Субота, 2017-06-24, 12:19 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2017 » Травень » 26 » Усе почалося з пожежі. Історія франківського театру кіно “Люм’єр”
8:27 PM
Усе почалося з пожежі. Історія франківського театру кіно “Люм’єр”

«Люм’єр» – один із найкращих кінотеатрів Франківська, тим більше, що справжніх їх у нас два. А ще це найдавніший кінозаклад міста, який через пару років відсвяткує свої 90. Дивно, що досі ніхто не спромігся написати навіть стислу його історію. От і виправимо цю несправедливість.

 

Хороший «Тон» від творця ратуші

Усе почалося з пожежі. У лютому 1927 року в будинку польсь­кого спортивного товариства «Сокіл», що на площі Міцкевича, спалахнув вогонь. Пожежні прибули вчасно, але мало чим змогли допомогти. Шкоду оцінили у 200 тисяч злотих, найбільше постраждала прибудова ліворуч від головного корпусу, яку добре видно на австрійській поштівці. Там були гімнастична і «заробкова» зали. Остання мала 600 місць, її часто здавали в оренду для проведення урочистих зібрань та інших масових заходів. На щастя, весь комплекс споруд був застрахований, тож отриманих коштів вистачило на реставрацію, ще й залишилось. Керівництво «Соколу» вирішило розбудувати «заробкову» залу, перетворивши її на кінотеатр. Проект робив відомий архітектор Станіслав Треля– автор нашої ратуші.

У 1929 році місто отримало величну споруду у стилі ар-деко. Головний вхід розташовувався з боку тодішньої школи імені Міцкевича (тепер там інститут післядипломної освіти педагогів) і був прикрашений трьома парами іоніч­них колон. Це була перша будівля Станиславова, яка спеціально зводилась як кінотеатр. Згідно з технічним описом, глядацька зала вміщувала 580 осіб, з яких 2 / 3 сиділи у партері, а третина на балконі. Почекальня йшла вздовж кінозалу, там були квиткові каси і, звісно, буфет.

Заклад отримав назву «Тон». Він став найбільшим і першим звуковим кінотеатром міста.

 

Від гімназистів до фашистів

Можливо, хтось із читачів старшого покоління пам’ятає фільм «Фараон», який вважається шедевром польського кіно. Його режисер – Єжи Кавалерович – ще дитиною часто бував у Станиславові, а в 1936 році поступив до місцевої гімназії. Саме тут хлопець побачив свій перший фільм і закохався у кінематограф. Процитуємо уривок з його спогадів.

«Батько гімназійного колеги був власником кінотеатру «Тон»… Передивився там неймовірно багато американських фільмів. Кіно переживало свій апогей і в маленькому Станиславові можна було побачити найкращу продукцію Голлівуду. Фільми з Гретою Гарбо, Марлен Дітріх… Першою стрічкою, яку я переглянув у своєму житті, були «Нібелунги» Фріца Ланга, ще німий фільм. Мав лише десять років, але запам’ятав сцену, як Зігфрид їде на коні крізь ліс. Запам’ятав її настільки досконало, що пізніше легко відтворив ту сцену на екрані. Однак той фільм назавжди врізався в мою пам’ять ще й тим, що в кінотеатрі тоді спалахнула пожежа і оператори згоріли…».

В останньому реченні Кавалерович щось наплутав. Станиславівська преса не подає жодних відомостей про пожежі у кінотеатрах, тим більш із людськими жертвами.

У міжвоєнний період кінематограф був настільки популярний, що газети побоювались, як би глядачі зовсім не перестали ходити до театру. І це при тому, що квитки в кіно були значно дорожчими.

А ще кінотеатр «Тон» був законодавцем музичної моди. Ось що пише український гімназист Іван Коропецький: «Іншою приємністю – головно для учнів вищих кляс – були збори учнів майже всіх середніх шкіл під кіном «Тон» біля 6-7 години ввечері, послухати нових танцювальних мелодій (шлягерів) із платівок, що їх управа кіна передавала голосником на вулицю. Коли розпочиналась програма, музика переставала грати і «збори» кінчалися. Дуже скоро ті нові мелодії ставали популярними серед середньошкільників, а Нес­тор Ріпецький часто перекладав їх українською мовою».

Краєзнавець Олена Бучик дослідила, що орендарем кінотеатру був такий І. Спунд. Він видавав газетку «Фільмові новини кінотеатру «Тон»» із описом нових прем’єр. Вона безкоштовно вручалась відвідувачам при купівлі квитків.

Невідомо, що було з кінотеатром за перших совітів, а от німці перейменували його на «Вік­торію» та присвоїли статус «нур фюр дойч» – тільки для німців. Це свідчить про високий статус закладу, адже усе найкраще німці забирали собі. Полякам, українцям, вірменам, а тим більш євреям, вхід до «Вікторії» був суворо заборонений.

14 листопада 1943 року велика група гестапівців та шуцполіцаїв дивилася там фільм. І саме звідти їх раптом підняли по тривозі та спрямували на облаву до міського театру, де йшла оперета «Шаріка». Спецоперація завершилась масовими арештами та розстрілом 27 українських патріотів.

 

«Космічна» конкуренція

Після війни більшовики перейменували «Вікторію» на кінотеатр імені Івана Франка. У 1946 році, за проектом архітектора Клочка (до речі, начальника обласного відділу архітектури) відреставрували і значно розширили фойє.

Як писала «Прикарпатська правда»: «Чекаючи початку чергового сеансу, глядач може тут прочитати свіжі газети, прослухати лекцію тощо». Уявляєте, ви прийшли з дівчиною на романтичний фільм, а вам читають лекцію про героїчні сторінки біографії Сталіна? До того ж перше, що бачили глядачі, заходячи у вестибюль – це величезний портрет того «вождя» у повний зріст.

Незабаром директору закладу добряче дісталося на горіхи від партійного начальства. Тоді закладали братське кладовище, для чого активно залучали працівників міських підприємств. Втім, преса відмічала, що колектив кінотеатру Франка ухиляється від громадського навантаження і майже не бере участі у споруд­женні меморіалу.

П’ятдесяті роки принесли багато змін. У 1954-му заклад отримав другий, малий, зал для перегляду кінохроніки. А у 1957 році тут відкрили перший в області зал широкоекранного кіно на 460 місць. Тоді це був найкращий кінотеатр Станіслава, про що свідчать численні скарги мешканців. Вони жалілися, що коли не прийдеш, квитків уже нема.

На початку шістдесятих відкрився новий широкоформатний кінотеатр «Космос», влада переключила свою увагу на нього, і Франка починає потрохи здавати позиції. Якщо до того він фігурував на поштівках і у путівниках, то відтепер кіношним обличчям міста став «Космос».

У 1967-му у фойє провели черговий ремонт. Для цього архітектор Петро Сопільник з кованої сталі виготовив рельєф «Вічний революціонер», який провисів там аж до розвалу СРСР.

 

Культурний занепад

У буремні дев’яності кінотеатр переживав складні часи. Практично рухнула система кінопрокату, процвітало відеопіратство, як гриби після дощу з’являлись відеосалони. Стали доступні відео­магнітофони, і більшість франківців влаштовували собі домашні кіносеанси, у чому їм активно допомагали численні пункти прокату відеокасет.

Дійшло до того, що в кінотеатрі звичним явищем стала картина, коли на сеанс приходило лише кілька осіб. Наприкінці дев’яностих міська влада перетворила заклад на «Будинок кіно», але це мало допомогло.

2000 рік став кінцем кінотеат­ру. Приміщення передали муніципальному Центру сучасного мистецтва (ЦСМ), директором якого став художник Ігор Панчишин. Протягом трьох років у ЦСМі відбувались усілякі мистецькі заходи, найпомітнішим з яких став потужний літературно-живописний фестиваль «Культурний герой». Саме під час нього, у 2002-му, гучно заявила про себе нині майже легендарна «Перкалаба».

Акції акціями, однак коштів, що виділялися з міського бюджету, вистачало лише на зарплату. Підтримання величезної чотириповерхової споруди по 400 м2 кожен поверх вимагало значних коштів. Ремонт робили ще в радянські часи. Будівля могла повторити сумну долю казарм інфантерії чи лялькового театру, але знайшовся інвестор.

Отже, далі буде.

Іван Бондарев


Переглядів: 5 | Додав: Dnister

Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 

Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 17. Автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії А.Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації історії рідного краю
Copyright MyCorp © 2017