Вівторок, 2019-09-17, 3:36 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Липень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031
 
Архів новин
Головна » 2013 » Липень » 19 » З Гуцульщини: Петро Шекерик-Доників
11:33 AM
З Гуцульщини: Петро Шекерик-Доників
Присутність Петра Шекерика-Доникового в літературному контексті Гуцульщини дає підстави говорити про гуцульський епос. Просто перед тим і часто після того так траплялося, що не було часу на тривале писання. Не було ні умов, ні підстав, ні розуміння потреби. Епосом було саме життя, яке не потребувало фіксації. Його постійність видавалася такою, що здавалося безсенсовим щось записувати, бо воно і так перманентне. Ну й сам ритм життя був настільки гармонійним і циклічним, що аж ніяк не випадало засідати за тривале писання. Основні побутові сюжети передано у сконцентрованих співанках. У них вся мудрість і всі філософські узагальнення.
Збереження такої тенденції бачимо і нині, бо більшість письменників з Гуцульщини оперують поетичним словом, хоч форма урізноманітнилася порівняно зі співанками. Але більше тяжіння до концентрації – Тарас Мельничук, Василь Герасим’юк, Іван Малкович, Іван Андрусяк… І ще багато. Але задовго перед ними був Петро Шекерик-Доників, який майже по-науковому, скрупульозно, але таки по-гуцульському, поетично занотував надзвичайно багато в а ж л и в и х синтагм гуцульського світу. Найбільше їх у широкому і барвистому полотні – романі «Дідо Иванчік». Так, ми знаємо «Тіні забутих предків» Коцюбинського, знаємо ранні повісті і оповідання Івана Франка з гуцульського життя, приємний для читання той-таки Станіслав Вінценз… Але, все-таки, це література, писана «туристами». Хоч саме Шекерик-Доників був одним із тих, хто знайомив Коцюбинського з гуцульськими реаліями, побутом тощо. А тут (де таке чувано?) гуцульський роман! Написаний корінним жителем автентичним діалектом. Може не так літературний, як сакральний текст.

Радість, яку маємо нині, читаючи Петра Шекерика-Доникового, почалася 20 квітня 1889 р. в селі Голови (тепер Верховинський район Івано-Франківської області). Саме там і тоді він народився. Добрій нагоді таки дивитися на гори і людей стали достатки батька Дмитра. Він був понад сорок років війтом у Головах. Завдяки цьому малий Петро не мусів одразу кидатися у працю на землі, в лісі, ходити в полонині пасти овець і корів. Хоч, безперечно, то був би прекрасний досвід, якого, зрештою, живучи в горах, повною мірою аж ніяк не уникнути. Тому й ці знання були у Петра. Але також мав малу нагоду пізнати знань книжкових – закінчив чотирирічну початкову школу. Потім продовжував займатися самоосвітою. Великою мірою завдяки вчителеві Луці Гарматію. Саме він познайомив Шекерика-Доникового з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком, Гнатом Хоткевичем, Михайлом Коцюбинським, Володимиром Шухевичем та іншими українськими інтелігентами, які в ті часи любили бувати в Гуцульщині.
Вони просили Шекерика-Доникового збирати фольклорно-етнографічні матеріали. Власне, завдяки такому спілкуванню і діяльності, прийшло розуміння цінності гуцульського світу, а відтак і умови, підстави і потреба самостійного писання.
 
Наприклад, що було з попом. Чи, власне, яким він був, що підходив для людей. Бо це теж треба вміти. Правити службу за сценарієм можна навчитися, а так, аби не лише ти говорив, а й тебе чули – то треба мати до того таке серце.
Ще як дідо Иванчік був малий, то у Дідушковій Річці був такий піп, що «йиго люде любили й навиділи, бо він був ґазда добрий у церкві й на парафії, тай умів з людьми по-людски жити. Тай він любив нарід так, єк свою душу. Жив з людьми так, єк хлоп, а ниєк піп».
В романі виникає і майже хрестоматійний дяк, який навчав у школі, куди Иванчіка відправила мама на навчання. Думала, що з письменного має бути щось май ліпше. Але дяк в основному заставляв учнів працювати на своєму господарстві. А коли був дощ, то часом могло бути якесь навчання, але не надто путяще, бо тоді дяк випивав. Коли аж надто не міг себе контролювати, то за навчання брався сам піп. Але це ставалося так рідко, що Иванчік мало ходив до школи, а все прогулював час уроків лісами і ріками. Так він швидко навчився добре полювати і рибалити.
Але в цьому моменті важливо те, що показаний і дяк-п’яниця, і говориться про пізніших гонорових попів, які від простих людей сторонилися. Однак, серед того всього був і такий піп, що «навіть їв з людьми з одної миски, так єк дядя з дітми. Ни гидував. Любив жерти тай фіґлі сам, тай нисердивси й нидувси, єкхтос и й з ним ни по йиго зажертував».
Себто, мала місце людськість. І вона була першою, а значення чину виявлялося, скажімо, у тому, що «чітав людем з ґазети, шоси у світі дієло, тай розказував їм усєкі прехтики, шо дочєтувавси про ні у своїх грубих книгах». Цей піп не лише виконував свої безпосередні обов’язки, як формальну функцію, а, власне, працював з парафіянами. Був з ними не лише у церкві, а й на ремонті доріг і на застіллях опісля: «За столом люде охічьнішше слухали попа, єк у церкві». Щоб змогти вникнути у суть церковного служіння треба спочатку налаштуватися на довіру до попа, який проповідує. Але після цього, як пише Шекерик-Доників, пішли не аж такі добрі попи, як той.
 
Роман «Дідо Иванчік» вперше був надрукований 2007 р. Перед тим він міг вважатися втраченим, або ніяк не вважатися, бо не так вже й було про нього звісно. Роман був написаний в кінці 1930-х рр., остання сторінка датована 20 квітня 1940 р. А як минуло три тижні, то Петра Шекерика-Доникового радянська влада заарештувала. Там він і згинув. Точної дати смерті нема.
А може й не має бути, бо з виходом «Діда Иванчіка», письменник знову народжується. І, читаючи його, підставовою буде теза, що смерті більше не буде. Хоч, як продовжувати у поетичному руслі, то письменник таки був у землі. Коли чоловіка забрали, його мудра дружина всім казала, що Петрові рукописи було вилучено і спалено. А сама закопала «Діда Иванчіка» в землю. Потому ще кілька разів міняла схованку і заповіла дочці, аби в ліпші часи реанімувати і тата, і його творчість.
Так сталося аж коли святкували 110 років з дня народження письменника. Анна тоді передала рукопис Всеукраїнському товариству «Гуцульщина». Голова товариства Дмитро Ватаманюк у передмові до видання згадує, що довелося багато часу «затратити, аби опрацювати понищені часом й умовами зберігання великі стоси рукописів цього роману». На жаль, деякі місця не вдалося відновити.
 
Головне – чуття. Петром Шекериком-Дониковим можна лише захоплюватися. Це він 80 років тому відчував, що важливо зберегти і записати. Не боявся показати своїх земляків, а заодно й себе, часом смішними, часом жорстокими, часом дурними, а часом дуже мудрими. Це вже був не просто гуцул, який одягає до церкви найкращу вберю, щоб не було осуду з боку сусідів. Це вже мудрець, який сам знає, що краще і не має наміру хизуватися. Або якщо таки хизуватися, то, принаймні, правдою. Вона завше викликає довіру.
Так само він показує причини падіння опришківського руху. Пани боялися і тремтіли. В лісах проти опришків нічого не могли вдіяти. Тому почали розповсюджувати між гуцулами алкоголь. Гуцули раніше не пили і не любили того. Але з часом звикли, бо пани спочатку пригощали безкоштовно. А потім люди втратили чимало поля, захопившись горілкою. Описуючи весілля в своєму романі, Шекерик-Доників цитує різні гуцульські співанки. З-поміж них і такі рядки:
 
Ой ни пиймо горівочку, бо горівка дурна,
З-за горівки закупили жиди в людий ґрунта.
 
Таким чином звели і останніх опришківських ватажків. Застали сплячих після п’янки і ганебно пов’язали без бою.
 
В армії Шекерик-Доників (1908 – 1910 рр.) добився, аби українські солдати могли говорити рідною мовою. А служив він у 24-му полку піхоти у Коломиї, Відні та Львові. Після війська був учасником «Гуцульського театру», який якраз започатковував Гнат Хоткевич. Через рік одружився і переселився з рідних Головів до Жаб’я, тому вже не міг гастролювати з театром, але підтримував його матеріально.
Біографія письменника надзвичайно насичена, тому не випадає називати його лише письменником, бо був активним діячем «Просвіти», в кількох гуцульських селах започаткував спортивно-пожежні товариства «Січ», також мав причетність до кількох інших організацій.
1914 року Шекерик-Доників розгорнув широку кампанію щодо відзначення сторіччя з часу народження Шевченка. Тоді ж організував набір добровольців до Легіону УСС. Після цього його забрали на війну. Спочатку була служба у піхотному полку, а відтак його перевели до військового госпіталю. Там санітар Петро записував у хворих фольклорні свідчення про війну. А після розпаду Австро-Угорщини брав активну участь у встановленні в Гуцульщині української влади. Завдяки його діяльності в часи ЗУНР панські землі, а також державні та єврейські полонини було продано за низькою вартістю і роздано безкоштовно малоземельним горянам.
6 червня 1919 р., під час окупації Гуцульщини румунами, Шекерика-Доникового арештували, а коли випустили 6 вересня, то він поїхав на Східну Україну, де боровся з денікінцями і більшовиками.
1921 р. знову повернувся до Жаб’я після листа од Станіслава Вінценза, який запевнив, що з боку польської влади переслідувань не буде. Після того Шекерик-Доників переважно займався своїм господарством і продовжував збирати фольклорні матеріали. Та через кілька років знову поринув у політичну діяльність. 1928 р. його обирали послом до польського сейму. Послом він був два роки, відстоював інтереси гуцулів і ходив на зібрання сейму в гуцульському строї.
Також в той період кілька років Шекерик-Доників був війтом у Жаб’ю, сприяв будівництву обсерваторії на горі Піп Іван, проводив усіляку культурно-просвітницьку роботу.
15 травня 1940 р. його разом з іншими односельцями арештувала радянська влада. Звучали звинувачення в антирадянській агітації, яку, проте, він заперечував, але визнав, що син Дмитро очолює боївку ОУН. Далі тюрма і заслання. Ймовірно, він загинув 1941 р. в Сибірі чи на Соловках.
 
Головний персонаж роману Шекерика-Доникового Иванчік був рідним дідом письменника по матері. У дідового наймолодшого сина (Петрового вуйка), який не пішов набік, а залишився вдома після одруження дотримувати стариню, дітей не було. Через те Петро жив разом з дідом і бабою, вуйком і вуйною.
З самого дитинства дідо Иванчік був для Петра найбільшим авторитетом, тому що «любив так жити, шоби було людем добре з ним, а йиму з людьми». Хоч Иванчік був не простим, а доволі загадковим чоловіком. Дуже любив стрілецтво, про що згадувалося. Наслідком того стало заняття всякими магічними штуками, щоб захиститися від наслань інших стрільців, які хотіли, щоб Иванчік їм поклонився.
А ще в Иванчіка була коханкою лісна. В романі описується, як одної ночі, коли малий Петро спав біля вуйни, а вуйко і бабуся десь на лавицях, то дідо зліз із печі, вийшов надвір, а відтак повернувся з лісною і вони на печі любилися.
Надзвичайно близькими є контакти гуцулів з нечистою силою. Продавши душу, можна було собі мати чорта на господарстві, і той був добрим помічником, за всім дивився. Також можна було мати «того ищєз би» для будь-якого іншого заняття. Маючи в себе на службі нечисту силу, люди обживалися великими маєтками. Власне, присутність нечистої сили легко пояснюється – ті, хто чинили гріховні дії – обманювали тощо, ті і наживалися. Себто дія диявола очевидна, лиш гуцулами була описана з уявленням конкретних істот.
Рівень розвитку демонологічних уявлень, описаних Шекериком-Дониковим, знаходиться на рівні найцікавіших світових міфілогій. Мало того, що часто в житті були задіяні нелюдські сили, так ще й існує цілий гуцульський варіант створення світу.
Цікавою є інформація, що в горах колись мешкали великани. Кумедний факт такий, що вони спочатку ставили воду, щоб кип’ятилася на кулешу, а вже тоді рушали в місто по кукурудзяну крупу, бо такими великими кроками ступали, що встигали вернутися поки закипить.
 
На сьогодні видано дві книжки Петра Шекерика-Доникового – це згадуваний роман «Дідо Иванчік», а також збірник етнографічних матеріалів «Рік у віруваннях гуцулів», який вийшов 2009 р. Власне, таких матеріалів є чимало у спадщині письменника, оскільки він у 1935, 1937 і 1939 рр. видавав «Калєндарі гуцулскі». В них поміщав чимало своїх текстів, а також оповідання з життя горян.
У післямові до видання «Діда Иванчіка» історик та краєзнавець Петро Арсенич зауважує: «Серед дослідників та збирачів етнографічних пам’яток гуцулів Шекерик першим почав записувати сороміцькі оповідання, порнографічні пісні й анекдоти, розповіді про статеві стосунки в гуцульському селі». Арсенич відзначає, що у своїх спогадах «Молодече життя в горах» (1916) і сороміцьких оповіданнях Шекерик-Доників «з великою достовірністю, правдивістю, з хистом змальовує статеві стосунки на селі».
Попереду ще багато цікавих відкриттів з гуцульського світу і з творчості цього оригінального автори. А наразі в мережі вже є у вільному доступі «Дідо Иванчік» і «Рік у віруваннях гуцулів». 
Василь Карп'юк

Переглядів: 505 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019