Вівторок, 2019-10-22, 1:59 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Травень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
 
Архів новин
Головна » 2012 » Травень » 12 » З історії моєї родини
10:53 PM
З історії моєї родини
За даними родового дерева, відомого на цей час, парохом в с. Завалеві (біля Підгайців) в 1747 році  був о. Іван Глібовицький. До шостого покоління його роду серед нащадків були такі відомі постаті в Україні та за її межами: письменник, публіцист Б. Лепкий, кардинал Любомир Гузар, директор гімназії Сабат, журналісти, лікарі…
До шостого покоління відноситься і мій батько – Теофіль Глібовицький, народжений в 1902 році в м. Заліщиках, де катехитом української гімназії був мій дід Софрон Глібовицький.
У 1921 році батько закінчив українську гімназію в м. Львові, а в 1926 році – духовну семінарію, після цього митрополит А. Шептицький рукоположив його в сан греко-католицького священика. В період з 1927 по 1933 рік був парохом в с. Вістовій, Угринові, Єзуполі та Миловані, а з 1933 року по 1947 рік – священиком в с. Підпечари.
Батько моєї мами, о. Василь Медвідський, був довгий час парохом в с. Дубівці, а останнім часом — в м. Галичі, де в 1951 році помер і похований на кладовищі.
Село Підпечари, де дванадцять років на парафії був мій батько, в той час було одним із повністю сформованих сіл під суспільно-культурним, економічним, національно-політичним оглядом.
Осередком духовного життя була старовинна церква Вознесіння ГНІХ з парафіяльним урядом під проводом о. декана Клима Кульчицького, який впродовж 32-х років аж до своєї смерті (1933 рік) був ревним пастирем, щирим і відданим опікуном, дорадником, організатором і провідником села. Був постійним головою товариства «Просвіта», катехитом в школі.
На празник Вознесіння ГНІХ відправляли панахиди на кладовищі, з’їжджались священики з деканату. В церкві служили Святу Літургію такі славні духівники: о. Менцінський – брат оперного співака світового рівня, о. Іван Фіголь – відомий на всю Галичину проповідник та інші.
Після смерті о. Кульчицького в 1932 році, парохом села став мій батько о. Теофіль Глібовицький, який перебував тут аж до «визволення» Галичини більшовиками і до насильної ліквідації Греко-Католилицької Церкви. Протягом свого перебування на парафії старався продовжувати всі ті благородні справи, які започаткували попередні священики.
Мрією мого батька була побудова нової величної церкви. У 1938-39 роках заложили під неї фундамент. Однак воєнні та післявоєнні лихоліття не дали змоги втілити цей задум в життя. Тільки тепер, завдяки старанням пароха села о. Петра Скрипника та численної громади, закінчують будівництво храму.
В час німецької окупації часто можна було бачити колони жидів, яких гнали в гетто і які накидалися на опалі грушки. До речі, в нас у пивниці переховувався лікар-єврей, про що стало відомо німцям і його прийшли арештувати. Батько мав великі неприємності і тільки завдяки знайомству з німецьким капітаном, який був у нас на квартирі, батько уникнув більших репресій.
В нас на подвір’ї були склади з німецькою амуніцією, і коли були налети літаків, ми мусіли тікати з дому за горби, тому що в разі попадання бомби в такий склад, було б знесено все навкруги. Оскільки напади проходили вночі, то було дуже страшно. Після «визволення», у 1945 році, вночі приїздили грабіжники, щоб поживитися – думали, що в нас були великі статки. Хоч ми жили, як і всі люди, – бідно. Білі булочки були тільки на Різдво і Великдень. На вікна робили збиті з дерева заслони, щоб бандити не могли розбити їх і дістатися до хати. Ось такі невеселі спогади з дитинства. Хоч були і приємні, радісні хвилини. Особливо вони були пов’язані зі святами, коли на Різдво ангелик «приносив» ялинку, святвечір, коляди і урочисті церковні відправи, а в час Великого Посту особливо запам’яталися реколекції, які проводив декілька днів о. Шепітка з монастиря в Погоні. Його розмови і навчання є незабутніми. Літом 1944 року приїхала до нас знайома пані зі Львова і запитала батьків, коли ми будемо виїжджати на захід, а батько відповів, що він не збирається нікуди їхати. «У вас двоє неповнолітніх дітей і ви хочете залишитися з більшовиками?», – запитала вона. Батько сказав, що своїх людей він не залишить і мусить бути разом з ними…
Наша родина пережила страшні часи комуністичного терору. У 1947 році батькові заборонили відправляти в церкві, оскільки він не підписав перехід на православ’я, точніше, на підпорядкування  московському патріархату, і був зобов’язаний виїхати з села. Ми переїхали до Станіслава, до родичів – Михайла Мацьківа, який тоді був директором школи. Але спокійно ми жили недовго. Вже вкінці 1947 року батька заарештували і після декількох місяців допитів так звана «трійка» засудила його до восьми років ув’язнення за статтею  54 КК – антирадянська пропаганда. Основними доказами «провини» були: послання Митрополита Сліпого, релігійний календар, газети «Українське слово» та жовто-блакитна стрічка…
На засланні батько був до 1955 року, після звільнення перебував у Галичі, а в травні 1956 р. – помер. Серце не витримало. Його похоронили на кладовищі в Станіславі (тепер меморіальний сквер), після ліквідації якого перепохований в м. Галичі. У 1992 році – реабілітований.
Мій брат Роман вступив до Станіславського медичного інституту у 1947 році, а в 1948 – його викликали в НКВС і запропонували організувати в інституті з числа студентів націоналістичну організацію – боївку… Дали йому вибір: або погодитися на таку пропозицію з усіма відомими наслідками, або написати заяву про звільнення з інституту, і тоді він поїде за батьком. Звичайно, брат написав заяву на звільнення і до 1953 року працював медреєстром в поліклініці м. Галича.
У 1953 році, після смерті Сталіна, брат через міністерство добився поновлення в медінститут, до закінчення якого до нього ставилися, особливо викладачі та всякі «прикріплені», як до націоналіста, сина уніата. Все це не могло не вплинути на його моральний та фізичний стан, він помер передчасно у 1994 році, на 65-му році життя.
Я вступив до Львівського політехнічного інституту у 1951 році, але не був в комсомолі (мене майже щодня «обробляли» в школі у м. Галичі на предмет вступу). Довго тоді я вагався, як писати автобіографію при вступі. Писати, що батько засуджений, що він є греко-католицьким священиком, я не міг, бо не прийняли б. А якщо не написати, то могли бути не менші проблеми у подальшому, коли б виявилася правда. Один з викладачів інституту, який брав таємно шлюб в мого діда в Галичі, порекомендував написати «покаяльну заяву»…
Але так сталося, що через такі моральні та фізичні проблеми (змушений був жити на одну стипендію) я тяжко захворів, залишив інститут і тільки після довгих перипетій закінчив його у 1961 році.
Страшні часи воєнного і післявоєнного лихоліття гонінь на віру батьків, які пережила наша родина і які торкнулися кожної родини греко-католицьких священиків та й кожної родини Галичини.
Хочеться наголосити та подякувати громаді села Підпечари, особливо старшим людям, які знали мого батька, які в тяжкі часи переслідування нашої родини надавали нам матеріальну, а особливо моральну допомогу. Навіть були зібрали декілька сот підписів, як звернення, щоб відкрили церкву і повернули батька в село. Думали, що громада може щось вирішити!
Слава Богу, у селі добудовують величний храм на міцному фундаменті, який залишив мій батько. Його коротке життя є для нас, його нащадків, всіх добрих людей, які його знали, прикладом служіння своїй Церкві, своєму народові.
Софрон ГЛІБОВИЦЬКИЙ

Переглядів: 640 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019