Село Космач — найбільший центр писанкарства в Україні. Космацькі писанки, без перебільшення, відомі в усьому цивілізованому світі. До війни найкращою писанкаркою села була Євдокія Кушнірчук із присілка Рушір. З її, емігрантки, рук президент США Р. Рейган прийняв святковий великодній подарунок — виготовлені нею писанки. Серед інших сіл Космач вирізняється веселковою, гарячо-жовтою вишивкою та привабливим оригінальним народним одягом, зокрема жіночим (запасками, постолами, не кажучи вже про надзвичайно привабливу красу космацьких кептарів). Цінним і непересічним заняттям космачанок вважається ткацтво, а виготовлені ними ужиткові речі — справжні витвори мистецтва. Серед зразків прикладного мистецтва виділяються боднарські вироби з випаленими узорами, якими радує нас народний умілець Андрій івасюк. Цікавими є витвори коренепластики сільського умільця краєзнавця Михайла Юсипчука, який на своєму обійсті відтворив кімнату спаленого в липні 1935 року будинку вбивці Довбуша Стефана Дзвінчука. Широко відомі два майстри найніжніших інструментів — скрипок: Федір Кравчук і наш сучасник Василь Книшук, інструменти якого звучать зі сцен столичних театрів держав Європи. Називати всіх відомих народних умільців можна довго... Унікальним Космач є і в мовному плані. Космачани мають свою, виокремлену з гуцульського діалекту, говірку, що вирізняється найбільше передусім у фонетиці. Цікавими є і рідкісні кам’яні старожитності, зокрема камінь Олекси Новаківського в Завоялах, досліджувані професором Миколою Когутяком. Відомий український художник Олекса Новаківський щоліта в 1924—1930 рр. проводив у Космачі з учнями своєї школи практичні студії з живопису. Саме він порадив академіку Філаретові Колессі перебратися на літній відпочинок із Шешорів до Космача, де майже в кожній хаті щось майструють, виготовляють чи на чомусь грають. Космацькі музики заявили про себе ще 1880 року в місті Коломиї, де разом із космацькими лерінями дефілядували на конях перед цісарем Австро-Угорщини Францом Йосифом, що приїхав сюди на промислову виставку. У 1908 році на відзначення 60-ліття цісарювання Франца Йосифа у Відні відбувся фестиваль сільської художньої самодіяльності, де космачани показали автентичну обрядовість весілля. Навіть весь весільний гурт (молоді, дружби, дружки, свахи, бояри) їхав верхи на власних конях, яких спеціально перевозили в товарних вагонах з Коломиї аж до Відня і назад. Автор цих рядків має фото учасників весільного обряду у Відні, яке передав йому дід Лукин, що разом із секретарем сільської громади іваном Яблонським був організатором цього дійства. Наприкінці 20-х років минулого століття діяльність космацького ансамблю активізували учні Новаківського, зокрема Михайло Мороз, який замешкав у селі до часу своєї еміграції в 1944 році. У серпні 1937-го чоловічий хор Дмитра Котка в залі будинку «Просвіти» (згорів під час бою повстанців з червонопогонниками у вересні 1944-го) дав два концерти для космачан, а його керівник подарував молодому диригентові ансамблю Гнатові Вардзаруку ноти багатьох українських пісень. Серед них була і пісня «Ще не вмерла України...», яку хор 1938 року під час святкування 70-ліття заснування «Просвіти» вперше виконав прилюдно попри присутність у залі озброєного поліціянта. У 1940 році на основі космацького ансамблю пісні і танцю (художній керівник Г. Вардзарук), ковалівського хору (диригент П. Чукор) та криворівнянської танцювальної групи (балетмейстер Я. Чуперчук) було створено Гуцульський ансамбль пісні і танцю у Станіславі — нині Національний академічний ансамбль пісні і танцю «Гуцулія». У 1954 році Михайло Ясінський відновив діяльність космацького ансамблю. А вже 13 лютого 1956 р. колектив успішно виступив на заключному концерті сільської художньої самодіяльності в Київському оперному театрі, де були і найвищі посадовці радянської України. Наступного дня ми з М. Ясінським передали заступникові міністра культури прохання про побудову в селі Космачі клубу, той пообіцяв задовольнити його, і слова дотримав. Уже наступного року трест «Прикарпатліс» було зобов’язано виділити будівельні матеріали, а Коломийський лісокомбінат — здійснити будівництво. Отож завдяки праці М. Ясінського від 1961 року око космачан милує красень — Будинок культури. Якщо ансамбль виступає по-різному і від випадку до випадку, то його музична група, якою багато літ керує директор Будинку культури Петро Семчук, повертається з усіх фестивалів і конкурсів з нагородами. Перед Другою світовою війною у Космачі було п’ять початкових шкіл, з яких три — «рідні школи» і «шестирічка». Нині космачан з вищою освітою не менше, ніж тоді було з шестирічною. Село має своїх кандидатів і навіть двох докторів наук. Космач увійшов в історію України і як центр військового відтинку № 21 «Гуцульщина» Української Повстанської Армії, який репресивні органи нарекли «бандерівською столицею». Завдяки вигідному географічному розташуванню Космача (село розміщене на стику трьох районів: Косівського, Верховинського і Надвірнянського та оточене зусібіч горами) і відсутності наскрізного шляху, віддаленості від магістралей і міст навесні 1943 року рішенням командування округи УПА-«Захід» на околиці села, в урочищі Збановець, було створено підпільний військовий вишкільний табір ім. Є. Коновальця. У вересні того ж року підпільники успішно відбили напад гестапівців з боку Космача. Наприкінці жовтня фашисти вдруге напали на табір із трьох боків: з Космача, Микуличина і Вижнього Березова. Повстанці відступили через гори Ледескул і Космацьку Лисину углиб Чорногірського хребта. Навесні 1944 року крайовий провід ОУН організував у Космачі три військові школи: медичну — в присілку Плаюци, офіцерську — в присілку Завояли і підстаршинську — за Завоялами, під горою ўреріт. Остання у червні 1944 р. мала два успішні бої з угорським військом у Завоялах, хоча угорці витягли на гору до каменя Новаківського дві гармати, з яких вели артобстріл. У вересні того ж року сотня «Скуби» вигнала із села гарнізон червонопогонників. Від того часу до лютого 1945 року тут не ступала нога окупанта. 13—15 лютого у Космачі відбулися найбільші бої УПА на Прикарпатті. В них загинуло 30 повстанців, з яких 24 спочивають у братській могилі на Горішньому цвинтарі села. Від рук репресивних органів загинуло 155 космачан, яким автор цих рядків поставив пам’ятник перед будинком середньої школи. На жаль, на славному світлому портреті Космача є і темні плями — через поділ сільської громади на релігійному ррунті, що свого часу призвело до інцидентів, які зовсім не прикрашають Космач. Про них «Галичина» неодноразово писала. Але напередодні 600-річного ювілею спродіватимемося, що проблеми зі збереженням у Космачі храму Апостолів Петра і Павла, який збудували віруючі греко-католицького обряду ще в 1903–1905 роках і який перебуває під охороною держави як пам’ятка культури, будуть цивілізовано розв’язані. Зрештою, як і інші проблеми цього відомого гуцульського села. Це неодмінно станеться, якщо ті, хто вважає себе елітою села, переборять байдужість — найбільше суспільне лихо, яке нищить націю, а з нею і державу. Що ми залишимо наступним поколінням, чим вони згадають нас? — таке запитання, безперечно, турбує багатьох жителів Космача. Отож дяка і шана тим, хто оберігає і примножує славні традиції села. А в четвер, 12 липня, «Укрпошта», яка з ініціативи автора цієї статті випустила конверт до 600-річчя Космача, проведе його погашення спецштемпелем таки у цьому селі. Безперечно, це стане ще однією непересічною подією в історії Космача. Лук’ян ВАРДЗАРУК
| 
