Понад місяць в івано-франківському Меморіальному сквері тривають масштабні розкопки. З-під землі підіймають рештки німецьких та угорських солдат, які загинули в роки Другої світової війни. У спекотні літні дні тут починають працювати вдосвіта, о п’ятій-шостій ранку. Троє працівників Німецької народної спілки по догляду за військовими похованнями розкладають білі мішечки для решток солдат, спускаються у траншеї та обережно витягують на світ Божий кістки забутих солдат і офіцерів. Ці чоловіки — із Львівщини, вони є робочою групою спілки в Західному регіоні України. Керівник групи Мирон Старко працює у траншеях разом із двома своїми робітниками. Цей 54-річний чоловік у камуфляжній кепці, штанах, світлій сорочці й білих тканинних рукавицях за дев’ять років роботи у спілці своїми руками підняв з-під землі близько 4000 німецьких солдат. За його словами, інформація про солдатський цвинтар у Франківську лежить у німецьких архівах ще з часів війни. Проте за радянської влади не було можливості взятися за ці поховання. Вперше українські представники спілки побували в нас три роки тому. І лише цьогоріч вдалося залагодити всі формальності та отримати дозволи. Цікаво, що Німецька народна спілка існує за кошти простих людей, тамтешній уряд допомагає лише символічно. У 1941-1944 роках до військових шпиталів Станіслава з фронту відправляли багатьох поранених солдатів та офіцерів Вермахту. Виживали не всі, тому на тодішньому міському кладовищі влаштували солдатський цвинтар. «За інформацією німців, тут поховано близько 700 німецьких та 300 угорських військових, — розповідає Мирон Старко. — Частину з них ми, на жаль, не зможемо підняти, бо ряди могил простягаються під квітковими магазинами, тротуарами, проїжджою частиною вулиці Мельника. Могили є й під доріжками скверу». За словами Миколи Паславського, 55-річного сивого чоловіка у синій футболці та рукавичках, працювати вручну тут майже неможливо. Поверх первісного шару ґрунту за радянських часів насипали півметра гравію, перемішаного з будівельним сміттям. Тому з дозволу міської ради сюди залучили техніку. Спершу, за архівними планами могил, трактором викопують траншею. Копають на глибину близько 1,6-1,7 метра. А далі вручну — лопатами й невеличкими мотиками — обережно відкопують рештки. «Ґрунт тут є доволі агресивним, — каже наймолодший учасник групи, 26-річний Тарас Панчишин. — Він сильно просочений вологою, через це рештки погано збереглися, їх важко розкопувати». Рештки солдат зберегли сліди від поранень. На кістках є пошкодження від куль та осколків, сліди ампутацій, на черепах — сліди трепанації. Їх складають до спеціальних герметичних мішків. Фотографувати кістки не можна, німці вважають це неетичним. «На мішках ми записуємо вік солдата, розмір його стегнової кістки (для визначення зросту), тип поранення, наявність солдатського жетона тощо, — Мирон Старко показує один із них. — Так відбувається повна ідентифікація. Інформацію відправляємо до центрального офісу спілки — до німецького міста Кассель. Німці розшукують родичів загиблих і повідомляють їх про знахідку». Солдат перезахоронюють у спеціальних картонних саркофагах на німецькому збірному військовому цвинтарі біля села Потелич Жовківського району Львівської області, на ділянці, непридатній для сільськогосподарського використання, за три кілометри від польського кордону. Сюди звозять рештки з семи областей Західної України. Нині там лежать уже близько 13 тисяч вояків. До Потелича з-за кордону приїжджають діти, онуки та навіть старенькі дружини цих солдат, які нарешті можуть покласти квіти на їх могили. Разом із робітниками німецької спілки в Івано-Франківську працює член обласної комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни і політичних репресій Ігор Кочкін. Він допомагає ідентифікувати угорських солдат на прохання відділу меморіальної роботи Міністерства оброни Угорщини. «Угорці теж носили солдатські жетони, — розповідає він. — Вони мають форму ладанки чи коробочки. В ній є спеціальна табличка, на якій пробивали маленькі отвори — карбували особистий номер бійця. Нині ми вже підняли понад 120 угорців. Але багатьох інших відкопати не зможемо, бо вони лежать під магазинами, бруківкою, дорогою». За місяць у сквері вже підняли понад 300 солдат і офіцерів. Роботи ще багато, ряди солдатських могил тягнуться і в іншому кінці скверу, на дві третини відстані від вулиці Мельника до вулиці Бандери. «Прості солдати не винні у тому, що сталося, — зітхає Мирон Старко. — Вони виконували накази. Ще полководець Олександр Суворов казав, що війна закінчується лише тоді, коли поховають останнього її солдата». Микола Волков | 
