Вівторок, 2019-10-22, 1:51 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Травень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
 
Архів новин
Головна » 2012 » Травень » 4 » Володарі Станиславова
9:27 AM
Володарі Станиславова
На старовинному гербі нашого міста, у відкритій фортечній брамі зображено родовий знак Потоцьких — Пиляву. Це невипадково, адже представники цієї магнатської родини заснували Станиславів і майже 150 років ним володіли.

Перший після короля
За легендою, засновником міста-фортеці був великий коронний гетьман Станіслав Ревера Потоцький. Це він у 1654 році почав перетворювати старовинне село Заболоття на місто. Причому робив це в дуже оригінальний спосіб — немов легендарний Ромул він сам ішов за плугом, і там, де пролягали борозни, мали постати вулиці майбутнього міста. Історія красива, але не більше.
Достеменно відомо, що старий Ревера мав двох синів — Андрія та Фелікса-Казимира. Старший, галицький староста Андрій, у 1660 році став власником невеличкого села Заболоття, яке йому чи продав, чи подарував попередній дідич — Жечковський.
Потоцький, який до того мешкав у державному старостинському замку в Галичі, вирішує заснувати власне місто та назвати його ім’ям свого сина — Станиславовом. 7 травня 1662 року магнат дарує новозаснованому місту Магдебурзьке право, яке роком пізніше підтвердить польський король Ян-Казимир. Тоді ж місто отримало і власний герб.
За часи панування Андрія Потоцького місто оточили потужними земляними валами з дубовим частоколом. Збудували палац, заклали великий мурований колегіальний костел, звели дерев’яну ратушу та православну церкву. Печаткою Андрія затверджені привілеї українській, вірменській та єврейській громадам. На запрошення власника до Станиславова прибувають ченці ордену тринітаріїв, головна обітниця яких полягала у викупі християнських невільників у турків і татар. Тоді ж з’являється і перший науковий заклад міста — Станиславівська академія, що вважалася філією Краківського Ягеллонського університету.
Не меншу активність Андрій Потоцький розгорнув і на військово-політичному поприщі. У різні роки він займав посади великого коронного хорунжого (прапороносця короля), воєводи київського, краківського, старости галицького, коломийського, мостицького, мединського, лежайського тощо. У 1682 році став краківським каштеляном — другою людиною Польщі після короля.
Зрозуміло, що щедрі нагороди Потоцький отримував не просто так. Саме за відвагу на полі бою молодого шляхтича помітили та оцінили при королівському дворі. Бойове хрещення він пройшов у війні з козаками Богдана Хмельницького, потім були бої з росіянами (Чуднів, 1660), турками (Хотин, 1673), татарами (Калуш, 1675).
Але його зоряний час прийшов у 1683 році, коли король Ян Собеський, рушаючи з військом під Відень, залишив країну на краківського каштеляна. Андрій Потоцький дарма часу не гаяв, об’єднав приватні магнатські загони та невеликі королівські підрозділи і з цим військом очистив від турків Західне Поділля. За цю вдало проведену операцію король у 1684 році нагородив свого вірного слугу булавою польного коронного гетьмана. Після цього Потоцький ще ходив з Яном Собеським у молдавські походи, але великих успіхів там не досяг.
Помер магнат у 1691 році й був похований у крипті заснованого ним же колегіального костьолу Непорочного Зачаття Діви Марії та святих Андрія та Станіслава.

Балада про крилатого гусара
Від дружини Анни з Рисінських, каштелянки крусвіцької, гетьман Андрій мав двох синів — Станіслава та Йосипа. І хоча старший син ніколи не був власником Станиславова, певно, таки варто сказати кілька слів про людину, чиє ім’я отримало місто.
Вперше Станіслав звернув на себе увагу ще в 1678 році під час освітньої подорожі Західною Європою. У Римі молодого магната особисто прийняв папа Інокентій ХІ. Юнак чимось сподобався першосвященику, і той подарував йому мощі святого Вінцента. Пізніше, під час подорожі річкою, біля Брюсселю, стався вибух, який знищив корабель. Уся команда загинула, і лише Станіслава, разом із мощами святого, неушкодженим викинуло на берег.
Святий Вінцент став небесним покровителем міста Станиславова, а молодий шляхтич починає швидко робити кар’єру. Він обіймає посади старост галицького і коломийського, бере участь у сеймах, перебуває при королівському дворі.
А потім вибухнула війна. 12 вересня 1683 року командир гусарської хоругви, полковник коронних військ Станіслав Потоцький героїчно загинув у битві з турками під Віднем. Після перемоги християн серце й нутрощі відважного офіцера урочисто поховали у віденському костелі францисканців (між іншим, родинній усипальниці Габсбургів), а забальзамоване тіло перевезли до Станиславова.

Найкращий друг Пилипа Орлика
Йосип Потоцький, молодший брат Станіслава, ставши у 1691 році володарем батьківського міста, найбільше спричинився до його розвитку.
Власним кош­том він здійснив кілька етапів фортифікації Станиславова, збудував кам’яну дев’ятиповерхову ратушу, завершив будову колегіального костелу. За протекції Йосипа в місті з’являються єзуїти, які спорудили великій костел і відкрили колегіум, що замінив підупалу Академію. Тринітарії не відставали від конкурентів — прикрасили місто мурованим костелом і кляштором. Не були ущемлені й права інших громад. У 1740-х роках зводиться кам’яна синагога та починається будівництво вірменського костелу.
Проте, у зовнішній політиці Йосип, на відміну від батька, не завжди знаходив спільну мову з королями. Будучи одружений з Вікторією з Ліщинських, він під час Північної війни став на бік її коронованого родича Станіслава Ліщинського, який виявився слабшим у боротьбі за трон. Наслідок — неодноразове пограбування міста польсько-саксонськими та російськими військами. Сам власник пережив не менш захоплюючі пригоди. Він боровся на боці Ліщинського, потрапив у полон, утік, розв’язав партизанську війну, перебував у свиті Карла ХІІ в Бендерах. Там він тісно зійшовся з Пилипом Орликом і навіть ходив з ним на Білу Церкву. Той похід, правда, завершився невдачею. Пізніше Потоцький надав притулок дружині та донькам опального гетьмана у Станиславові, чим викликав гостре незадоволення Росії.
Врешті-решт, Йосип помирився з польським королем і в 1735 році навіть став великим коронним гетьманом. У середині XVIII століття він вважався найбагатшою людиною Речі Посполитої. Потоцькому належали такі міста, як Тернопіль, Броди, Збараж, Немирів, Волочиськ, Залізці, Микулинці, Кроточин ну і, звісно, Станиславів. До цього ж, він був кавалером польського ордена Білого Орла та носієм найвищої нагороди Російської імперії — хреста Андрія Первозванного.
Йосип помер у 1751 році на вершині слави й могутності. На його похорон, який тривав декілька тижнів, було запрошено 2000 священиків. Випите вино вимірювалося десятками діжок, а загалом «святкування» коштувало близько мільйона злотих. Є легенда, що під час похорону всі 120 гармат гарнізону безперервно салютували, і від чого пішов тріщинами костел єзуїтів. Його пізніше довелось реставрувати сину та спадкоємцю покійного Йосипа — Станіславу Потоцькому.

Він збудував катедру
Цей власник міста народився в 1698 році. Дитинство Станіслава пройшло у мукачівському замку Ференца Ракоці, де родина Потоцьких знайшла притулок від жахів громадянської війни, яка точилась у Польщі.
Пізніше, мандруючи Європою, молодий Станіслав був удостоєний аудієнції французького «короля-сонця» Людовіка XІV. Зрозуміло, що з такими знайомствами, а також із батьківським впливом і грошима, проблем з кар’єрою в нього не виникло: староста галицький, снятинський, коломийський, воєвода смоленський (1735), київський (1744), познанський (1756). Крім того, Потоцький виявився непоганим інженером-фортифікатором. За його проектами вдосконалювали укріп­лення Кам’янця-Подільського, Ченстохови (сакральної столиці Польщі), рідного Станиславова.
Ставши у 1751 році власником батьківського гнізда, син починає перебудову єзуїтського костелу. Роботи велися понад 10 років і завершилися вже після смерті головного фундатора і архітектора. Його коштом збудовано костьоли у Збаражі, Кременці та Залізцях, а також тричі проведено коронації чудотворних ікон.
Велику увагу Станіслав приділяв наведення порядку на підконтрольних землях. Для цього він активно включився у боротьбу з опришками, і вже у 1759 році його надвірна міліція (смоляки) витіснили з Прикарпаття останній загін гірських розбійників.
На відміну від діда й батька, Потоцький мало часу проводив у Станиславові. Переважно він перебував у Залізцях і Збаражі, де після смерті у 1760 році й був похований.
Від другого шлюбу з Геленою Замойською у Станіслава залишились сини — Йосип, Францішек і Вінцент (Вікентій). Згідно з заповітом, місто відходило до наймолодшого — Вінцента, а опікуном ставала його мати Гелена. На жаль, вона померла вже наступного 1761 року, й відтоді право опіки над містом купила вдова Катерина Коссаковська, доля якої майже 30 років буде тісно пов’язана зі Станиславовом.

Гроза чиновників
Катерина народилась у 1722 році та теж походила з дому Потоцьких. Вона була онукою Фелікса-Казиміра — рідного брата засновника нашого міста.
У 1744 році Катерина одружилася з кам’янецьким каштеляном Станіславом Коссаковським, сином Софії, доньки Йосипа Потоцького. З огляду на ці тісні родинні зв’язки місто Станиславів не було їй чужим. У 1761 році Коссаковська овдовіла.
У 1764 році вона взяла активну участь у магнатський конфедерації проти короля Станіслава Понятовського, якого підтримувала сама російська імператриця Катерина ІІ. Російські війська тоді захопили Станиславів, а заколотниця втекла до Волощини. Також її позбавили права опіки над Вінцентом, яке перейшло до його старшого брата Йосипа.
Опікунство Йосипа тривало з 1764 по 1770 рік, коли він, за новим розподілом родинних володінь, став повноправним володарем міста. Мусимо визнати, що з усіх власників це був найбільш не фартовий господар. Під час Барської конфедерації місто зай­няли та пограбували російські війська, після чого залишили тут постійний гарнізон. Солдати ще й занесли з собою чуму, епідемія якої спалахнула в 1771 році та забрала життя кількох тисяч мешканців Станиславова. Крім того, рятуючись від усіх цих жахів, більша частина міських вірмен переселилася до Угорщини, що негативно позначилося на економіці міста.
Наляканий цими негараздами Йосип Потоцький 2 листопада 1771 року продав Станиславів Катерині Коссаковській за 1 148 000 злотих.
Але замість мирного панування нову власницю чекають серйозні випробування. Вже через рік, згідно з Першим поділом Речі Посполитої, місто займають австрійські війська. Станиславів стає центром округу (циркулю) з цісарським гарнізоном та старостою. Під тиском нової влади закривають монастир тринітаріїв, єзуїтський колегіум стає державною гімназією. Зміни торкнулись і розподілу податків з міста. Тепер половина прибутків йшла до державної скарбниці, а решта лишалася власниці. Але найбільш нестерпним було те, що поляки з панівної нації перетворилися на лише одну зі складових у багатонаціональній і віротерпимій імперії Габсбургів.
Коссаковська (між іншим, затята католичка) не хоче миритися з такою ситуацією та починає багаторічну війну зі старостами, в яких вона вбачала корінь усіх бід. Обидві сторони подавали купу скарг і доносів у Відень, тягалися по судах та у всілякі інші способи отруювали життя одне одному.
Але локальна гризня вдови з урядовими чиновниками не заважала австрійським монархам прихильно ставитися до пані Катерини. Її неодноразово приймали у Відні Марія Терезія та Йосип ІІ, а у 1777 році вона стала графинею Священної Римської Імперії й кавалером ордену Золотого Хреста. За легендою, цісар Йосип ІІ навіть завітав до Станиславова, де був чудово прийнятий господинею у Палаці Потоцьких.
Щодо її впливу на розвиток міста, то тут майже немає що сказати. До активу пані Коссаковської можна занести відкриття у 1786 році першої публічної школи для дівчат.
Власних дітей у неї не було, тому всю свою любов (і гроші) вона витрачала на племінників: Станіслава-Костку та Ігнатія Потоцьких. Останній, хоч і був завзятий картяр, увійшов в історію як творець славетної «Конституції Третього травня».
Неекономне життя графині та борги у мільйон злотих згодом змусили вдову продати місто Протові Потоцькому та переїхати до Львова. Там вона деякий час мешкала у палаці греко-католицьких єпископів біля собору св. Юра. Пізніше придбала містечко Христинопіль, засноване її дідом, де й відійшла у вічність 21 березня 1803 року.

Мільйонер-банкрут
Останній власник Станиславова Антон Прот (Протасій) походив з іншої гілки Потоцьких, так званої «Золотої Пиляви». Народився в 1761 році, ще дитиною втратив батька. Мати вийшла заміж вдруге. Незабаром в Антона з’явився молочний брат — Міхал Клеофас Огінський, добре відомий усім шанувальникам полонезу.
Молодий Протасій отримав шість мільйонів злотих спадку, непогану освіту від ченців-піярів і з головою поринув у бурхливе море комерції. Станом на 1790 рік його успіхи просто вражають. Капітал Потоцького тоді становив близько 70 мільйонів злотих, він є власником фабрик і мануфактур, які виробляють сукно, панчохи, візки, меблі, порцеляну, ковдри, стрічки та багато іншого. Йому належить ціла торгова чорноморська флотилія, власний річковий порт зі складами, судноплавний канал, банки, аптеки, школи для сільських дітей. До земельних володінь магната відносяться Чуднів, Махновка, Лисобоки, Любар та Ямпіль. До того ж, він воєвода київський та кавалер усіх існуючих у Речі Посполитій (тобто двох) орденів.
Продовжуючи економічну експансію, Антон Прот у 1792 році за два мільйони купує місто Станиславів, а разом із ним і всі борги попередньої власниці. За період його короткого правління з’являються «Інвентар ключа Станиславовського» та детальний план міста-фортеці. Завдяки цим двом документам сучасні історики мають більш-менш ясну картину економіко-господарського життя міста наприкінці XVIII століття.
Але купівля Станиславова стала останньою вдачею у житті магната. В 1793 році економічне життя Польщі паралізувала потужна фінансова криза. Солідні банки й контори тоді падали, як карткові будиночки. Негаразди не оминули й Прота Потоцького, який вже у 1795 році був визнаний банкротом. Через несплачені податки місто перейшло під опіку ліквідаційної комісії, а 24 червня 1801 року новим юридичним власником Станиславова став Державний релігійний фонд.
Того ж року Антон Прот, усіма забутий і покинутий власною дружиною, помер у маєтку Махновка, що біля Бердичева. Його єдина донька Емілія навіть не думала викупляти Станиславів.
З того часу місто вже не мало якогось конкретного господаря. Може, тому воно так зараз і виглядає?
ІВАН БОНДАРЕВ 

Переглядів: 379 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019