Середа, 2017-12-13, 8:59 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2017 » Травень » 31 » Табір для інтернованих
3:55 PM
Табір для інтернованих

У ході кожної війни з’являються військовополонені та інтерновані особи. Ставлення до них буває різним, від доброзичливого до вкрай негативного. Події на сході України в зоні проведення АТО вкрай обурюють як українське суспільство, так і світову міжнародну громадськість ще й своїм агресивним, нелюдським ставленням до захоплених бойовиками українських солдатів. В історії бувало по-різному. Цього року виповнюється 100 років від початку Української національної революції 1917-1921 рр., щораз більше виявляється нових фактів та документів – наша картина тих подій стає все більш точною. Цього разу хочемо відкрити для Вас, дорогі читачі, маловідому сторінку нашої галицької історії – як ми утримували полонених та інтернованих поляків в часи ЗУНР.

Перше листопада 1918 р. для поляків Галичини було, згідно з численними спогадами, “непередбачуваною, сумною несподіванкою”. На ратушах міст краю замайорів український стяг із тризубом. Розпочалася польсько-українська війна за Галичину. На уламках Австро-Угорської імперії виникали молоді амбітні держави, які по-різному бачили спільні кордони. Практично відразу обидві сторони конфлікту почали затримувати неугодних осіб, зростала кількість військовополонених. Із збільшенням числа затриманих виникла потреба у спеціалізованих місцях їх утримання, так почали створюватися табори для інтернованих осіб. У нормативно-правовому полі обидві сторони конфлікту дотримувалися норм міжнародного права, а саме Женевської конвенції 1864 р. про полонених та Гаазької конвенції 1899 р., підписантом яких була Австро-Угорщина. Під час бойових дій виникла необхідність в укладені спеціальної угоди про трактування військовополонених та інтернованих осіб. Перемовини тривали з різними часовими перервами до 1 лютого 1919 р., коли у Львові була укладена “Умова обопільного трактовання ранених, полонених та інтернованих”.

Як місце перебування затриманих осіб Коломия була обрана невипадково. Вона розташовувалась вглибині новоствореної держави, далеко від лінії фронту. До Коломиї у першій половині листопада 1918 р. привезли більше десятка представників польської інтелігенції з різних куточків Галичини. Вони мали статус інтернованих, тобто тих, хто міг становити для української влади дійсну чи потенційну загрозу. Розміщені вони були у камері для арештантів у приміщенні Магістрату – міській Ратуші, та частина – у в’язниці на вулиці Романовського. До початку Першої світової війни Коломия вважалася третім містом Галичини після Львова та Кракова, з площею 4 124 га та населенням 42 676 мешканців станом на 1910 р. Переживши три російські окупації в ході війни, у Коломиї в лютому 1917 р. залишилося близько 12 000 мешканців.

На початку листопада 1918 р. у Коломиї число інтернованих осіб швидко збільшувалося, тому коли в’язниця на вулиці Романовського була переповнена, їх перевели до школи імені барона Гірша на вулицю Коперника. Хворих розмістили у лікарні на тій самій вулиці. Селян та робітників поселили в навколишніх польських селах – св. Йозефі та св. Станіславі. Після двох чи трьох тижнів перебування табору інтернованих осіб у школі імені барона Гірша стало зрозуміло, що у ній уже не вистачало місця для новоприбулих. Тоді 6 грудня 1918 р., на день святого Миколая Чудотворця за григоріанським календарем, комендант табору військовополонених та інтернованих осіб у Коломиї, поручик Й. Чайківський, до війни гімназійний професор, видав наказ усіх інтернованих перевести до бараків у Косачеві – передмісті Коломиї. То була найгірша, багниста околиця міста, де вода утворила одне велике болото. Там ще до Першої світової війни були побудовані бараки, в яких утримували худобу для австро-угорської армії. Поміж бараками були насипні доріжки, які сполучали цілий комплекс. Інтернованих розмістили в семи неопалюваних дерев’яних бараках без підлоги. Зима 1918-1919 рр. була досить суворою, середньодобова температура становила від -15 до -22 градусів Цельсія, весна 1919 р. також видалась холодною. У бараках температура була настільки низькою, що замерзала вода, а морозний вітер задував досередини через щілини, часом і на два пальці завширшки. Посередині кожного барака спорудили невелику піч, з димоходом на вулицю, однак цього було замало, щоб обігріти барак довжиною 60 м, на день видавали по два поліна садового дерева. Польська сторона утримувала інтернованих українців в таких жахливих умовах. У таборі в Ланцуті українців тримали в кінській стайні місцевого поміщика, а в таборі в Тухолі – взагалі в землянках. Табір у Перемишлі розміщувався у нижчій частині міста, куди з довколишніх пагорбів спливало все болото і всі нечистоти.

За національною ознакою у таборі військовополонених та інтернованих осіб у Коломиї переважали поляки, також серед інтернованих були українці, німці, угорці, румуни, чехи. Перші інтерновані поляки прибули з Перемишля та його околиць, Самбора, Дрогобича, Борислава, згодом з Нижанковець, Рудки, Стрия, Комарна, Львова та його околиць: Прус, Сокольників, Сем’янівки, Давидова і т.д. Згодом – з Калуша, Станиславова, Бібрки, Городенки, Ходорова, Тисмениці та Бучача. Військовополонені були з цілої Польщі, особливо з земель колишнього Королівства (які входили до складу Російської імперії) – Варшави, Лодзя, Ченстохови, Каліша, Любліна і т.д. З околиць Львова найбільше інтернованих поляків було із села Сем’янівки, бо там якраз проходила лінія фронту, із нього було вивезено до Коломиї фактично усе чоловіче населення призовного віку. Із збережених архівних матеріалів нам відомо про існування таборів для інтернованих осіб на території ЗУНР в таких місцях: у Золочеві, в приміщенні бурси імені Костюшки, утримували 47 осіб польської інтелігенції та поміщиків; у монастирі “СС Назаретянок” в Язлівці перебувало 158 інтернованих осіб, переважно поляків, були серед них і українці та німці; у Струсові утримували 14 поляків та до них довезли 30 січня та 1 лютого 1919 р. 67 осіб польської інтелігенції зі Стрия, які мали потрапити до табору у Тернополі; у Микулинцях перебувало 63 осіб, переважно польських військовополонених; у Тернополі утримували 1114 осіб: 511 інтернованих та 603 військовополонених, переважно поляків. Протягом періоду існування табору у Косачеві з 6 грудня 1918 р. по 24 травня 1919 р. крізь нього пройшло близько 4000-5000 осіб, померло від 800 до 1300 осіб, задокументовано смерть 467 осіб. Станом на початок лютого 1919 р. у Коломиї перебувало 3367 інтернованих осіб та військовополонених, а 1 лютого до цієї кількості додалося 80 осіб із Станиславова та 37 із Самбора, та разом загальна кількість становила 3484 особи. Отже, табір військовополонених та інтернованих осіб у Коломиї був найбільшим закладом із подібних на території ЗУНР.

Коли до Коломиї прибули перші інтерновані, польська громада міста взяла над ними активну опіку. Жінки із колишнього “Комітету допомоги легіоністам” на чолі з Леокадією Мізєвічовою (Leokadia Miziewiczową) зайнялися приготуванням для них обідів та наданням необхідної допомоги. В ході роботи спонтанно утворився “Комітет опіки польських жінок над військовополоненими та інтернованими особами”. Комітет займався такою діяльністю: моральною опікою інтернованими та військовополоненими; постачанням продовольства, білизни й одягу; звільненням інтернованих з табору в Косачеві та розміщенням їх у приватних помешканнях; роботою кухні для інтернованих; опікою над хворими у лікарнях; збиранням коштів для інтернованих.

Умови утримання інтернованих та військовополонених у таборі у Косачеві були в цілому важкими. Раціон харчування складався зранку з темної води, приготованої з кори та листя, на обід вони отримували суп з маринованого гарбуза або суп із зелені, з різного листя, увечері знову була нецукрована вода “неокресленого смаку і кольору”. До супу п’ять разів на тиждень додавали кусочок конини. Кожний другий день отримували на особу півбуханки фунтового хліба, були періоди, коли його тижнями не видавали. Меню таборів для інтернованих українців не відрізнялося оригінальністю, а деколи було значно гіршим. У таборі в Перемишлі “рано щось в роді чорної кави, в полудне гнила капуста або бураки, або стухла фасоля, вечером знова чорна кава; денно два малесенькі кусники цвібаку замість хліба”. А в таборі в Пикуличах під Перемишлем, де утримували близько 20 000 українців, харчували їх тільки супом з гнилої ярини. Найжахливіші умови утримання і харчування інтернованих та військовополонених українців були у Брестській фортеці, так званому «форті Берга», де в бараках для боєприпасів австро-угорської армії тримали 5 500 осіб. Води для пиття бракувало, тож ув’язнені змушені були пити воду з річки Буг, яка ще й була у цьому місці забруднена витоками з каналізації. Годували двічі на день, зранку давали теплу воду, звану “чорною кавою”, після обіду був гороховий суп, якого давали так мало, що половина інтернованих нічого взагалі не отримувала, а друга отримувала по пару горошин прямо до рота. Ось спогади одного в’язня: “Як ми прийшли до табору, всюди ще зеленіла трава й листя на деревах. Тепер з них ні сліду. Люде повискубували траву зі землі й пообривали листя з дерев та поїли”. Навіть польська преса засуджувала такі умови утримання, варшавська лівоцентрична газета “Робітник” (“Robotnik”) 16 жовтня 1919 р. розмістила критичну статтю з цього приводу, де зазначала, що українці змушені харчуватися лушпиною, поїли чорні ягоди з дикої бузини, вибирали нестравлені зерна з кінських відпадків та пекли їх з лушпинами.

У Коломиї ж подібних речей не було, українська влада лояльніше ставилася до поляків, аніж вони до українців. “Комітет опіки польських жінок над військовополоненими та інтернованими особами” отримав дозвіл привозити харчування до табору у Косачеві. Його щоденні потреби були великими – одного дня 2 т кукурудзяної муки, другого 4 т картоплі, третього 2 т квасолі або 2 т перлової каші, п’ятого дня знову 2 т кукурудзяної муки, шостого 2 т ячмінної каші, а два рази на тиждень привозили ¼ бочки хліба. Молоко безплатно приносили у неділю міщанки, займалася його збором п. Бахманнова (Bachmannowa) з вулиці Дзєдущицьких. Збір продуктів та коштів для табору у Косачеві проводили не тільки в Коломиї, а і в довколишніх селах.

На прохання “Комітету опіки польських жінок над військовополоненими та інтернованими особами” комендант Коломиї, сотник Степан Галібей дозволив забирати інтернованих, окрім військовополонених, до приватних мешкань, але на поруки місцевих поляків, з умовою, що ніхто з них не буде пробувати втекти з міста. З табору у Косачеві було переведено до “Народної бурси” та приватних мешкань кілька десятків інтернованих. Всі вони мали двічі на тиждень реєструватися в комендатурі. Розселенням інтернованих по приватних помешканнях займалися Модеста Гєрманська (Modesta Giermańska) та Богуміла Гогелова (Bogumiła Gogelowa). Приймали до себе переважно родини інтелігенції, бо небагато родин могли утримувати безплатно інтернованих.

Погані умови утримання інтернованих та військовополонених, недостатнє харчування призводили до спалаху інфекційних хвороб. Так, офіційною причиною переведення інтернованих зі школи імені барона Гірша до табору у Косачеві було саме поширення інфекційних хвороб, щоб не допустити їх спалаху у місті. Серед інтернованих великого розмаху набрали такі захворювання, як черевний та плямистий тиф, червінка та запалення легень. А всі лікарні самої Коломиї були переповнені хворими на черевний тиф. Пік інфекційних хвороб припав на початок весни 1919 р. Зберігся лист коменданта Коломиї, сотника Степана Галібея від 6 березня до Окружної військової команди з проханням зібрати нараду у справі спалаху інфекційних хвороб у таборі у Косачеві. У ньому зазначалося, що в інфекційній лікарні перебувало 120 осіб, хворих на черевний тиф, у лікарні вже не було місця для нових пацієнтів. У табірній лікарні перебувало 90 хворих, на деяких ліжках було по двоє осіб, у бараках – ще 50 хворих. Уночі померло від тифу троє осіб у таборі, двоє – у табірній лікарні, один – у бараку. Не вистачало найнеобхідніших ліків, дров для опалення лікарні та бараків.

Під час спалаху інфекційних хвороб трапився цікавий випадок, коли проявилося людяне ставлення українця до поляка. Проводячи перевірку інтернованих у приватних помешканнях, комендант Коломиї, сотник Степан Галібей побачив хворим свого знайомого, студента Нєдзєльського (Niedzielskiego) із Нижнева, якого знав особисто, а дружина коменданта, полька, бувала у домі його батьків. На запитання, чому студент не з’явився у нього для реєстрації, отримав відповідь, що він побоювався, чи Галібей не почне знущатися зі знайомого поляка, як це чинили інші. Прощаючись, комендант поїхав до міста. За деякий час, о пізній годині, він повернувся до будинку та привіз хлопцеві подушку, коц, простирадло та кошик з тістечками, булочками і пляшкою коньяку й попросив подбати про хворого. Наступного дня від Галібея прийшов лікар, доктор Левнер (Lewner), щоб допомогти хлопцеві побороти гарячку тифу, та сказав присутнім, що комендант його щиро попросив: “Дам тобі, лікарю, половину мого здоров’я, тільки вилікуй мені хлопця”. Однак за декілька днів студент помер від хвороби.

Міжетнічні фобії та ненависть загострюються у період війни, але бували моменти, коли здоровий глузд перемагав і стримував від невиважених вчинків та дій. Коли до Коломиї з Городенки привезли 13 осіб польської інтелігенції, страшно побитих, то навіть не витримав комендант Коломиї, сотник Степан Галібей і мовив: “Я українець цілою душею, але на ката не надаюся”. Померлих військовополонених та інтернованих осіб ховали на католицькому цвинтарі Коломиї, неподалік військової ділянки Першої світової війни. Для них 10 вересня 1922 р. був встановлений спільний залізобетонний меморіал “Жертвам Косачова” (“Ofiaram Kosaczowa”) з викарбуваними таблицями на білому мармурі у формі стіни, спереду якого поставили пам’ятник у вигляді великого хреста (висотою близько 8 м) на триступеневому фундаменті з ланцюгом і кайданами на ньому. Зведений меморіал був за кошти жертводавців, а виготовлений місцевим маляром, живописцем та керамістом Станіславом Дачинським (Stanisław Daczyński). Після 1946 р. на меморіалі були знищені мармурові таблиці з прізвищами померлих, а у 1990-ті рр. зірваний ланцюг з хреста. Відновлений меморіал, окрім таблиць, був у 1995 р. під керівництвом завідувача кафедри консервації каменю Варшавської академії мистецтв Януша Смази (Janusza Smazy) за кошти “Ради охорони пам’яті боротьби та мучеництва”.

Загалом, табір для інтернованих осіб та військовополонених у Косачеві на околиці Коломиї в період польсько-української війни 1918-1919 рр. був одним з найбільших у ЗУНР. У таборі траплялися випадки міжетнічного протистояння, які були загострені війною, проте були і ситуації, коли ворожі сторони проявляли толерантне ставлення та взаєморозуміння. Вже через рік, у 1920-му, українці та поляки зупинять під Варшавою більшовицькі війська та розіб’ють мрію В. Леніна про світову революцію. Так само і сьогодні, майже через сто років, нова загроза нависла зі сходу, тому українці та поляки мають знову об’єднатися, щоб зберегти демократичні засади Європи. А для цього нам потрібно взаємно пробачити один одному наші образи.

Роман ЧОРНЕНЬКИЙ,

Петро ГАВРИЛИШИН


Переглядів: 23 | Додав: Dnister


Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 17. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії, член НСКУ Андрій Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю
Copyright MyCorp © 2017