...1960 року, перебуваючи у другому ув’язненні (вперше я був ув’язнений 1947 року) в мордовських таборах, я зустрівся з нашим Блаженнішим Патріархом Йосифом Сліпим. Про те, що має прибути Блаженніший Йосиф, ми знали заздалегідь. Вістка ця блискавкою облетіла увесь табір, і всі з нетерпінням чекали прибуття великого в’язня. Така пильна увага мешканців табору до постаті нашого Владики не була випадковою. Річ у тім, що всі ув’язнені були віруючими людьми, хоч і належали до різних релігійних конфесій: каральні органи створили для нас окремий табір. Митрополит Йосиф прибув до нас одного серпневого дня, якраз перед вечором. Ми, близько 50-ти греко-католицьких священиків, вийшли йому назустріч. У нашому оточенні з мішком-наплечником Блаженніший переступив поріг табору. З перших хвилин він справив велике позитивне враження на в’язнів. Незважаючи на поважний вік, Блаженніший мав гарну струнку поставу, але найголовніше – обличчя його не було пригніченим. У його характері відчувалася тверда воля і впевненість у своїй правоті. Ми зрозуміли, що перед нами людина, яка знає за що терпить, усвідомлює ціну свого терпіння. Його погляди не обмежувалися рамками табору, а душа линула далеко за колючий дріт, до свого знедоленого народу. З прибуттям Владики у таборі почалося нове життя. Зовні нічого не змінилося (ті ж самі порядки, праця, харчування), але настрій був зовсім іншим: з нами був Глава нашої Церкви, з яким ми спілкувалися щодня. Блаженніший влаштовував час від часу душпастирські конференції, пізніше налагодив академічні виклади. Він хотів нас збагатити науково і практично. То була людина глибинної мудрості: він був науковцем, пастирем, проповідником. Часи перебування у таборі з Блаженнішим я вважаю найкращими днями у своєму житті, хоч для мене табір був не місцем кари, а місцем особливої Божої ласки. Митрополит Йосиф випитував нас усіх про долю Церкви, цікавився, як там на волі і все записував. Він писав історію нашої Церкви. Траплялося, що під час щотижневого трусу в нього ці записи забирали, але Владика, з подиву гідним терпінням, відновлював написане, підкреслюючи цим самим свою смиренну жертвенність і велику працьовитість. Блаженніший Йосиф Сліпий розповідав нам, священикам, про те, як його часто викликали на допити, пропонували не тільки Київську Митрополію, але навіть Московський патріархат. «Я не міг собі цього навіть в думці припустити, – часто повторював Блаженніший, – а вони мені таке пропонували. Мене це ображало». З життя і діяльності Блаженнішого патріарха Йосифа видно, що він був Богом післаний для нашої Церкви і народу. Не треба чекати канонізації – він уже святий, бо доказав своє повне і глибоке визнання віри. Особлива ласка Божа піклувалася, щоб він витримав усі поневіряння й злигодні: вісімнадцять років терпів, страждав, умирав фізично серед холоду, голоду та важкої роботи, але не зламався, а, навпаки, підтримував на дусі інших, подавав їм приклад. До Владики приходили євреї, росіяни, німці, поляки, литовці – люди різних віровизнань, і для кожного було слово потіхи, радості, повчання. Він усім був батьком. Але так тривало недовго. Уряд Хрущова видав наказ, згідно з яким в'язнів, що відбували друге або третє ув'язнення, вважали "особливо небезпечними рецидивістами" і їх переводили у табори закритого типу. 1962 року мене превезли у такий табір. Життя там було страшне. Мене помістили у барак, де на маленькій площі тіснилося десять осіб. В одному кутку "параша", в іншому – маленький столик для харчування. Минуло півроку мого перебування у цьому таборі. І ось я, повертаючись якось з роботи, зустрів у коридорі Блаженнішого. З тим самим наплечником, з бадьорим настроєм та усмішкою на обличчі. "Отче, де Ви?", – запитав мене. – "Я хочу бути з Вами. Я відповідаю: Добре". Якраз на той час був присутній начальник в'язниці, людина добра. Я попросив його помістити Блаженнішого в одну камеру зі мною. Начальник дав згоду, я взяв від Владики наплечник і ми пішли. "Отче, де Ваше місце?" – запитав у камері Митрополит. Я кажу: "Моє місце, Преосвященний Владико, блатне". Блаженніший Йосиф зрозумів і усміхнувся: місце було під стіною і мало свої вигоди. "Відпустите мені це місце?", – запитав Владика. "І матрац також" – відповідаю (мій матрац, на відміну від інших, був наповнений пахучими травами, які я зібрав і висушив на дозвіллі). Ми ходили з Блаженнішим у смугастій уніформі, мов ті зебри, але духом не падали. У зимову пору я на прохання Владики відпрошувався з роботи і ми довго розмовляли. Але це не було свідченням нудьги Блаженнішого. Він говорив про майбутні часи нашої Церкви, твердив, що вона з кожним днем зближується до перемоги. Гадки не мав про те, що може доведеться їхати до Риму. Знав, що термін закінчиться, але не відомо куди повезуть потім. Зрештою, Владика тим не турбувався. Він вболівав усією душею за долю Церкви, журився тим, що Захід не дуже розуміє її становища. Але Блаженніший не вважав це великою бідою. "Добре, що Бог нас розуміє", – говорив. Радив мені після визволення з тюрми зустрічатися зі священиками, говорити їм, аби не в'язалися з державною роботою, а були вільними для користі душпастирської праці. Блаженніший Йосиф Сліпий був людиною великого духа, незламної віри та надії на Божу справедливість. Він скрізь говорить, що Церква наша не є мовчазною: вона є терплячою, воюючою з безбожним атеїзмом. Церквою, яка стала в обороні релігійних та національних прав людини. Подвиг Блаженнішого Патріарха Йосифа навіки залишиться для нашого священства, молоді, цілого народу прикладом того, як треба служити Господу Богу і Його Церкві. Блаженніший Йосиф згуртовує нас і нині, і те згуртування допоможе нам дійти до тієї злагоди, якої так прагнемо усі ми. Його присутність у Львові, а потім вірою й у Києві, дасть великий поштовх до об'єднання нашої Церкви і народу. Патріарх Йосиф молиться за це перед троном Всевишнього. Молімось і ми разом з ним... |
