало статус столиці цієї української республіки. 1921 р. після відновлення польської влади місто стає воєводським центром. З 1925 року розпочинається зростання чисельності населення й території міста за рахунок приєднання Княгининів – Княгинин-село, Княгинин-гірка, Княгинин-колонія. Населення збільшилось більш, ніж 1,5 рази і становило вже 53 тис. осіб. Тоді Станіславів вперше випередив за кількістю населення Тернопіль і Коломию. З 1939 року в школах була впроваджена українська мова. Створено педагогічний інститут, театр, краєзнавчий музей, бібліотеку. Відбувалося гоніння на представників української інтелігенції. В 1955 році відбулося відкриття «станіславського моря» (міського озера). Ставки, які були споруджені там за радянських часів й з’єднувалися із Бистрицею-Солотвинською шлюзами заповнили водою, через що й утворилося озеро. 1962 року з нагоди 300 річчя Станіславова його було перейменовано на Івано-Франківськ в честь видатного українського письменника й громадсько-політичного діяча Івана Франка. Загалом же у міста, свого часу, було три назви. За часів врядування на цих землях Польщі – «Станіславів», за часів Австро-Угорщини й СРСР – «Станіслав», а з 1962 року – «Івано-Франківськ». Згодом, факт перейменування ще неодноразово викликав дискусії в фаховому середовищі істориків і краєзнавців. Й до сьогоднішніх днів немає згоди стосовно того, чиїм йменням має величатися обласний центр Прикарпаття. Історики й політики відстоюють тезу, що місто має жити новим життям. Саме з назвою «Івано-Франківськ» вже асоціюється ціле покоління людей й попередню назву потрібно залишити минулому. Також перейменування засвідчило не тільки шану видатному українцю Івану Франку, але й початок вже нової історії нинішнього Івано-Франківська. Є й теза, за якою «Станіславовом» варто назвати історичну частину міста – нинішнє середмістя. Більшість же громадських діячів наголошують, що попередню назву міста таки варто повернути. Адже у ній закладено якусь символічну духовну міць й самобутність міста. До речі, про дух міста. Як стверджують дослідники, він закодований в ансамблі його архітектурних форм. Від самого початку місто-фортеця споруджувалося у формі восьмикутника з додатковими бастіонами, редутами і фортом, що оточував власне замок Потоцьких. Його територія була оточена спочатку дерев'яними, потім мурованими стінами, а ще земляним валом та широким ровом. Мав Станіславів дві потужні в'їзні брами: кам'яні Галицька та Тисменицька брами. Основні оборонні споруди і кам’яниці в плані утворювали схему Дерева Десяти Сефірот (Дерева Життя). А класична трьохповерхова архітектура центральної частини тодішнього Станіславова відображала кадрову символіку духовного шляху людини. Усе разом символізувало собою схему висхідного духовного шляху повернення людини від тілесного світу через вдосконалення і просвітлення аж до Творця. В цьому ж контексті, образ міста історично асоціювався з теорією В. Скамоцці «Ідеального міста» (міста-зірки, міста-сонця) - гармонійного, компактного, доцільного і невразливого до нових методів військових дій. В засадах містопланування немає характерного для середньовічних міст конфесійного «пресингу». Архітектура міста характеризує образ рівноправної громади, виражений в домінуванні ринково-ратушної площі, яку оточували правильним колом храми різних конфесій і релігій, що відповідало духу вільного міста. Костели, церкви, синагоги - католицькі, греко-католицькі, вірменські, гебрейські - все це впродовж сотень років культивувало віротерпимість, а також вироблення у жителів міста розуміння пріоритетності громадянських цінностей. Щодо відзначення своїх річниць, то попередні ювілеї місто не могло святкувати. Це було пов’язано з перманентними військовими подіями. Лише в 1862 р. були невеликі святкування. Навіть в 1912 р. до 250-тиріччя ніяких заходів не було, хоч і військових дій на той час не велося. Як згадує Михайло Головатий, перше, проведене із розмахом, святкування, відбулося в 1987 році, коли місто відзначало 325-ліття. Тоді заходи відбувалися в масштабах всього міста, виступали творчі колективи, на різних вулицях були концертні майданчики. Також з цієї нагоди видавався ювілейний поштовий конверт і було затверджено, нарешті, герб, звичайно, ще із радянською символікою. Дата відзначення Дня міста була змінною. Так, у 1962 році святкували у листопаді після появи указу Президії ВР про перейменування міста. У 1987 році – святкували 30 травня. А надалі звернули увагу саме на дату 7 травня, коли місто, власне, й було засновано. У 1994 – 1997 рр. – відзначали на день народження Івана Франка. Варто також додати, що вже з наступного року влада Івано-Франківська має намір зробити цю дату сталою. Й відзначати День міста щороку в один час – в першу суботу-неділю травня. Такий крок зумовлений бажанням залучити ширші кола мешканців до святкувань. Адже не завжди пересічний франківець у робочий день має змогу долучитися до культурно-розважальної програми. Ось таким насиченим видалось минуле Івано-Франківська, який сьогодні є обласним центром туристичного регіону України із чверть мільйонним населенням, новими багатоповерхівками, вищими начальними закладами й мистецькими осередками, новою культурною й бізнесовою елітою. Звичайно, не все так ідеально. Й численні нарікання на стан житлово-комунального господарства, руйнування пам’яток архітектури, стан доріг доріг, недолугість управління містом, заполітизованість громадськості є тому підтвердженням. Проте, кожен із нас творить модерну історію ідеального Івано-Франківська, яке по праву можна назвати оплотом українства, що ще зберігає традиції й культуру попередніх поколінь. А тому тільки від нас залежить рівень розвитку й якість життя Івано-Франківська, його майбутнє і сучасність. І, можливо, після 350 років складної й суперечливої історії ми нарешті зрозуміємо, що варто пріоритет віддавати інтересам громади, а не своїм, що потрібно зберігати те, в чому наша суть як українців, як галичан, як франківців. | 
