Вівторок, 2019-10-22, 1:56 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Травень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
 
Архів новин
Головна » 2012 » Травень » 4 » Вшанування великого сина України Івана Борковського
1:39 PM
Вшанування великого сина України Івана Борковського
Голова Городенківської районної державної адміністрації Іван Мороз провів засідання оргкомітету з відзначення 115-ої річниці від дня народження уродженця села Чортовець Городенківського району, чеського вченого, першовідкривача празької археологічної культури Івана Івановича Борковського. За кошти мецената, керівника фірми „ВОТУМ” Романа Калина в місті Івано – Франківську на вулиці Івана Борковського буде відкрито меморіальну таблицю та проведено свято вулиці І. Борковського. У 2007 році в рідному селі І. Борковському  відкрито за кошти Р. Калина пам’ятник видатному земляку. В урочистостях взяв участь секретар Чеського посольства, нині директор Вишеградського фонду країн Вишеградської четвірки Петер Вагнер та голова  Івано - Франківської обласної ради. 
У Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника  пройде святочна академія  приурочена  І. Борковському. Урочистості  пройдуть у селі  Чортовець, місті Городенка та місті  Чернівці. В  урочистостях  візьмуть участь вчені з Праги,  Києва, посольство Чеської Республіки в Україні та  Генеральне консульство  України у Львові. За  кошти  облдержадміністрації  буде  видано  книгу Я. Левкуна „Українець Іван Борковський – гордість Чехії та України”.
Городенківська районна державна адміністрація та Городенківська районна рада звернулися з листом до голови Національного банку України С. Арбузова про випуск в обіг ювілейної монети гривні, присвяченої пам’яті І. Борковського. 


Довідково:
                                                                            Ярослав Левкун  
                     Іван  Борковський  - січовий стрілець, 
                      четар УГА, європейський  вчений. 
Доцільність й актуальність дослідження біографії та  наукової спадщини вчених українського  походження, які творили поза її територіальними межа особливо гостро необхідна на сьогоднішній день, в час наближення 20-річчя Незалежної України. Із різних причин, переважно політичного характеру, їх імена на батьківщині були невідомі, про них знали лише окремі історики, дослідники старовини України.
До таких особистостей належить українець з Галичини Іван Іванович Борковський – чеський археолог, провідний європейський вчений, який отримав світове визнання, як першовідкривач „празької культури”, засновник модерної чеської археології, ректор Українського Вільного Університету в Празі [13,с.38-40].
Про походження і діяльність науковця добре знали українські дослідники в еміграції: Я. Пастернак, В. Щербаківський, В. Кубійович [25,с.161; 18,с.27; 19,с.448-453], але їхні праці тривалий час  були недоступні  громадянам України. Власне, про і. Борковського як „празького археолога українського походження” заговорили у нас лише в 1991 р., з виходом у світ колективної монографії Барана В.Д., Козака Д.Н., Терпиловського Р.В. „Походження слов’ян”, яка була надрукована в 1991 р. [7,с.62]. Згодом з’явилися невеликі розвідки львівських археологів Л.І.Крушельницької [11,с.638-642] та В.М. Петегирича про його життя та дослідження [20,с.86-87]. Висвітлення окремих сторін діяльності та наукових досягнень І. Борковського знайшло в роботах Р. Романюка, в яких публікуються цінні матеріали з Львівських архівів й узагальнена інформація про його життя міжвоєнного періоду та стосунки з Я. Пастернаком [18,с.27;19,с.448-453].
Новий рівень вивчення життя та наукової спадщини І. Борковського в Україні розпочинається з листопада 2006 р. завдяки ініціативі Городенківської районної державної адміністрації, яка ініціювала розпорядження „Про відзначення в районі 110-х роковин від Дня народження д.і.н., вченого археолога із світовим ім’ям Івана Борковського”. 
Зібрані нами архівні  матеріали, фото- і відеодокументи дали змогу отримати якісно нову інформацію про І. Борковського. Згодом виявлені нами невідомі сторінки біографії вченого та розповідь про їхні пошуки лягли в основу монографії „Археолог Іван Борковський повернення у славі в Україну” [12,с.33], яка є першою монографічною роботою про чехословацького археолога українського походження у вітчизняній історіографії.
Із нагоди відзначення в Україні 110-ї річниці від дня народження І. Борковського 20-23 вересня 2007 року в Чернівецькому національному університеті імені  Юрія Федьковича було проведено міжнародну наукову конференцію, в якій взяли участь науковці з вузів України, Чехії та США та його племінниця З. Гаюк. Виголошені на конференції доповіді та повідомлення дозволили висвітлити м маловідомі сторінки життя і наукової творчості вченого. 
На жаль  українці  в  часи  існування  Радянського Союзу, коли  маховик  репресивної  тоталітарної  машини  працював  з  великою  швидкістю   і  цілодобово,  не  знали  і  не  мали   права пізнати  свою  правдиву  історію.  І  тільки  з  проголошенням  Незалежності  України  24 серпня 1991 року  науковці  почали  відкривати  народу  України  сторінку  за  сторінкою  замовчувану  правду.  І  це, звичайно  робили  і  продовжують  робити  історики -  патріоти  своєї  держави,  свідомо  розуміючи  слова  великого  сина  України  Миколи  Костомарова – „... щира любов  історика  до  своєї  Батьківщини  може  виявлятись  тільки  у  строгій  повазі  до  правди”[17,с.100].
Серед них  був  українець, уродженець Покутського села Чортовець  (нині Городенківського району Івано-Франківської області).  Майбутній вчений народився 8 вересня 1897 року [2,арк.26].
У метричній книзі (1873 – 1899 р.р.) села Чортовець, що недавно була передана відділом реєстрації актів цивільного стану Городенківського районного  управління юстиції до Івано-Франківського  облдержархіву  є запис про  народження хлопчика, греко-католика, законно  народженого, Івана Борковського  18  вересня  1897 року [3,арк.5].
Ярослав  Пастернак, Іван Борковський, Леонід Чикаленко, Олександр Кандиба, Вадим Щербаківський  -  феномен  Празької  школи  української  археології [11,с.638-642]. Саме  про  них  так  високо  сказала  доктор  історичних  наук, професор, колишній  директор  Львівської  національної  бібліотеки  ім. В. Стефаника  Лариса Крушельницька.
Післявоєнна  столиця  Чехо-Словаччини  Прага  була  важливим  центром  української  еміграції.  Тут  були зосередженні  українські  навчальні  заклади  - Український  вільний  університет (перенесений з Відня (Австрія) 1921 р.), Український  високий  педагогічний  інститут  ім. Драгоманова (з 1923 р.), Українська  Студія  Пластичного  Мистецтва (заснована 1922 р.), Український  інститут Громадознавства, Українське   історико-філологічне  товариство (з 1923 р.),  Музей  Визвольної  Боротьби  України (заснований  1925 р.),  Українська  гімназія  у  Чехо-Словаччині (1925 – 1945 рр.).  У 1922 році  створено  Українську  Господарську  Академію  в  Подєбрадах.
У  цих   школах  навчались  емігранти з  України, а  згодом  приїздили студенти  з  Галичини  та  Закарпаття.
Українські  академічні  установи  та  студенти  користувалися  фінансовою  допомогою  Чехо-Словацького  уряду  до  початку  1930 –их років.  До  1945 року  Республіка  залишалася  найактивнішим  осередком   української  еміграції.
На  початок  1920  року  число  емігрантів  доходило  до  двадцяти  тисяч [12,с.33].
Прага  за  висловом  О. Олеся  була  „колискою  української свободи,  політичним, науковим  та  культурним  осередком  української  духовності”[12,с.57].
Академік Михайло  Грушевський  7 травня  1923 року  у  листі  до  поета Олександра  Олеся  писав:”...доходять  відомості  про... Прагу, як  там  люде  віддаються  наукам ... не журячись  нічим”[10,с.248].Перший  президент  Чехо-Словаччини  Томаш  Масарик  і  уряд  Едуарда Бенеша  з  прихильністю    відносились  до  українців  -  січових  стрільців,  воїнів  Української  Галицької  Армії, надавали  фінансово  можливість  навчатись  синам  України  у  школах міст:  Праги,  Брно, Пшибраму.  Сприятливі  умови  Праги  зібрали  у  20 – 30-ті  роки  серцевину  української  нації  - її елітарну  інтелектуальну  частину,  що  зворушила  суспільно – мистецький  рух  в  усій Європі  та  й  поза її межами [15,с.4].
Прага  вела  перед  в  українській  науковій,  літературно – культурній,  видавничій  справі.  Мала  великий  вплив  на  розвиток  українських ініціатив,  що  брались  до  уваги  в  Києві, Варшаві.  Томаш  Масарик правдиво  говорив,  що  українці  знайшли  у  Празі”...добре  сусідство  братнього народу”[12,с.33].
Як  Ярослав  Пастернак (1892 – 1969) ,  так  і  уродженець  Городенківщини  Іван  Борковський (1897 – 1976), майбутні  археологи потрапили  на  територію  Чехо-Словаччини  у  серпні  1920 року  пробившись  через  Карпати з групою  генерала-четаря Кравса (1871 – 1948).
П’ять тисяч галичан з дозволу властей Чехо-Словаччини зберегли військову організацію, утворили  бригаду в складі трьох куренів, яку  очолював генерал  В. Курманович.
Табір у Ліберті  прийняв у серпні 1920 року  групу вояків  генерала Кравса.  Прибули  сюди  ешелони  військово-полонених  галичан  з Італії. У цьому  таборі  теж перебував  і  уродженець  села  Топорівці (Городенківський район Івано-Франківська область)  полковник  УГА  Гнат  Стефанів (1896-1948), якого з червня  призначено комендантом  всіх робочих  сотень на  Підкарпатській Україні  і  Слова чинні.  А  всього у  чехословацьких  таборах  перебувало  близько 15 тисяч галицьких стрільців  і  старшин [14,с.183]. Військові  частини  безпосередньо підпорядковувались  уряду  ЗУНР, що  знаходився у Відні (Австрія), через спеціального  посла  у  Празі С. Смаль-Стоцького.  На  утримання  галичан  уряд  Масарика  витрачав  до 100  мільйонів  крон  у рік.
Протягом  1921 – 1922 р.р.  сюди  прибули  понад 80 тисяч  військовополонених, біженців, військових  емігрантів з Польщі [14,с.186].
У червні 1921 року  всіх  галичан з Ліберців  переведено  до  табору  Юзефів, де  умови  життя  були  значно гірші.  Командиром  табору  призначено А. Вольфа.  Про  життя  стрільців  свідчить  щоденник, який  систематично  публікувався  у  заснованому  Осипом  Демчуком  щомісячному  журналі  „Український скиталець”.
В автобіографії (родословній)  сам  І.Борковський  пише, що  перебував  в українському  таборі в Йозефові  в третій бригаді [1,арк.23].  Спогади про  фронтові  будні  старшини  третьої  бригади,  коменданта  сотні  і  перебування в таборі в Йозефові  в 1921  році  І. Борковського  знаходимо  в  єдиній  україномовній  статті,  що  вдалося  роздобути в  архівах  Праги „Удар на Чортків”, яку  четар  УГА  опублікував, як  дійсний  член (з 1938 р.)  Львівського  наукового  товариства  імені  Т. Шевченка в  журналі „Літопис  червоної  калини”,  число  7-8  липень – серпень  1938 рік [8,с.510]. 
І. Борковський  пише, що  після  подій, які  мали  місце  на  Великдень  1919 року  під  Львовом , а  потім  15  травня того ж  року, коли  почався  загальний  наступ  польської  армії  та  розгром  українського  фронту  битва  під  Чортковом  є „апотеозою  сили  українського  народу”, його   життєздатності,  його  здібності  до  виконання  вчинку  в  критичній  хвилині [8,с.5].  Бо  й  удар  на  Чортків  заслуговує  на те, щоби  стати  народною  легендою.
По  довгих  тижнях  відступу  з-під Львова  та  військових  невдач, а що  гірше,  деморалізації  військових  частин, масового дезиртирства  надходить  зміна, а те,  що  погрожувало катастрофою,  є  зародком  побіди.  Стрільці  та  поодинокі  частини  відступаючої  УГА нагло  дістають  охоту воювати, стають  та не  відступають.  Бо  й  не  було  куди,  лишилося  „три  морги  України”[8,с.5].
Як,  четар  УГА  учасник  боїв  з  поляками  на  Сихівському  відтінку  фронту  під  Львовом  Борковський  характеризує  поразку  українців, які  без  того  залишали  села  і  міста  противникові”[8,с.5].
Як  прорахунок  Начальної  Команди  УГА, яка   не подбала, щоби  на  Сході  побудувати  запасні  окопи, лінії,  щоб  мати  точку  опору  для  оборони  в  разі  неповоджень  під  Львовом”[8,с.5].
„Удар на Чортків”  є  автобіографічною  статтею  автора, яка  характеризує  його, як  фронтового  старшину третьої  бригади, коменданта сьомої сотні  другого  станиславівського куреня.  В сотні  було  лише  35 стрільців  (для  порівняння  під  Львовом  було  160 [8,с.6].
Іван  Борковський  пише  про  побратимів з Павелча (Попадинець, Тачинський), Ямниці, Чернієва,  Драгомирчан, Богородчанщини.  Хорунжого  Нанюка. Підхорунжого Берестянського бунчужного  жамика; і те, що Станиславівські  курені  було  переформовано  на  другий день  по здобутті  Чорткова  в шостий  полк  піхоти  і ця   назва  збереглася до  початку 1920 року. Згадує хорунжого Нанюка  і тих  40 стрільців  та  підстаршин, які поклали  свої голови в рукопашному бою  під Костеневом і  Білкою [8,с.10].
Згадує  і  тих  живих  учасників  зі  сьомої  сотні  другого  Станиславівського  куреня,  тих  добрих  українських  патріотів –    селян, які  гордо  і  високо  несли  до  останніх  своїх  сил  в  голоді і  холоді  український  національний  прапор” [8,с.10].
Сьогодні,  відзначивши 91-у  річницю утворення  ЗУНР  і  вчитуючись  у  патріотичні  сповнені  великого  національного  духу слова  Івана  Борковського, який   прославив Україну  вміючи  упевнено  іти  до  заповітної  мети, досліджуємо  підгрунтя  на  якому  виростали  такі  патріоти  України.  Це   перш за  все Січове Стрілецтво.  
Ще  юним, за  спогадами Зої  Гаюк, племінниці  Івана Борковського , громадянки США,  вуйцьо  за  словами  сестри  Ярослави, матері  пані Зої, вступив  до  лав Січових  Стрільців.  А родинка  Борковських була  великою  і  патріотичною. В Івана  і Мотрини  Борковських  було  дев’ять  дітей.  Іван  мав ще  молодшого  брата, Володимира  і  ім  сестер.  Три з них з початком „радянизації” краю  змушені  були  виїхати  до США. Сестра Анна була  членом  „Рідної школи”[4,арк.208]  та  ОУН [5,арк.166], Ярослава  членом  „Союзу Українок”[6,арк.162].
Батько І. Борковського  працював  в  австрійській, а потім  польській  залізниці.  У рідному  селі  був  регентом  церковного  хору.  Брат  Володимир  у 14 років  пішов  на фронт  приписавши  собі  декілька років.  Мабуть  загинув, бо  доля і  досі  невідома. А  за  прикладом  йому  служив  старший  брат, який   після  розпаду  Австро-Угорської імперії  вступив  добровольцем   до  УГА,  був  комендантом  міської  варти  міста  Станіслава  в  часи   ЗУНР.  Іван  Борковський  в  складі  австрійського  піхотного  полку  був  направлений  на  Італійський  фронт.  Згодом   переведений  на  Східний.  За  мужність  і  воїнську  доблесть  нагороджений  двома  едалями. В молодому  віці  в  Станіславі  загинули  дві  сестри,  наймолодша  Оксана  виїхала  до  Канади.  В Чикаго (США)  нині  у  віці  103-роки  проживає  шоста  за  порядком  дитина  Борковських  Софія.  У розмові  по  телефону  з  автором  ця  надзвичайного  інтелекту  жінка  цікавилася  щиро  Україною,  Прикарпаттям.  До 17  вересня 1939  року вона  була  вона  законницею в Станіславівському  монастирі.  Коли  комуністи  монастир  закрили,  монахинь  розігнали,  стала  світською  людиною.
У Канаді  проживає  дочка  Лінда  й  онучка  Борковського. На  жаль  розшукати  їх  поки що не  вдалося.
За  словами  Зої  Гаюк  рід  Борковських  це   старовинний  козацький  рід,  що  бере  свій  початок  у  далекому  ХУІІ ст. [13,с.38-40]. Був  у  роду  і  Василь  Борковський, який  у  1687  році  балотувався  на  Гетьмана.  Помер  він  у  1704  році.  Усіх  синів  полковника  доля   розкидала  по  всьому  світу.  Їх, зокрема,  було  запрошено  на  службу  польському  королеві,  оскільки  мали  неабиякий  хист  і  вміння.  Вони  добре  провадили  військове діло,  що  польський  король  надав  їм  графські  титули,  через  що  й  стали  вони  іменуватись  Дуніни – Борковські.  Рід  археолога  Борковського  залишився   тут  у Галичині,  ставши  хліборобом,  отож  і  наступні  покоління  цієї  гілки  Борковських  трудилися  для  блага  української  землі.  
Козацький дух, хліборобська  мудрість  і стрілецький  пориви  Івана та Володимира  Борковських  зуміли  зробити з  них  мужніх  відданих  Україні  синів, які зі зброєю  в  руках  з  українським  народом   стали  на  захист  Вітчизни, взяли  участь  у  рішучому  бою  за  волю  і долю  України. І  підтвердили   молодший  Володимир  своєю  кров’ю  і  найдорожчим, що  у  людини  є  - життям,  а  молодший  Іван  участю   у  боях  присягу „Я, Іван  Борковський (Володимир Борковський),  Український  Січовий  стрілець,  присягаю  українським  князям, гетьманам , Запорізькій Січі, могилам  і  всій  Україні, що  вірно   служитиму   рідному  краєві, боронитиму  його  перед ворогом, воюватиму  за  честь  Української   зброї,  до  останньої  краплини  крови.  Так  мені, Господи Боже  й  Архангеле  Михаїле,  допоможіть.  Амінь”[14,с.183].
Велич  людини  і  пам’ять  про  неї  визначається  її  дітьми.  Натхненні  ідеєю  української  державності, сумлінно  й  жертовно  виконуючи  свій  обов’язок  брати   Борковські  заступили  на  найвищу  вдячність  і  пам’ять  нащадків.
„Нині, - зазначав Борковський,  можна все  одверто  писати,  бо  славні  подвиги  Української  Армії    належать  вже  до  історії,  а  для  точного  пізнання  історії,  яка  не  сміє  спочивати на  здогадах, треба  очевидцям  та  учасникам  ходу  спис ати все, що  знають,  навіть  те, що  їм  видається  маловажним.  Будучі  історики  українських  визвольних  змагань  будуть  могти  лише  з  точного  матеріалу  дати  повний  і  вичерпуючий  образ   героїчної  епохи  українського  народу... Знаю лише, що я  робив,  що  діялося  в  сьомій  сотні  другого  Станиславівського  куреня, що  робили  в моїй  команді  підчинені  стрільці,  підстаршини  і  старшини  та  знаю  положення,  в  якім  я  разом  з  підчиненою  мені  сотнею  находився.  Згадую... геройські  подвиги  старшин,  підстаршин, стрільців, які  в  дальших  наступах  поклали  своє   життя  і кров’ю скропили  нашу  молоду  волю  зі  свідомістю  в  серці, що  віддають  своє  життя  для  щастя  будучих   генерацій.  Згадую  славне  минуле,  якого  ми  були  учасниками”([8,с.10].
Перебуваючи  у  Празі  та  досліджуючи  наукову  і  громадсько-політичну  спадщину  Івана Борковського   в  бібліотеці  інституту  Археології (ЧАН)  нам  вдалося  віднайти  статтю   Яна  Філіпа  „Іван  Борковський”  в  час опису  „Археологічні   Обрії” (ARCHEOLOGICKE      ROZHLEDY ).  Професор  Філіп  пише: ”Ми  зустрілися  після  першої світової війни  на семінарі  професора  Л. Ніедерла  у 1922 р.  в  домі  Кауліха  та  Карловій  площі, де у ті часи проходили  деякі  семінари філософського факультету.  Після  прибуття  до Праги  насамперед  закінчив у  1920 р.  навчання  в  гімназії,  а  потім  відвідав два  семестри  педінституту.  Потім  він  вирішив  перейти  до  університету (Карлового – Я.Л.), і  протягом  короткого  періоду  націлився  на  вивчення  археології.  Його  подальша  доля  визначилася  лекціями  Ніедерле, Строцького, Скрасніла [26,с.429-432].  а  також  із    пізнішими  своїми   колегами (доц.Ярослав  Бьогм,  Ян  Філіп).  Іван Борковський  захопився   археологічною  практикою.  З квітня 1923 року  він  працює  волонтером  в  тодішньому  Державному  археологічному  інституті  ЧАН.
Під час  навчання  в  Карловому  Університету Борковський  зосередився  головним  чином    на  проблемах  раннього  неоліту.  Студії  з  археології   закінчив  1929 р.  Українське  походження  зумовило  тематику  перших  пошукових  досліджень,  що  полягало  у  вивченні взаємозв’язків  Середньої та  Східної  Європи  у  давнину.  В  докторській  дисертації „Східна  культурна область  і  питання  культури  шнурової  кераміки” (1928 – 1929 р.р.  філософський  факультет  Карлова  університету  в  Празі)  поставив  питання  походження  неолітичної   і культури  шнурової  кераміки  і  вказав  на  її східні  мотиви  і  походження.
Свої  висновки  І. Борковський  оприлюднив  на  першому  доісторичному  конгресі  у  Лондоні  у 1932 році.  Працю  опублікував  уперше в 1934 році.  Можна  сказати,  що  в  той час  це  була  перша  спроба  вирішення  складної  проблематики  з  найважливіших стародавніх  культур  підкріпленої   картографічними  матеріалами.  Дослідник  звернув  увагу  на  Східноєвропейські області, зокрема,  українські  і значною  мірою  вплинув  на  інтерпретацію   генезису  і  відносин  в  загальноєвропейському  контексті. Перелік  робіт, опублікованих в  бібліографії, свідчить про те, що інтерес до  проблем  шнурової кераміки не  вичерпався  і  в  пізніші  часи, коли поле наукової  діяльності  І. Борковського  перемістилось у іншу  сферу, а саме до  слов’янської  епохи  та  проблем  Лівого Градця  і  Праги.
Борковський  спрямовував  свої  зусилля  не  тільки  на  вивчення  енеоліту,   він  публікував   матеріал  з  інших  періодів.  Особливо  відома  його  більш  пізня  знахідка  кельтської  скульптури  з  Мшецьких Жегровиць.  Це  унікальна  знахідка  у  всій  кельтській  Європі.  На  зміну   первісної  наукової  спеціалізації  і  перехід  до  проблем  раннього  середньовіччя  є  певним  поворотом,  на  який  мав  вплив  також  і досить  складний   збіг  різних  обставин.  На  сьогодні  Борковський  є  визнаним  авторитетом  в  галузі  Слов’янської  археології.
У 1925  році  археолог  приступає  до  вивчення  історії  Чеського  Празького  граду,  Давній  град  Чеських  князів  та  королів,  Центр  Чеської  держави  і  від  1918  року  резиденція  Президента  Чехословацької  республіки.  З 1919 року  занедбана  резиденція  була  поступово  реконструйована  для  потреб  керівника  держави  та  його  уряду.   Професор  університету  Л. Ніедерле  звернув  увагу   свого  колишнього  колеги,  а  тоді  вже  Президента,  професора  Томаша  Гарріка Макарика  про  значення  археології  при  підході  до   теренів  граду. Четвертого червня  1925  року  був  розпочатий  науковий  проект  археологічного  дослідження  Празького  граду.
З першого  квітня 1928  року  Іван  Борковський  стає  асистентом  та  отримує  постійну  роботу  біля  доктора, археолога  Карла Гуда  у  відділі  археології  інституту  археології  ЧАН.  На  цій  посаді  він  замінив  свого  товариша  Ярослава  Пастернака  і  продовжив  його  розпочату  справу[21,с.318-328].  Його  обов’язками  були  проведення детального збору та документування окремих археологічних  досліджень.
Опрацювання  та  публікування  результатів  належало  до  обов’язків  керівника  проекту  доктора  філософії  Карела Гуда,  завідувача  історичного  відділу  Національного  музею.  Іван Борковський  мав  велике  щастя  працювати  з  визнаним  у  Чехії  археологом  і  отримати  певний  досвід  роботи, адже  Карел  Гуд  один  із  перших  зрозумів  значення  археологів  для  вивчення  середньовічної  історії  Чеської  держави.
Ця  праця  зробила  з І. Борковського  одного  з  найкращих  археологічних  працівників  і  перших  дослідників, які вважали  археологію  та її  методи  за  неподільну частину  історичного  пізнання.
Разом з  Гудом  Борковський  став   основоположником  археології  середньовіччя  у  Чехословаччині.  Тим часом, як на  Празькому  граді  Борковський  був  тільки  асистентом  керівника  дослідницького  проекту,  за  його межами  проводив  значні  відкриття.  Першим  було  відкриття  великого  поховання (більш 800)  з  періоду  ХІ – ХУІ  століття  у  Західній  частині  валів  Празького граду.
На сьогодні  це  є  найбільш  досліджене  середньовічне  поховання  у  Чехії. З 25  червня  1938 року  І. Борковський  займає  посаду  археолога  замість  Войцеха  Будовагораго (родом   із Словаччини) [12,с.105]. 
Як  археолог  Борковський  проводить  розкопки в храмі Святого  Віта Празького граду  у  червні 1925 року  на ІІІ подвір’ї;  в  костелі  Святої Марії(1946 р.); Лотеранській  площі (1934 – 1935 рр.);  Градчанської (1944 р.); Малостранській  площі (1943 р.);  поховання  на  Партоломійській вулиці (1936 р.); Лівого градця (1940, 1947 – 1954 рр.); площі та  собору  Святого  Їржека (1959 – 1963 рр.); поховання  в Їждарні, костелі  Філіпа і Якуба  на Бетлемській  площі (1948 – 1956 рр.); костелі Яна Прадла  на  Малостранській  площі (1935 р); костелі Святого Ваврінца в  підземеллі  костелу  Святої Анни (1956 р.).  З 1954 року І. Борковський – директор відділення  середньовічної  археології  Інституту  археології  Чеської Академії  наук. З 1968   по  1975 рр.  очолює (головує) у  Чеському  археологічному  товаристві.
Як  зазначають  колеги  І. Борковського  по  археологічному  відділенні  Празького  Граду  інституту  археології  ЧАН  Ян Фролік (директор)  та  доктор  Яна  Марікова  ,  вчений  після   співпрацював  з  українською  еміграцією.  Ця  частина  його  життя  однак  ще  недостатньо  відома  і  досліджена.
Співпраця із  Українським  Вільним  Університетом  відкрила  можливість  зустрітися  із  Іваном  Горбачевським –людиною  світової  слави,  громадсько-політичним  діячем,  професором  Карлового  та  Українського  вільного  університетів  та  завідуючим  музеєм  визвольної  боротьби  України в  Празі.
Іван Борковський  тісно  співпрацював  з І. Горбачевським  у  спілці „Єдність”,  Українському  історико-філологічному  товаристві, Всеукраїнській  академії  наук,  музеї  Визвольної  боротьби  України.  Публікував  рідною  українською мовою  деякі ненаукові  праці та  власні  вірші.  Подальшою  інституцією,  яка  впливала  на  Борковського,  був  інститут  Нікодима  Павловича  Кондакова, а від 1931р Археологічний  інститут  Н. П.Кондакова. Зі  всіх  названих  інституцій  найважливіше  для  молодого  археолога  був  Український  Вільний  Університет. 1933 – 1945  рр.  був  обраний  доцентом, пізніше  професором.  Протягом 1939 – 1940, 1941 – 1943 рр.  був  обраний  ректором.  У 1935 році  передав  багато  фотографій, часописів  та рукописів  своїх  праць  у  дар  Музею  Визвольної  боротьби  України  у  Празі.  Цінними  для  нашої  історії  були б  світлини, які  особисто  робив  Борковський  на  фотографічному  апарату отриманому,  як  трофей  в  бою   під  Чортковом .  Одну  із  них,  де  фронтовий  старшина І. Борковський стоїть  поруч  легендарного  Нестора  Махна  вдалося  нам  віднайти  у  журналі „Літопис  Червоної калини”. У  Празі [8,с.9]. Такий  знімок  є  і  в  архіві  археологічного  відділення  Інституту  археології  ЧАН у  м. Празі [12,с.12].
Цілий  ряд  осіб українського  середовища  був  ув’язнений  у  травні  1945  року, після  перемоги  СРСР  у  війні  з  Німеччиною  і  депортований  до  Москви. Був  ув’язнений  на три  дні  й  Іван  Борковський.  А всі  українські  установи у  Чехо–Словаччині  як  „буржуазно – націоналістичні”. „антирадянські”  були  закриті.  А  їхні  архіви  відправлені до  Радянського  Союзу  й  суворо  засекречені.
Тільки  завдячуючи  особливим  заслугам   перед  чеським  народом  та  особисте  клопотання  другого Президента  Чехо-Словаччини  Едуарда  Бенеша  допомогли  Борковському  уникнути  „радянських  тортур  та  Сибіру”.  Однак, як  археолог,  була  репресована  його  перша  дружина  Флора  Бекова.  Вона  загинула  1943 року  у  концентраційному  таборі.  Життя  Борковського  було  під  загрозою  і  раніше,  а  саме  у 1940 році.  При  опрацюванні  збірки  Йозефа  Антоніна   Їри  його  зацікавила  збірка  керамічних  знахідок  з  північної  частини  Праги.
Також  зібравши  подальші  аналогічні  знахідки  з  Чехії  та  Моравії  та  інтерпретувавши  це  як  вияв  присутності  давніх  слов’ян  на  чеських  землях і  датувавши  знахідки УІ століттям  Борковський  відкрив „празький  тип”.  Все це він  описав  у  праці, яку  опублікував  у 1939  році  у   „Паматках  археологіцких”: Давня  слов’янська  кераміка  у  центральній  Чехії”.
Весь  рукопис  повинен  був  вийти  як  друга  частина  університетської  публікації  із  серії „Praehistorica”.  Однак  доба  і  час цим намірам  не сприяла. Все  життя  у  Чехо-Словаччині було  підпорядковано  нацистським  інституціям.  Після  демонстрацій  у  жовтні  та  листопаді 1939 р. були  закриті  Чеські  вищі  навчальні  заклади  і  зупинена  вся  їхня  професійна  діяльність.  Публікація  була  видана 1940 р.  Національним  музеєм  під назвою „Старослав’янська кераміка у Центральній  Європі. Студії  до початків  Слов’янської   культури”.
Вказувати  на  стародавність  Слов’янської  культури  на  території, яка  щойно  стала „Німецьким  простором”, було  небезпечно.
Тема  книги  уникнула найгіршої цензури,  однак  привернула  увагу  німецьких  археологів  і  видання   Борковського  було  знято  з  продажу.  Від  найрідшого,  тобто  від  депортації  та концентраційного  табору,  врятував  австрійський  археолог  із  Відня  Карл Вілфонседер,  який  проголосив,  що  йдеться  про  невідому  працю, яка  неварта того, щоб  нею цікавилися  німецькі  інституції.  Така  невидима  колегіальність  і  втручання  інших   осіб  зберегли  життя  Івану  Борковському.
Праця  про  „Празький  тип”  є  найвизначнішим  внеском  Івана  Борковського  і  вона  визнається  всіма, хто  цікавиться  початком  Слов’янської  культури.
З 1954 р.  І. Борковський  -  директор   відділення  середньовічної  археології  інституту  археології  ЧАН.  З 1968 – 1975  голова  Чехословацького  археологічного  товариства [22,с.451]. У 1960  І. Борковський  захистив  звання  доктора  наук  дисертацією „Празький град  у  світлі  нових досліджень”. На сьогодні, на жаль,  вона   залишається  тільки  в рукописі.  Доктор  наук  з 1961 року.
Після  Другої Світової  війни  Борковський  продовжує  дослідження  Празького  граду.  Відкриття  найдавнішого  костелу на  Празькому  граді  -  костелу  Діви  Марії  було  важливим  для  вивчення  давньої  чеської  історії.  Ця  будова  була  розпочата  882 – 884 рр.  і  пов’язана  із  початком  Чеської  держави .  На  Празькому  граді  стояла  до  кінця ХІІІ ст.,  потім  була  знищена ,  а  відомості,  де  знаходилась, зникли.  Пошук  костелу  розпочався  від  другої  половини ХІХ ст.  і  було  опрацьовано  10  гіпотез  про  місце,  де  мав  стояти.  Іван  Борковський  на  основі  знання  археологічних  теренів  сформулював  своє  уявлення  про  локалізацію  будівлі  в  публікації  „Про  початок  Празького  граду  і  про  найдавніший  костел у Празі”(1949).  Це  перша  публікація  у  чеській  археологічній  літературі, в якій  археологічні  аргументи  посприяли  історичним  висновкам.  Свою  гіпотезу  зміг  підтвердити  археологічним  дослідженням  і  1950 р.  віднайти  костел  Діви Марії.
Від 30-х  років  проводив  до слідження  окрім  Празького  граду  також  і  в  Празі.  Найбільшої  інтенсивності   ця  праця набула  у 50-х  і  60-х  роках.  Результати  цих  досліджень  вели  до  формування  нового погляду  на  початки  Праги. Його  висновки,  опубліковані  1964 р.,  викликали  скепсис  як  у  істориків,  так  і  в  археологів.  Так тривало  приблизно 20  років,  доки  не  були  підтверджені  подальшими  археологічними  дослідженнями.  Сьогодні  гіпотеза  Борковського  є  частиною  найдавнішої  історії  Праги.
Якщо  зупинитись на  родинному житті  І. Борковського  то відомо, що  після Другої світової  війни  він  одружився  з  Лібушею  Янсовою (1904 – 1996), першою  професійною  чехословацькою жінкою-археологом.  Спільних  дітей  у  них  не  було. 
Помер  великий  українець  17  березня  1976  року.  Похований  у  другому  відділі  на  Ольшанському  кладовищі  Праги  у  гробниці  батька  другої   дружини  Вацлава  Янсова.
І. Борковський  прожив  довге  і  науково  багате  життя.  Його  доробок, частково  оціненим  ще  за життя [26,с.429-432],  зокрема  розрізнення  культури  „Празького  типу”.  Його  особисте  і  професійне  життя  пов’язане  із  всіма  крутими  поворотами, які  чекали  Європу  у ХХ ст.  Він  змушений  був  виїхати з  України  і  Чехословаччина  стала  його  другою  вітчизною, долею.  Залишивши  у  серцях  чеського  народу  хороший  слід, який  будуть  пам’ятати  майбутні  і  прийдешні  покоління  чехів, як  один  із  основоположників  модерної Чеської  середньо вічної  археології.
Науковий  доробок  І. Борковського, вченого  з  європейським  ім’ям,  становить  близько 200 наукових  статтей,  оглядів, рецензій,  рефератів,  чотирьох  монографій.  Вчений  вільно  володів  і  писав  праці  основними  Європейськими  мовами.  Оцінюючи  внесок  земляка  у Чеську  археологію, згадуємо  чеха  Вікентія  Хвойку,  який  у  кінці ХІХ  -  на  початку ХХ ст.  проводив  археологічні  дослідження  в  Україні,  здійснив  відкриття  у  Києві і  став  першовідкривачем  Трипільської,  Зарубинецької, Черняхівської  культури.
Ми  повинні  пам’ятати  про  Вікентія  Хвойку, що  служив  Україні,  підтримував  дружбу  двох  народів  і  саме   археолог – українець – галичанин  І. Борковський  віддячив  чехам   за В. Хвойку  своїм  вкладом  в  археологію  Праги та  Чеської  республіки.
Похвально, що громадськість  Чехії  і України  гідно  вшанували  пам’ять  цих  двох  великих  вчених  -  українця, що  творив  у  Чехії  і  чеха, що  працював  в  Україні.  І час  настав  повернути із забуття в Україну  славу її галицького  сина, що  працював  на  Славу  Чехії  й України.
Таким  чином,  можемо  константувати, що науковий   доробок  Івана  Борковського  у  вивченні  слов’янських  старожитностей  ще  недостатньо  вивчені  професійними  істориками  в  Україні.  Людина, яка  відкрила  „празьку  культуру”  заслуговує   на  вшанування  не  тільки  в  Чеській  Республіці,  але  і в Незалежній  Україні,  за яку  він  боровся  у  лавах      Січового  стрілецтва, Української  Галицької  Армії.  
        
Резюме 
У статті  висвітлюється життєвий шлях і суспільно-політична, наукова діяльність видатного чеського вченого, українського походження Івана Борковського (1897 – 1976), першовідкривача „празької культури”, визнаного  у  світі наукового авторитета  в галузі слов’янської археології. Уперше на основі празьких архівів  досліджуються його участь у національно-визвольних змаганнях українського народу, діяльність на посаді ректора Українського Вільного Університету в Празі.

Переглядів: 648 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019