Як зберегти скарби нації - 19 Липня 2013 - НСКУ: Івано-Франківська обласна організація

Україна має видатну історичну спадщину, яка є частиною європейського та світового культурного надбання. Саме в Україні збереглася значна кількість унікальних об’єктів культової дерев’яної архітектури. З погляду національного та світового мистецтва власне церковним будівлям притаманна вражаюча образність, втілена в красі просторів, єдності конструкцій та форм, пластиці ліній та барв. Народні майстри, які володіли споконвічним даром творців і прадідівською майстерністю будівничих, досягли досконалості у пошуках єдності змісту християнського храму та його пластичної форми. Часто, коли милуєшся дерев’яними церквами, здається, що храм виріс прямо із землі, разом з горами й лісами, настільки високоякісно ці шедеври наче вмонтовані у мальовничий краєвид.

За підрахунками спеціалістів, в Україні є близько двох тисяч об’єктів сакральної архітектури. Пам’ятки збереглись майже по всій території України, але переважна більшість міститься у Львівській, івано-Франківській, Закарпатській, Волинській та Чернівецькій областях. У червні 2013 року вісім дерев’яних церков внесено до Списку світової спадщини ЮНЕСКО. Поважна міжнародна організація затвердила українсько-польський культурний об’єкт «Дерев’яні церкви Карпатського регіону України та Польщі» на 37-й сесії Комітету світової спадщини ЮНЕСКО, що відбувся у Камбоджі. Як повідомив провідний науковий спеціаліст інституту

«Укрзахідпроектреставрація», кандидат історичних наук Василь Слободян, у рамках проекту експерти української та польської сторони відібрали по вісім дерев’яних церков у кожній країні. Поляки наполягли на паритетному представництві церков у проекті, хоча такий підхід і не був до кінця справедливим. За словами Василя Слободяна, у Польщі збереглося 160 дерев’яних церков, в той час як в Україні їх не менше півтори тисячі. Через цю обставину до Списку ЮНЕСКО потрапило аж п’ять лемківських церков (всі на території Польщі), три галицькі старі церкви, три церкви набутого галицького типу, по дві гуцульські та бойківські церкви. Однак ключовим є той факт, що всі церкви, які ввійшли до проекту, є українськими, попри те, що половина з них розташована на території Польщі.

Повертаючись до історії питання подання дерев’яних святинь до Списку ЮНЕСКО, варто зазначити, що робота почалася ще 2002 року. В 2008-му до проекту долучилась польська сторона, а в січні 2012 р. номінаційне подання направили до Комітету світової спадщини. Василь Слободян повідомив, що співпраця з поляками не була простою. На кожному етапі доводилось відстоювати українські інтереси. Зокрема, поляки наполягали, щоб до подання ввійшли лише ті церкви, які розташовані уздовж кордону. З якихось причин польські експерти не хотіли допускати до списку церкви з Буковини та Закарпаття. Також поляки тривалий час наполягали, щоб у проекті фігурував термін church (англ. церква), але українська сторона відстояла написання транслітерацією Tserkvas. Пересічний читач великої різниці не побачить, але термін church є більш загальним і означає церкву будь-якого християнського напряму, в той час як термін Tserkvas вказує саме на український храм.

Народний депутат України Юрій Дерев’янко, який посприяв участі українських науковців у конференції ЮНЕСКО в Камбоджі, вважає, що для Прикарпаття внесення двох об’єктів до Списку спадщини ЮНЕСКО є значним шансом у розвитку туристичного потенціалу краю. На думку депутата, необхідно створити наглядовий орган, який координуватиме дії та опікуватиметься заходами щодо охорони пам’яток. За словами Ю. Дерев’янка, держава зобов’язана фінансово підтримати збереження дерев’яних церков, а також розгорнути інформаційну кампанію, яка б сприяла залученню туристів.

Церкву Різдва Пресвятої Богородиці у Нижньому Вербіжі Коломийського району збудовано 1808 року. Принаймні цю дату визнали науковці і вона фігурує у написі над бабинцем (частина храму, призначена для жінок). Храм належить до добре збережених рідкісних п’ятиверхих церков гуцульської школи. Споруда хрещата, зрубної конструкції, п’ятибанна. Кожний зруб завершується світловим восьмериком, вкритим наметовою банею зі сліпим ліхтарем і маківкою. Церкву оперізує піддашшя, оперте на профільовані випусти вінців зрубів. До бабинця прибудовано притвор, а до вівтаря з півночі — прямокутну захристію.

Хто ж автор цього витвору сакральної архітектури? Будівничим цього храму вважається Григорій Семенюк — один з опришків Олекси Довбуша. Життя цього дивовижного чоловіка овіяне легендами. Після бойових походів у складі ватаги Довбуша чоловік поселився у Нижньому Вербіжі й став служити у Мельника, який тримав млин. З часом Григорій одружився з донькою Мельника і сам став господарем. У книжці «Нижній Вербіж: нариси і матеріали з історії та народознавства» (автори Михайло Ласійчук та іван Лудчак) описано цікаву версію, яку переповів один із нащадків Григорія Семенюка Роман Семенюк. За родинним переказом, Григорій Семенюк знайшов опришківський скарб, про який він дізнався від старого гуцула. Щоправда, щоб гроші не вразили чоловіка, він мусив збудувати за них Божий дім. Все ж Григорію Семенюку скарб приніс нещастя, адже з часом до нього навідались опришки, які вимагали сказати, куди він сховав спадок Довбуша. Семенюк довго мовчав, але коли йому на груди почали лити смолу, він повів їх до церкви.

Ще одна цікава історія пов’язана з виплавкою дзвона Семенюка. За переказами, під час лиття дзвона Григорій Семенюк висипав до сплаву кілька срібних монет. Цей дзвін з мелодійним звучанням і сьогодні сповіщає людей про свята або чиюсь смерть. Сам Григорій Семенюк помер у 1822 році, проживши 114 літ. На цвинтарі поряд із церквою його і було поховано. У 1970 р. Семенюкові нащадки спорудили сучасний хрест.

1990 року стіни та бані церкви покрили карбованою бляхою. Як зазначає львівський краєзнавець Олександр Волков, у ХХ столітті панувала мода, коли дерев’яні церкви масово покривали бляхою. За його словами, це свідчило про заможність церковної громади. Щоправда, така практика згубно впливає на дерев’яні пам’ятки, адже під бляхою накопичується конденсат, який псує дерево. За словами О. Волкова, науковці прогнозують, що дерево витримає під таким «панцирем» не більше 50 років. Директор Державного історико-архітектурного заповідника у Жовкві Володимир Герич, заявив, що бляху з церкви потрібно терміново зняти і повернути історичний матеріал — ронт. Як зазначив Василь Слободян, для покриття церкви ронтом необхідно щонайменше 150 тис. ронтових дощечок, які коштуватимуть близько мільйона гривень. Церква у Нижньому Вербіжі є діючою. Щоправда, за 30 метрів від старої церкви громада вже добудовує новий цегляний храм. Як кажуть місцеві жителі, таке рішення ухвалили, оскільки пам’ятка потребує реконструкції, а для цього потрібні фахівці і значні кошти.

Церква Зішестя Святого Духа датується 1598 роком і є однією з найдавніших сакральних споруд України. Частина науковців схиляється до думки, що церква може бути ще старішою. Зокрема, були проведені дослідження деревини, які показали, що дерево, яке використовувалось при будівництві, зрубано у 1503—1505 роках. Щоправда, щоб довести цю гіпотезу, ще потрібні додаткові дослідження. Храм належить до споруд галицького типу. Церква тридільна, зрубної конструкції, одноверха. Центральна, квадратна у плані нава перекрита чотиригранним наметовим верхом з двома заломами. Бабинець та вівтар гранчасті, п’ятистінні, завершуються відповідно дво- та п’ятисхилими дахами, що переходять у піддашшя. Сучасний вигляд пам’ятки склався внаслідок кількох перебудов та ремонтів. Зокрема, у 1675 році із західного боку було прибудовано триярусну квадратну дзвіницю, влаштовано додатковий восьмерик з аркадою та високим наметом. 1650 року в храмі створено унікальний ренесансно-бароковий іконостас, який є одним із трьох найдавніших та найбільш довершених з мистецької точки зору іконостасів України, що збереглися до нашого часу. Його реставрацію провели в 1895 році. Наприкінці ХIХ ст. церкву та іконостас внесли до реєстру пам’яток Австро-Угорської імперії. В інтер’єрі збереглися стінопис XVII ст., ікони XVI—XVIII ст., стародруки, скульптура, надгробні плити XVII ст. Церква використовується як діючий храм та музейний заклад — філія Музею мистецтв Прикарпаття.

Найбільш неймовірним фактом є те, що церкву в Рогатині збудували без жодного цвяха, будівельним матеріалом стала серцевина дуба, дерево викладали спеціальною кладкою, яку називають «вовчим зубом». На сьогодні стан церкви найкращий серед тих, які увійшли до Списку ЮНЕСКО. Однак для порятунку святині необхідно зробити ще чимало заходів. Приміром, недавно церкву рятували від жуків-короїдів. Загалом для виконання комплексу реставраційних робіт потрібно щонайменше три мільйони гривень. Однак ці об’єкти варті таких зусиль, адже лише за рік церкву Зішестя Святого Духа відвідало шість тисяч туристів.

Людей вабить до пам’ятки легенда, що в цій церкві молилась Настя Лісовська (більш відома як дружина турецького султана Роксолана). Як твердить краєзнавець Олександр Волков, жодних історичних відомостей, що Роксолана була в цій церкві, немає. Як свідчать історичні хроніки, Роксолана померла між 1558 та 1563 роками. Однак люди швидше вірять у легенду, ніж у науково доведені історичні факти.

В історії рогатинської церкви є і доволі неприємний епізод. У 2004 році Рогатинська міська рада надала дозвіл на поховання Богдана Степановича Белея. Сучасний надгробок поставили прямісінько біля входу на територію і з того часу всі відвідувачі можуть спостерігати еклектичну картину, коли некрополь XIX століття межує з похованням XXI століття. Як вдалося з’ясувати, Богдан Белей працював кравцем і співав у церковному хорі. На яких підставах місцева влада прийняла таке рішення, залишається загадкою. Це запитання ставили також інспектори ЮНЕСКО, які відвідували церкву. На щастя, цей факт не став причиною виключення пам’ятки з номінації, однак місцевій владі потрібно подумати над виправленням такої помилки, адже під час чергової перевірки це питання може знову виникнути.