У Калуші побував Бернард Дічек, режисер National Geographic, син євреїв-калушан Регіни та Йозефа Дічеків, яку свого часу врятували наші земляки — родина Паньковичів.
Бернард Дічек — журналіст і режисер-документаліст, зараз проживає в Ізраїлі. До Калуша він приїхав вчетверте. Підтримує тісні зв’язки з родиною Паньковичів та спільно з небайдужими калушанами та за сприяння Корпусу миру із США у Калуші опікується проектом відновлення історичної пам'яті про єврейську громаду. Йдеться про облаштування занедбаного єврейського цвинтаря – чи не єдиної відомої і збереженої матеріальної пам’ятки про досить чисельну громаду, до якої належали третина мешканців міста, а також встановлення пам'ятника на місці масових розстрілів євреїв і меморіальні дощок на тих будівлях, які до початку Другої Світової війни належали євреям. У планах — віднайти старі будівлі, які були синагогами.
Ще у 2013 році Бернард Дічек зняв короткометражний документальний фільм про Калуш. Назвав його «Калуш, який я думав, що знаю» (The Kalush I thought I knew). У 2014 році фільм отримав приз глядацьких симпатій на кінофестивалі у Боснії та срібну нагороду на кінофестивалі у Македонії.
Перед початком Другої Світової війни лише в Калуші без сіл району мешкало близько шість тисяч євреїв. Єврейська громада Калуша завжди була активною і, фактично, формуючою етнічною частиною Калуша. Після окупації міста німецько-угорськими військами розпочалось їхнє тотальне винищення. Вижилися одинці, серед яких і батьки пана Бернарда.
Перед від’їздом з України Бернард Дічек побував в редакції «Вікон», який поділився родинними спогадами про довоєнний Калуш та історією порятунку своїх батьків.
— Родини мого батька і матері жили у Калуші впродовж багатьох поколінь, — розповідає Бернард Дічек. – Один дідусь займався зерновим бізнесом, другий – деревиною і пиломатеріалами. Батьки ходили до школи, перед війною якраз навчалися у старших класах. Мені відомо, де проживала сім’я мами – цей будинок зберігся і знаходиться на теперішній вулиці Грушевського, недалеко від пивзаводу, який працював до війни і працює на тому ж місці і зараз. Це будівля колишньої стоматполіклініки, а згодом — міської прокуратури. У міжвоєнний період за часів Польщі ця вулиця мала ім'я Словацького. На вулиці з такою ж назвою, по пам’яті, проживала і сім’я Йозефа Дічека. До речі, його батька і мого дідуся теж звали Бернардом. Але місце розташування будинку мені невідоме. Щоправда, в Івано-Франківському архіві я знайшов документи з описом будинку, у якому виріс батько. Дізнався, що у ньому не було електрики, дах – з жесті, а туалет був на задньому дворі.
— Ще до війни батько почав працювати у родинному торгівельному бізнесі. Він знав чотири мови: окрім ідишу, розмовляв українською, польською і німецькою. З його спогадів, у Калуші до війни панувала нормальна атмосфера: єврейська, українська і польська громади жили в злагоді, підтримували між собою ділові і дружні стосунки.
— Як Вашим батькам вдалося вижити і врятуватися під час практично тотального винищення євреїв Калуша? Озвучено дані, що вижили всього 17 калуських євреїв.
— За моїми даними, ще менше – 12. Шість мільйонів євреїв було фізично знищено під час війни. Скрізь в Галичині у містах і селах, де проживали єврейські громади, є місця масових страт. Але знищували не усіх одразу — людей вбивали поступово. Так, у сім’ї батька, окрім нього, було ще семеро дітей. В 1941 році батька разом з молодшими братами фашисти залучили до примусових робіт. Це була рабська праця. І лише у 1942 році їх відправили до концтабору Бельцик. Зараз — це територія Польщі. Зі спогадів батька, він мав при собі ніж, тож, дорогою розрізав тент і вискочив з потяга. Чекав, що молодші брати зроблять так само. Але вони чомусь залишилися в потягу. Більше їх ми не бачили.
Ще один спогад – якось ввечері до дверей будинку батьків матері прийшов її однокласник. Його послали сказати, що саме мама, яка тоді була зовсім юною, має обрати, кого заберуть наступним: тата чи маму. Її запитали: кого готова віддати? Дідусь почув це і сам пішов до своїх мучителів, думав, що врятує рідних. Його теж більше ніхто не бачив.
— Як Ваші батьки потрапили до родини Паньковичів?
— Достеменно мені невідомо. Вони могли раніше знати голову цієї родини. Але це не було близьке знайомство. Паньковичі мали хату в Хотіні за вокзалом і там в стодолі переховували маму і батька. Сховок був влаштований на підвищенні, де зберігали сіно. Було дуже страшно, переживали, щоб ніхто не здогадався і не доніс. За переховування євреїв тоді жорстоко карали.
У Паньковичів було троє дітей – дві доньки і син. У хаті готували їжу, клали її на дно у відро і хтось із дітей Паньковичів ніс його у стодолу, вдаючи, що йде годувати худобу. Відро ставили внизу. Паролем була кличка собаки, яка жила на подвір’ї. Діти її промовляли і виходили. Це означало, що все спокійно і безпечно. Батько спускався з сіновалу драбиною і забирав їжу.
Батьки переховувалися два роки і не увесь час у стодолі Паньковичів. Більше – в лісах, полях, печерах. Мама розповідала, що найважче ховатися було навесні, коли поля порожні і рослинності ще немає. Пам’ятає, як пили росу, їли талий сніг.
Лише, коли фашисти пішли з Калуша, Регіна і Йозеф змогли потрапити до міста. Переховуючись, вони не усвідомлювали увесь жах і масштаб катастрофи, і лише після звільнення рідного міста все зрозуміли. Вони навіть уявити собі не могли, що з великої єврейської громади Калуша практично ніхто не виживе. Ще деякий час сподівалися, що батьки живі, довго їх шукали. До кінця життя розшукували рідних братів і сестер. Але пошуки були безрезультатними.
— Як ваші батьки опинилися в Канаді?
— Вони побралися в Калуші і після того, як зрозуміли, що тут вони одні і нікого з рідних не залишилося, то вирішили скористатися запропонованою польським урядом для поляків і євреїв репатріацією. Батькам дали квитки на потяг і вони поїхали до Польщі. Із західної України тоді виїхало багато євреїв. Їхали ще й тому, що знали: під час війни фашисти везли євреїв на територію Польщі, адже там були найбільші концтабори, і надіялися там зустріти свої втрачених близьких, сподівалися, що хтось з них врятувався, вижив.
Потім американська армія, яка контролювала західну Німеччину, дозволила євреям селитися в американській зоні. Батьки поїхали в Баварію і до 1949 року жили у містечку Бад Райхенхаль, що на кордоні з Австрією. Разом з тим шукали країну для постійного проживання. І зупинили свій вибір на Канаді.
— Чи приїжджали вони після того до Калуша?
— Ні, ніколи не приїжджали. Але не проходило жодного дня, щоб не розповідали про Калуш. Багато було радісних і приємних спогадів. Батько любив згадувати, як вони щосуботи ходили до головної синагоги. Вона була розташована там, де пізніше збудували готель «Прикарпатський», а сьогодні – «Асторія». У війну синагогу знищили. У Калуші, крім головної, було ще близько двох десятків синагог.
Після обіду в суботу чоловіки збиралися в головній синагозі на святковий обід. Обов’язок батька з 12-ти років полягав у тому, щоб йти до калуської броварні за пивом. Йому давали дерев’яне відерце, у якому батько приносив до синагоги пиво і там його наливав.
Я в Калуш вперше приїхав в 2006 році і тоді вперше побачив той самий пивзавод, на який так любив ходити батько. Він досі працює. Хтось розповів мені, що поруч були будинки, у яких проживали євреї. Я їх знайшов, подивився. І це мене вразило.
— Чи вдалося вам знайти нащадків інших єврейських родин з Калуша?
— Ще до війни багато євреїв виїхали з міста. Їхні нащадки сьогодні живуть в Сполучних Штатах Америки, в Канаді, Великобританії. Родичі, наприклад, виїхали в Ізраїль у 1925 році. Я вже чотири рази приїжджав до Калуша. Одного разу був тут разом з двоюрідним братом. Приїжджали й інші євреї, для родин яких Калуш був рідним містом. І усі вони були дуже розчаровані. Бо не побачили жодних ознак того, що тут колись була велика єврейська община, жодних пам’ятних знаків. Вони шукають ознаки життя громади, хочуть відчути дух євреїв у Калуші і не можуть їх знайти. Хоча минуло не так багато часу і є ще люди, які тут жили у міжвоєнний період та під час війни.
В Калуші багато будинків, які збудували євреї, де жили єврейські родини, але на жодному немає навіть таблички, яка б на це вказувала. Ніяк не позначені місця масових вбивств євреїв, місце, де була головна синагога.
Відомо, що на центральній площі Калуша був єврейський культурний центр. У тому будинку зараз розташований міський краєзнавчий музей. Щоправда, нам пообіцяли поставити тут пам’ятну табличку. Єдине місце, яке вказує на присутність у Калуші євреїв, – занедбаний цвинтар. Але добре, що, принаймні, він зберігся.
— У Калуші ви побували 12 років тому і зараз. Чи змінилося за цей період місто?
— Калуш став більш сучасним. Побільшало крамниць, ресторанів. Склалося враження, що і людей стало більше.
— Ще плануєте поїздки до нашого міста?
— Звичайно. Хочу привезти сюди дітей, онуків. Радий побачити, що зараз є люди, які працюють над збереженням історії, пам’яті про єврейську огромаду. Ми також готові працювати і разом допомагати громаді краще відчути і зрозуміти історію міста. Завжди буду на зв’язку з нащадками родини Паньковичів. Спілкуюся з ними і це дає можливість краще зрозуміти ті часи, характери їхніх бабусі і дідуся. Зворушений теплотою прийому членів цієї родини, до цих людей відчуваю велику душевну прихильність і завжди буду їм вдячний.
Наприкінці січня у світі відзначають день пам’яті жертв Голокосту. Дата вшанування припадає на 27 січня, оскільки саме того дня 1945 року радянські війська розпочали звільнення полонених із концентраційного табору Освенцім.
Богдана ТИМЧИШИН, журналіст |
