Вівторок, 2019-10-22, 1:49 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Травень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
 
Архів новин
Головна » 2012 » Травень » 13 » Останнім шляхом Кобзаря. Спогади очевидця
10:29 PM
Останнім шляхом Кобзаря. Спогади очевидця
Двадцять один рік тому на відзначення 130-річчя останньої, посмертної, подорожі Тараса Шевченка в Україну Братство шанувальників Кобзаря у Львові організувало похід-реквієм «Останнім шляхом Кобзаря». В акції брали участь чимало прикарпатців.
Як відомо, поховали поета на Смоленському кладовищі в Санкт-Петербурзі, а в травні (8-22) 1861 року його тіло перевезли до Канева й перепоховали на Чернечій горі.
Дерев'яну труну з тілом Шевченка поклали в оцинковану, а потім у третю, також дерев'яну. До Москви її везли поїздом, а далі був поштовий, кінний шлях: Серпухов - Тула - Орел - Кроми - Дмитрівськ - Сєвськ - Глухів - Кролевець - Батурин - Ніжин - Носівка - Бровари - Київ. Звідти пароплавом «Кременчук» - до Канева. За цим же маршрутом рухалися учасники походу навесні 1991 року.
Основною метою акції було відродити в пам'яті народу події 130-річної давності, відновити те, що можна зберегти для нащадків і, звичайно, зустрічі з людьми, щоб будити в них національну гідність і гордість та Тарасову велич. Однак усі врочистості біля меморіальних знаків і місць, пов'язаних з пам'яттю про Шевченка, влада офіційно проводила ще до нашого прибуття, щоб на наші відправи не збиралися люди.
Учасники походу мали конкретні завдання. Наприклад, літературознавець Володимир Мовчанюк, журналіст Микола Новицький і я відповідали за висвітлення походу у пресі матеріалів та ведення щоденника для майбутньої книги, яка під назвою «Останнім шляхом Кобзаря» вийшла у світ 1994 року. Окрім того, у закладах, де відбувалися зустрічі з громадськістю, на виставкових листах я розгортав виставку поштівок і конвертів, присвячених Тарасові Шевченку.
Під час походу було чимало сліз, зворушливих моментів, траплялися й жорстокі і обурливі епізоди, які надовго закарбувалися в пам'яті.
Розпочався похід від будинку Академії мистецтв, де в мансардній кімнаті проживав і, спускаючись східцями на перший поверх, закінчив своє життя наш поет. Сльози виступали на очах, коли ми ступали східцями, де зупинилося серце Кобзаря. Ніхто не соромився цього. Сльози разом із краплями дощу проливалися на набережну в Києві, біля мосту через Дніпро, коли учасників походу зустрічали студенти Київського університету - на колінах, з похиленими головами, як і 130 років тому.
Не було меж радості, коли на реставрованому пароплаві «Кременчук» уперше в Україні після припинення існування Української Народної Республіки над Дніпром, у Київському порту замайорів синьо-жовтий прапор, хоч довелося письменникові Миколі Кагарлицькому, праправнучці Т. Шевченка по лінії брата Наталії Лисенко і мені вперто й наполегливо переконувати керівника походу Юрія Даниленка, який вів подвійну гру, щоб дав на таке згоду. До речі, до кордону між Росією і Україною учасники походу йшли лише під малиновою хоругвою із зображенням Богоматері й написом «Братство Шевченка».
І тут, на кордоні, нас зустріли тернополяни - ансамбль із політв'язнів «Рух», які прибули на автобусах із масою синьо-жовтих прапорів, із тризубами на кашкетах, та хор «Гомін» Леопольда Ященка, а ще більше - працівників міліції і тайників «у цивільному». На запитання полковника міліції про тернополян «Что с німі дєлать?» керівник походу відповів: «Дєлайтє, что хотітє, оні нє наші». Але інвалід війни Любомир Величко з Букачівців, київські письменники, зокрема, Микола Кагарлицький, наш духовний наставник отець Петро Бойко та і я спільно звернулися до тернопільської громади з проханням прилучитися до походу. Люди погодилися. Це примножило нашу силу і піднесло дух національної гордості. Завдяки тернополянам похід набув українського національного характеру, а кількість його прихильників зростала.
Сільське населення з острахом спостерігало за нашими діями, а службісти та інші прихвосні - з відкритою ненавистю, погрозами, брехнею: «Будете на зустрічі з екстремістами, то потрапите в список, позбудетеся пенсії». В Оленівці, де поховано Панька Куліша, його дружину Ганну Барвінок та її брата Василя Білозерського, під час панахиди на моє зауваження місцевим урядовцям: «Чому ви в головних уборах, курите і регочете?» мені відповіли запитанням: «А скільки доларів дали тобі американці за цю акцію?» В їхніх збаламучених головах не вкладалося, що хтось може тратити власні кошти на громадську справу.
Однак найбільше неприємностей на учасників походу чекало в Каневі. 22 травня на десяту годину ми прийшли до Успенського собору, де, за попередньою домовленістю, мала відбутися відправа за участю священиків РПЦ і УАПЦ. Собор був оточений великою кількістю міліціонерів і «побожними» бабками, які сичали: «Не треба вам до Господнього храму! Ідіть собі, звідки прийшли!» Ні нас, ні отця Петра Бойка, протоієрея УАПЦ, до собору не впускали, хоч там були реліквії походу: скринька із землею, взятою з першої могили поховання, посмертна маска, портрет поета.
Я був свідком, як офіцер міліції доповідав по телефону від храму: «У нас нормально. Прихожан не впущено до церкви». З нами РПЦ повелася так, як вчинив три дні раніше вікарій Київський і Переяслав-Хмельницький архієпископ Володимир (Василь Романюк), який не лише не дозволив греко-католицькій громаді та її священику разом відправити панахиду по Шевченку в Покровській церкві у Києві, а ще й у проповіді вдався до неприпустимих випадів проти них.
Тільки о 14-ій нас впустили до церкви забрати реліквії, і ми вирушили тією дорогою, якою канівчани пронесли тіло Шевченка на Чернечу гору. Шлях проходив придніпровськими кручами, в обхід, бо тоді, 1861-го, була повінь, що затопила гостинець уздовж ріки. Ми здолали останній етап 15-денного походу: перед нами - Тарасова могила. Але оточена щільними рядами офіцерів із раціями і омонівців з палицями - так, ніби заарештована. Її перетворили на неприступний бастіон, оберігаючи Шевченка від ревних шанувальників, що з'їхалися з різних куточків України і зарубіжжя. Ні 93-річному патріархові УАПЦ Мстиславу, ні совісті української поезії - Ліні Костенко, ні народній артистці Ніні Крюковій не дозволили покласти квіти й помолитися на могилі Кобзаря.
Від 8-ї до 18-ї відправляли панахиди служителі РПЦ, аби не допустити до відправи представників інших конфесій. Коли оголосили про прибуття походу-реквієму і ми стали наближатися до пам'ятника Кобзареві, наш похід оточили стіною правоохоронні загони, почали розштовхувати людей, виривати й кидати під ноги національні прапори, портрети Шевченка. Народ скандував: «Ганьба! Фашисти! Нелюди!». І коли враз запрацювали переважно закордонні теле-, фотокамери, диктофони - вся міліція зникла, як туман над Дніпром. Ми піднялися сходами до могили, але там вимкнули мікрофони. Лише після відмови відправляти панахиду без озвучення два гучномовці запрацювали. Після відслуження тут останньої панахиди, як і по всіх відправах під час походу, промовляв наш духівник отець Петро Бойко. Він був духовною домінантою - відправив 36 літій і освячень. Блискучі імпровізаційні проповіді на мотиви поезії Шевченка створювали духовну ауру, утверджували мету походу. А його милозвучне щире українське слово, здавалось, підсилене духом Тараса, будило думку, запалювало любов до України.
У газеті «За вільну Україну» (6.06.1991) був надрукований лист-протест Головам Верховної Ради УРСР та Ради Міністрів УРСР, підписаний 45 учасниками походу, в якому засуджують брутальну й аморальну поведінку РПЦ та партійно-радянського керівництва, які вчинили нечувану наругу над святинею України. Винних у цьому злочині так і не було покарано. Але величі події це вже не зможе затьмарити ніколи.
Лук'ян ВАРДЗАРУК

Переглядів: 346 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019