Хобі – це те, що приносить задоволення. А коли воно приносить ще й гроші, то стає справою всього життя. У Франківську живе чоловік, який має доволі незвичне захоплення – він робить і реставрує старовинні військові головні убори.

Заняття не просто рідкісне – таких майстрів лише кілька на всю Україну, пише Репортер.

Німцю б сподобалось

Майстра звуть Анатолій Євстиг­нєєв. До речі, знаменитий радянський актор – не прос­то однофамілець, а двоюрідний брат його діда.

Зрозуміло, що подібні хобі прос­то так не виникають, треба якесь підґрунтя. Тож Анатолій давно захоплювався краєзнавством та історією. Найбільше його цікавила тема Першої світової, адже саме вона залишила найбільший слід у минулому Галичини.

«Років десять тому мені до рук потрапила кокарда німецького вояка часів Першої світової війни, – розповідає Анатолій Євстигнєєв. – Вона кріпилася до характерного головного убору кайзерівської армії – пікельхельму. Задався ціллю відтворити той шолом. Перша спроба виявилась не зовсім вдалою, але це тільки розпалило мій інтерес. Почав ґрунтовно занурюватись у тему. Інформацію брав із старих фото, спеціальної літератури, сайтів уніформістики. Через інтернет познайомився з людьми, які виготовляють пікельхельми. Таких виявилось лише двоє, один із Тернополя, інший – з Маріуполя.

Наступного разу вийшло знач­но краще, аж самому сподобалось! Це при тому, що раніше виготовленням армійських головних уборів займалися спеціалізовані артілі, де кожен працівник мав свою чітку функцію. Крім того, там вони використовували спеціальне обладнання, а я все робив сам і в домашніх умовах. Втім, гадаю, німецький вояк був би задоволений моєю роботою».

З усіх європейських армій кінця ХІХ – початку ХХ століть до душі Анатолію найбільш припали головні убори Німецької імперії. Хоча доводилось робити австрійські, російські, польські. Найчастіше їх замовляють приватні колекціонери з України та Європи. Так, Євстигнєєв відправляв свої роботи до Італії, Франції, Польщі, Австрії. Інколи звертаються музеї, просять реставрувати. Свого часу майстер повернув до життя австрійську уланську шапку з Івано-Франківського обласного краєзнавчого музею.

Від пікельхельму до стальхельму

Без історичного підґрунтя зай­матися уніформістикою минулих епох неможливо. На початку ХХ століття німецьких солдат можна було здалеку впізнати за характерним головним убором. Шкіряні шоломи з гострим шипом вгорі називалися пікельхельмами – від слів «піка» і «шолом».

На озброєння їх прийняли ще у 1840-х роках і в кайзерівському війську вони проіснували майже до кінця Першої світової війни. Від куль пікельхельми не захищали – Анатолію Євстигнєєву доводилось реставрувати шолом, пробитий з обох боків. Навіщо ж їх тоді робили? Бо гарні, а на парадах вояки у гостроверхих уборах виглядали бомбезно.

Уланські чапки завершувались… табуреткою

Пікельхельми робили з якісної телячої чи коров’ячої шкіри. Кокарди та піку – з латуні й томпаку. Останній є різновидом латуні, що не окислюється і завжди лишається жовтим.

Німецька імперія була конгломератом різних королівств, князівств і герцогств, які мали своїх монархів і певну автономію. За шоломом можна було визначити, з якого регіону той чи інший вояк. З правого боку містилась кокарда із загальноімперськими кольорами, а зліва – ланд-кокарда з геральдичними кольорами землі. На чолі – великий латунний герб Саксонії, Баварії, Вюртемберга чи іншої частини імперії. Хоча паралельно використовувались і налобні герби з прусським орлом, який під кінець війни стали тулити на всіх шоломах.

З 1915 року, коли економіка Німеччини виснажилась, замість дорогих шкіряних пікельхельмів почали робити фетрові, з дешевими залізними піками й кокардами.

Величезні людські втрати підштовхнули німецьких генералів задуматись над захистом солдатських голів. Відтак, у 1916 році до військ почали надходити захисні сталеві шоломи – стальхейми. Це прообраз знаменитої каски з ріжками. До речі, ті «роги» робили для кріплення підсиленої броньованої пластини. Зазвичай їх чіпляли чатові на посту, за якими полювали снайпери. Але у військах ті пластини не прижилися. Вони були важкі, а при прямому влучанні інерція кулі ламала солдату шийні хребці.

Австрійці готувались до параду

Пікельхельми, звісно, були не єдиними головними уборами у німецькому війську. Якщо в піхоті піка була гострою, то в артилерії шолом увінчувався кулею та називався – кугельхельм. Улани – різновид легкої кавалерії – носили так звані чапки. Вгорі вони завершувались плоским підвищенням, які реконструктори між собою прозвали табуреткою.

Але найбільшими модниками були гусари. Їхня пельцмютце дослівно перекладається як «хутрова шапка». Вони використовували хутро тварин, іноді екзотичних: вовків, опосумів, морських котиків. Анатолій Євстигнєєв пригадує, як чотири роки не міг завершити гусарську шапку – шукав отого котика. Допоміг випадок. У знайомих собака погриз шубу з бідолашної морської тваринки, тож господар подарував залишки майстру.

У піхоті вирізнялись єгері та кулеметники, які носили шако – шкіряне кепі з латунним гербом-кокардою. Якось Анатолію довелося робити шако баварського полка, який брав участь у битві під Крихівцями. Щоправда, вона відбулась у 1917 році, коли кайзерівське військо вже перейшло на стальхельми.

До речі, Євстигнєєв не виготовляє шапки австро-угорської армії, хоч наші терени раніше входили до складу імперії Габсбургів. Чому? Відповідь проста – окрім драгунів і уланів, австрійці носили матерчаті кепі, які візуально програвали німецьким пікельхельмам.

«Хоч був один австрійський головний убір, який мене дуже зацікавив, – згадує майстер. – У 1917 році цісарський Генштаб замовив собі невелику партію шоломів з літерою «К» – на честь правлячого монарха Карла І. Генерали мали одягти їх на парад перемоги, оскільки війна, за їхніми підрахунками, добігала переможного кінця. Аби не тягати на голові купу заліза, австрійські стратеги наказали виготовити їх із фетру. Але війну програли, парад не відбувся, шоломи не знадобились. Нині «парадна» серія представлена лише кількома зразками. Один екземпляр зберігається у віденському музеї, другий – у приватній колекції, а третій виготовив я».

Іван Бондарев