150 років тому — 10 січня 1871 року — в галицькому містечку Броди у повітового судді Лонгина Рожанковського і його дружини Осипи (із Шухевичів) народився перший син, якому при хрещенні надали ім'я Маркел, що на латині означає "войовничий".
І хоча довга життєва нива Маркела Рожанковського перетиналася з майже десятком різних воєн і сам він понад два десятиліття був військовослужбовцем, при цьому все життя займався наймирнішою справою — лікував людей.
Давні галицькі роди Шухевичів і Рожанковських дали українському суспільству не лише шанованих греко-католицьких священників і високопрофесійних юристів, а, насамперед — патріотів свого народу. Молодший брат Маркела — Теодор Рожанковський став відомим правником і політиком, а у 1914 році — першим командиром Легіону українських січових стрільців; його двоюрідний племінник Роман Шухевич — нескорений борець за визволення Батьківщини, головний командир Української повстанської армії, відомий як генерал Тарас Чупринка.
Маркел Рожанковський першим в роду обрав медичний фах і у 1895 році після успішного закінчення Краківського університету отримав диплом "доктора всіх лікарських наук". Разом з однокурсником Володимиром Вербенцем вони, за прикладом відомого в Галичині морського лікаря і письменника д-ра Ярослава Окуневського, обрали медичну службу у флоті Австро-Угорщини. За два десятиліття лікар-офіцер д-р Рожанковський пройшов шлях від корветного лікаря (лейтенанта) до морського старшого штабного лікаря 1-го класу (полковника); побував у багатьох морях і країнах, два роки ніс службу на крейсері "Кайзерін Елізабет" в районі бойових дій російсько-японської війни 1904-1905 р.р.; наполегливо працював над підвищенням свого фахового рівня і очолював важливі структурні підрозділи санітарної служби флоту; у 1918 році в Одесі надавав допомогу у формуванні служби охорони здоров'я флоту новоствореної Української Держави. Д-р Рожанковський удостоєний багатьох орденів і медалей Австро-Угорщини, а кайзер Німецької імперії Вільгельм ІІ за лікарські заслуги особисто нагородив його "Залізним Хрестом" 2-го класу.
Як його старші товариші Ярослав Окуневський і Орест Зарицький, він мав реальний і цілком заслужений шанс досягти адміральського чину, але чекало його зовсім інше майбутнє…
Уже в зрілому 35-річному віці Маркел зустрів свою долю — панну Амалію Рожанську, з якою після одруження відбули до місця його служби — головної бази флоту, міста Поли (сучасна Пула в Хорватії). Тут і народились четверо їх діточок: доньки Марія, Меланія і Дарія та син Ярослав.
Всі роки служби в далеких краях морські лікарі-галичани не цуралися свого роду і тримались єдиною спільнотою з д-ром Окуневським на чолі; разом працювали і відпочивали, дружили сім'ями. У них у Полі перебувало чимало гостей з батьківщини; вони брали участь пожертвами у багатьох благодійних акціях в Галичині, регулярно бували у відпустках в рідних краях, звідкіля до них вчасно надходили всі новини.
Тому цілком природно, що після розпаду Австро-Угорщини всі морські лікарі-українці брали участь у Визвольних змаганнях, а після їх трагічного завершення повернулися на батьківщину. Доктор Рожанковський із сім'єю поселився під Калушем у свого тестя о. Рожанського.
Калушани привітно зустріли заслуженого лікаря-моряка: його обрали членом повітового уряду і призначили головним лікарем повітового шпиталю. Однак Рожанковський не міг приймати активної участі у бурхливих подіях того часу, оскільки лише одужував після важкого захворювання на плямистий тиф. Всі надії на українське відродження в Калуші були поховані стрімким наступом польської армії Галлера і захопленням міста у травні 1919 року…
Все подальше життя д-р Маркел Рожанковський присвятив калушанам, своїм дітям та онукам. Ще недавно блискучий морський офіцер став звичайним земським лікарем, який на селянському возі у будь-яку погоду виїжджав за викликами до хворих у найвіддаленіші села і виконував роботу "доктора всіх лікарських наук": від хірурга і стоматолога до уролога і акушера. На пропозицію колишнього товариша поступити на службу до польського флоту він категорично відмовився.
У 1926 році сім'я Рожанковських понесла непоправиму втрату: від онкологічного захворювання померла дружина і мати Амалія. Через декілька років Маркел привів додому іншу жінку, адже чотирьох дітей ростити потрібно, але все життя кохав свою "Малюню".
На початку 30-х років, коли доньки закінчували гімназію, поставала проблема отримання ними вищої освіти, адже польська влада всіляко перешкоджала українцям у цьому. Та все ж, завдяки допомозі друзів-моряків батька, Марія і Дарія змогли закінчити стоматологічну академію у Варшаві. Згодом медичну освіту отримав і син Ярослав.
Здавалася, тепер 68-річного заслуженого лікаря чекала спокійна старість. Та зненацька його життєвий уклад, як і всіх галичан, назавжди порушила нова війна. У вересні 1939 року Калуш зайняла Червона Армія. Розпочалася нова окупація із тотальними задержавленням і колективізацією, подвійною мораллю, нічними арештами і позасудовими репресіями. Д-р Рожанковський передав усе обладнання свого медичного кабінету до міської поліклініки, куди перейшов працювати і сам. Кожної ночі чекав "візиту" чекістів, адже одного лише німецького "Залізного Хреста" було достатньо для найсуворішого вироку, причому, не лише для нього, а й для близьких. Та доля була до них прихильною…
В часи німецької окупації Рожанковський так само лікував калушан і продовжував це робити й після повернення "Влади Рад". А от молодших дітей – Дарію і Ярослава — в 1944 році перед поверненням Червоної армії, щоб не ризикувати їх життями, благословив перебиратись на Захід, в еміграцію. Мав слабку надію, що це тимчасова розлука з дітьми, але вона не збулася. Згодом вони осіли в США і з батьком вже ніколи не бачились. За старших дочок побоювався старий лікар менше, адже вони жили своїми сім'ями і під іншими прізвищами…
До передостаннього дня свого земного життя д-р Рожанковський продовжував лікарську працю, передавав досвід молодим колегам. По вранішньому стуку його палички по тротуару можна було звіряти годинники. Мав величезну бібліотеку світової літератури, адже добре володів п'ятьма мовами; полюбляв читати Діккенса англійською вголос. Охоче працював у своєму саду, гуляв з онуками околицями Калуша…
Червневим ранком 1954 року, коли доктор Маркел прибирав хідник (тротуар) біля свого дому, його настиг апоплексичний удар і 15 червня старий лікар відійшов у Вічність…
Поховали Маркела Рожанковського у парадній формі офіцера флоту Австро-Угорщини на старому цвинтарі, що на вулиці Височанка, поряд з могилою дружини Амалії. Весь Калуш прийшов попрощатись із своїм Лікарем…
Та рід Рожанковського не перервався, а живе, розвивається і множиться: четверо дітей, восьмеро онуків, десять правнуків… З його легкої руки вже три покоління нащадків створили міцну лікарську династію стоматологів: доньки Марія Кушнір і Дарія Миндюк, син Ярослав Рожанковський, онук Андрій Кушнір і правнуки Мирон та Антін Кушніри. І головне – всі нащадки Маркила Рожанковського є українськими патріотами, як і їх Дідо. Онуки Андрій, Зенон і Мирон стояли за незалежність України у 80-90-х роках, правнуки допомагали Майдану і, як волонтери, всіляко підтримують захисників вітчизни. А в США дідова онука, їх двоюрідна сестра Христина, також займається волонтерською діяльністю на користь батьківщини її предків.
Леонід КИРИЛАШ, дослідник | 
