Понеділок, 2017-08-21, 3:58 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2017 » Травень » 5 » Теофіл Окуневський: Спомини з побуту в Станиславові, ч. 1.
10:54 PM
Теофіл Окуневський: Спомини з побуту в Станиславові, ч. 1.

Довідка:
Теофіл Окуневський (1858—1937)
– галицький адвокат, громадський діяч, політик, посол до Галицького сейму та Віденського парламенту. Проходив адвокатську практику у Станиславові, мав адвокатську контору в Городенці. Уродженець с. Яворова на Косівщині.
Спомини з побуту в Станиславові Теофіл Окуневський написав у 1933 році.

Приїхав я до Станиславова у 1884 р. навесні, маючи 25 літ, і вступив тут до канцелярії д-ра Квятковського, на місце Мелітоза Бачинського, який саме в той час відкривав власну канцелярію.
Станіславів виглядав у ту пору багато скромніше, як тепер, і розбудова його була набагато менша. На вулиці Липовій було ледве кілька домів, три-чотири було 1-поверхових, між ними дім кол. адвоката Пшибиловського, який уже за моїх часів купив бурмістр Каменський на поміщення нашого єпископства й консисторії. Напроти того дому стояв старенький партеровий дімок, де мешкав наш станиславівський парох о. Шанковський із родиною. Тепер стоїть на тому місці 2-поверховий духовний семінар. Дальше були невеличкі дімки аж до алеї з липами, на кінці якої стояв двір бар. Ромашкана, власника сусіднього села Креховець.

Хоч Ромашкан вважався ще за поміщика, був він дуже скромним чоловіком, займався тільки музикою, грав на фортепіано й коло нього гуртувалося музичне товариство, до якого мали доступ, а властиво держали його наші українці, в першім ряді родина нашого пароха о. Шанковського.
Ми, молоді, сходилися часто в домі привітного, доброго пароха, бо там був спів: співав син Святослав, теперішній апеляційний радник у Станіславові, та його сестра Олена. Святослав служив тоді в суді як судовий авскультант.
Катехитом гімназії був тоді о. Литвинович, пізніший архіпрезбітер, а сотрудником о. Семенів, шваґер його. Жили вони разом на поверсі в бурсі св. Николая при вул. Голуховського. Дух в тій бурсі й у домах оо. Литвиновича й Семенова був москвофільський. Катехитом жіночої школи був свідомий українець, о. Порайко.
Характеристичною на той час була обсада начальних урядових місць. Старостою був тоді радник двору («гофрат») Прокопчиць, пізніший інспектор східньо-галицьких староств. Цей зовсім не таївся, що зроду він був українець та й говорив з нами по-українськи, був строгий для себе й для сіх урядовців.
Хоч відчувалося тоді в Станиславові, що краєвий уряд є польський, то староста держав себе так маркантно австрійцем, що до нього ніякий народовець не міг приступити.
Президентом суду був Заславський, перед яким теж трясся увесь окружний суд, і ми знали лише, що він із походження українець. То був ходячий строгий австрійський закон, ніхто з нас не мав до нього доступу.
Подібний службист стояв теж на чолі державної гімназії, директор Керекярто, перед яким тремтіли всі професори. До нього я заходив кілька разів за якимись збірками, він говорив до мене по-українськи й радо давав датки.
На чолі реальної школи стояв також українець, директор Чачковський. Цей уже був ближчий до нас, і його родина брала участь у наших імпрезах, наскільки нас на той час ставало.
Бурмістром тоді був Каменський, який із великим розмахом та всею душею старався про розріст і піднесення значіння міста Станиславова, розуміється, задовжуючи його, коли між містом Коломиєю і Станиславовом важилося, котре з них має стати центром Покуття. Він своїми заходами у Відні як посол і своїми особистими та родинними заходами постарався про те, щоб остаточно осідком для нашого єпископства стало м. Станиславів, а не Коломия, й закупив для нього, як уже сказано, дім кол. адвоката Пшибиловського, при вул. Липовій. Дальше постарався за те, щоб у Станиславові побудовано карний заклад біля теперішнього парку, дуже обіймистий дім, де містилися би в’язні греко-католики й православні, постарався про уряд для відзначування мір і ваг, штаб 36-го полку краєвої оборони, а через своїх зятів техніків страсував усю околицю Станиславова для транверсальної лінії та переконав залізнично-дорожнє міністерство у Відні, що найкращим центром залізничних сполучень стався Станиславів, у той час, коли коломийський магістрат, під управою Функенштайнів і Трахтенбергів, дрімав.
Вулиці Станиславова не носили тоді ще патріотично-польських імен, але називалися по напрямках, куди йшли, отже: Тисменицька, що вела до Тисмениці; Заболотівська, теперішня – 3 Мая, на схід; Буркована, теперішня Казимирівська, до Креховець; вул. Галицька, що вела до Галича.
Найбільш свідомим українцем тоді, коли я прийшов до Станиславова, був гімназійний професор Євген Желехівський, що видавав свій українсько-німецький словар. Хоч він був дуже хорий (мав на лиці рака), то все ж таки кермував нами молодими й заставляв нас до робіт. Пригадую собі, що коли д-р Кость Левицький написав у Львові брошурку про права товариств і зборів в Австрії, то він спонукав мене написати рецензію, і я це зробив.
Другим видатним чоловіком був скромний Софрон Несільський, дальше Іван Верхатський, О. Левицький, автор «Uciekinier’ів».
Щоб згуртувати якось нашу міську та сільську інтелігенцію й увілляти в неї одноцільну думку, надумав я повести всю ту інтелігенцію на розкопи княжого нашого города Галича, якими займався професор університету Шараневич зо Львова й о. Лаврецький, парох із Залукви. Саме тоді публікував проф. Шараневич свої звідомлення з цих розкопок.
Я запросив проф. Шараневича до Галича, й він радо прийняв ті запросини, приїхав до Галича з цілою своєю родиною на означений час. Із Станиславова й околиці зібрав я, де лише знав, нашу інтелігенцію, замовив у станиславівськім тартаку дараби, посадив на двох дарабах усю нашу інтелігенцію, для якої це була небувала весняна прогулянка й усе це Бистрицею повіз до Галича. Звідсіля вже пішки всі пішли на місце розкопок, при котрих уже стояв проф. Шараневич. Він показав нам фундаменти княжих церков, княжі саркофаги й гарно нам пояснив. Пам’ятаю, що в цій прогульці взяла участь ціла родина Шанковських, Литвиновичів, Ільницьких із Підпечар, уприємнив нам ті хвилі своїм співом молодий богослов Рибак. У прегарнім настрою повернули потім усі ми, подякувавши проф. Шараневичеві за його виклад про нашу минувшину, та приїхали залізницею до Станиславова.
Коли вже вся наша інтелігенція була згуртована, взявся я, за порадою проф. Желехівського та Леоніда Заклинського, до заснування «Бесіди» в Станиславові, якої тоді ще не було. Я постарав чи виробив статут, з’єднав членів, наймив приміщення в ринку, як ішлося попри магістрат до окружного суду, — в камениці на 1-му поверсі, замовив меблі в карнім домі, де була порядна столярня, й пустив «Бесіду» в рух. За образи постаралась учителька Ничаївна. Здається мені, що образ із дівчатами, які кидають вінки до води, висить іще тепер у станиславівській «Бесіді». До неї спочатку належали всі священики, хоч між ними були москвофіли, далі гімназійні вчителі, вчитель семінара д-р Яхно, який дуже співчував нашій роботі та щедрою рукою помагав нам у всьому, професор реальної школи О. Левицький, автор «Uciekinier’ів», оба Заклинські Роман і Леонід, комісар Чорненький, Софрон Несільський, пізніший директор української гімназії у Коломиї, професор Кумановський, урядовець із карного дому Білик, що зложив хор при нашій «Бесіді», залізничний урядник Борис, професор учительського семінара Червінський і його брат, пізніший судовий урядник у Коломиї. Імена других я призабув.
Коли вже «Бесіда» була заснована, почали ми устроювати вечори. Вечірка в честь Маркіяна Шашкевича вповні вдалась. Акомпаньював до пісні «Цвітка дрібная» професор музики, поляк. Вечорницями з танцями орудував проф. Кумановський.
За почином Желехівського та Леоніда Заклинського рушили ми, молоді, по селах і стали закладати або відновляти читальні «Просвіти». Спочатку у сусідніх селах: Крехівцях, Опришівцях, згодом по дальших.
Приймали нас радо всі священики, хоч деякі були з переконання москвофіли, та однак я ніколи не чув від них тої негоції нашого відродження, яка пізніше проявилась у Львові підо впливом часописів «Пролом» і других за редакцією Маркова.
Були це свої, рідні наші консерватисти, які любили свій нарід, жертвували на його культурний зріст, ходили до нашого театру, тоді під управою Біберовича і Гриневецького, а різнилися від нас хіба лише тим, що коли ми в душах наших леліяли думки про Україну, то вони, в практиці лояльні австрійці, вірили, що вороже нам польське панство розтрощить тільки – «батюшка»-цар, так як у 1848 році ген. Шашкевич своєю 200000-ною армією «сокрушив» задиркуватих мадярів, побивши їх.
Ота віра у «восточну» силу казала нашим консерватистам твердо придержуватися тільки східнього обряду й берегти етимологічного правопису. Ота боязнь їхня перед кулішівкою й оте тривожне береження святого «йора» доводило їх навіть до таких чудасійних випадків, як наприклад: о. Мидловський із Креховець написав раз письмо до староства в Станиславові по-польському й дав мені вперед його переглянути. Я, розуміється, переглянув те письмо та – на здивування – знайшов, що там після кожної шелестівки (в польській мові!) на кінці слова поставив симпатичний старенький о. Мидловський усюди Ъ.
Після познайомлення з людьми по селах сягнули ми дальше. Ми влаштували окружне віче і надсподівано помітили, що до нас почали приєднуватися люди не тільки зі Станиславова й Богородчан, але й із Отинії та Галича, зі солотвинських та надвірнянських гір, із Порогів і т. п.
Та перед улаштуванням того віча зустрілися ми вже в цьому повіті зі свідомим москвофільством, яке не хотіло зрезигнувати з політичного проводу в краю.
Довгі та завзяті наради були над тим, хто вічем має проводити. Мене тоді ще москвофіли перемогли, і я мусив згодитися, щоб провід вічем спочивав у руках спровадженого зі Львова адвоката Добрянського.
Віче було таке імпозантне й таке велике, що польська публіка аж жахнулася, відкіля ота народня маса в своїх баранячих кучмах прийшла десь із невідомих гір до Станиславова.
На тім вічу – пригадую собі – реферував також мій товариш, Северин Данилович, про якого ми вже тоді на вухо говорили, що він знає цілого Маркса напам’ять. Реферат його був добрий. Говорив він про визискування нашого селянства міським капіталом.
До нашого гуртка, крім Даниловича, належали тоді товариші: д-р Струтинській, син станиславівського довголітнього маршалка та інші. Але товариш наш Мандичевський не приростав усією душею до нас, держався дещо осторонь, так як зробив це перед тим у соціалістичному процесі у Львові Павлика, Терлецького й Франка; за це дорікав нам Драгоманів із Женеви, що ми взяли в свою кімнату непевного товариша.
З Драгомановим завів я тоді живіше листування. Після того, як я побував на Вкраїні, привіз йому з Одеси, Києва й Кишинева свіжі відомості та від київської громади 700 карбованців за його женевські видання.
За нашим станиславівським вічем пішли інші повітові віча, між цим у Долині, де про наші політичні права реферував проф. Олександер Огоновський зі Львова, а про економічне положення д-р Іван Франко. На мене зробив найсильніше вражіння на цьому вічу провід о. Лопатинського з Роздолу. Я чудувався, з яким розумінням він умів погодити суперечності, що повстали на вічу після реферату Франка.
Далі відбулося віче в Стрию, на якому промовляли Євген Олесницький та Андроник Могильницький. Я перший раз почув промову Олесницького й мав вражіння, що з його уст Дунай пливе…
Вслід за цим запросили й мене на віче в Коломиї. Я не чувся на силу, – попрохав проф. Олександра Огоновського про його записки з долинського віча. Проф. Огоновський не дав мені їх, сказав – за що я йому до сьогодні вдячний – приготуватися самостійно. Я взявся простудіювати політичні права й вив’язався – як казали люди – добре. Люди це запам’ятали, бо коли в півтора, чи в два роки потім шукали в Коломийщині за кандидатом на посла до галицького сойму, то пригадали собі мій реферат із-перед півтора року… і я, над сподівання своє й товаришів, виплив на посла в 1889 році. І відти почалася моя посольська кар’єра. На вічу в Коломиї вразив мене своїм величним, маєстатичним спокоєм та влучністю аргументації перший референт, Юліян Романчук зі Львова, що говорив про шкоди від диких звірів по селянських нивах.
(Далі буде)
Тогочасна орфографія та лексика збережені.
«Станиславівські Вісти» – 30 травня , 1 серпня 1937 року.


З фондів бібліотеки Державного архіву Івано-Франківської області
підготувала Наталя ХРАБАТИН


Переглядів: 14 | Додав: Dnister

Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 

Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 17. Автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії А.Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації історії рідного краю
Copyright MyCorp © 2017