Отже, як звичайний гуцул виріс до легендарного ватажка опришків? Після фатальної сварки з братом Іваном Олекса розпочав сольну кар’єру розбійника.
У жовтні 1739 року Довбуш скоїв свій перший серйозний злочин. Він прийшов на солеварню у селі Текуча і вбив там місцевого орендаря – єврея Лошака. Крім солеваріння, той займався ще й лихварством, тобто зичив гроші під проценти. Йому боргувала купа людей, їхні імена лихвар заносив у конторські книги. Опришки Лошака зарізали, а книги спалили. Також під час наїзду вбили якусь єврейку – може, дружину лихваря. Та й далі жінки будуть неодноразово гинути від рук Олекси, але народні перекази воліють таке не згадувати.
Здавалося б, із мотивацією тут усе просто. Академік Грабовецький пише: «Довбуш убив Лошака, в якого заборгували майже всі навколишні селяни, і спалив лихварські папери, свідомо захищаючи інтереси розореного селянства».
Та селяни тоді були неписемними і настільки бідними, що якщо й брали в борг, то дуже малі суми. А основними клієнтами єврейських лихварів були… польські шляхтичі. Саме вони найбільше виграли від смерті Лошака і спалення його записів.
Покійний лихвар був підданим княгині Теофілії Яблоновської. У листі до свого економа Павла Беное княгиня доручає йому провести слідство, а також припускає, що розбійників хтось намовив спалити книги, адже «на тих паперах гультяї не розуміються».
Дотичними доказами зацікавлення шляхти у вбивстві є й допит опришка Федора Палійчука від 26 жовтня 1741 року. Його запитували, чи не знали про забиття Лошака пан Верба чи підстаростаОславський, і чого це опришки раптом подарували підстарості коштовну табакерку? Напевно, судді мали підстави підозрювати цих двох достойників у «наводці» на лихваря.
Взагалі, у євреїв з опришками склалися непрості стосунки. Хоча всі села, лісопилки, шинки та броварні належали шляхті, ті мало пхались у господарські питання. Здебільшого пани мешкали у великих містах, як то Львів чи Станиславів, гаючи час у бенкетах і полюваннях. Їхніми маєтками керували євреї-економи, що вчасно сплачували таксу господарям, а решту забирали собі. Тому саме євреї ставали першими жертвами «народних месників». Нерідко таки візити завершувались смертю чи каліцтвом бідолашних юдеїв. Згадайте рядки з популярної пісні «Гей брати-опришки»: «Одіж ми візьмемо в жидівській крамниці, а жида до дверей припнем…».
Таємнича розмова
Є цікава легенда про зустріч Довбуша з єврейським містиком Баал Шем Товом, його ще називають Бештом. Він відомий як заснов ник хасидизму, у першій половині XVIII століття мешкав у Косові та Вижниці. Подейкували, що Бешт добре знався на Кабалі, володів таємницями чорної магії, мав владу над злими духами. Коли його одновірці стали масово гинути під топірцями розбійників, Баал Шем Тов несподівано об’явився посеред табору опришків. Він попросив ватажка поговорити наодинці, і вони всю ніч про щось розмовляли у сусідній печері. Ранком Бешт пішов, а Довбуш під страхом смерті заборонив своїм хлопцям чіпати євреїв.
Зрозуміло, що він зробив це не просто так. Чорнокнижник нібито наклав на Олексу закляття, через що його не брали шаблі й минали кулі. Дійсно, Довбуш бував у багатьох халепах, побратими діставали поранення, гинули, а він чомусь залишався неушкодженим…
Чи підтверджують історичні джерела припинення грабунку євреїв? У подальшому опришки переключились на поляків, вірмен і заможних українців, а євреям вони… збували награбоване.
У боротьбі за волю
Дослідники життя Олекси Довбуша, як мантру, повторюють слова, що він з ранку до ночі боровся за визволення народних мас від панського гніту. В який саме спосіб? Та по-різному.
Наприклад, грабував вірменських купців. Академік Грабовецький пояснює це просто: «На той час особливо багатими були купці-вірмени, котрі наживались різними торговельними махінаціями. У Станиславові вони мали свій уряд і отримали чималі повноваження у суді. Саме з їхнього середовища і з-поміж шляхетської верхівки вибиралися члени Станиславівського міського суду, які впродовж XVII-XVIII ст. жорстоко карали опришків».
Від топірців опришків нерідко гинули й жінки
А що їм залишалося, в одне місце цьомати тих месників за розбої та вбивства? Великого розголосу наробив напад Довбуша на караван кутських вірменських купців. Ті у суді не засідали, нікого не карали, втім мали гроші і цього було досить. Вірмени тоді були – неначе кров для місцевої економіки. Вони розвивали торгівлю й ремесла, створювали нові робочі місця, доставляли товари з далекої Туреччини та Персії.
І ось влітку 1740 року, після Зелених свят, Довбуш зі своїми людьми (22 особи) розбив табір на горі Рокита. Хтось їм доніс, що внизу рухається вірменський караван. Опришки атакували, вірмени чинили запеклий опір і вбили двох нападників. Але сили були нерівними – усіх торговців повбивали.
Окрилений успіхом Довбуш тієї ж ночі робить рейд на Микуличин. Там опришки пограбували чотири комори. Але мешканці села явно були не в захваті від такого «заступництва». Вони вирушили навздогін і по слідах вийшли на табір розбійників. У протоколі допиту від 25 червня 1740 року опришок Василь Мельник свідчить: «Лише полягали, аж зараз набігла громада з Микуличина за нами, тут на нас ударила. Микуличинська громада, ударивши на нас, так мене в лице ударила, що без пам’яті лежав. І спіймали мене, а іншого підстрелили, який у Ямні помер того ж дня».
Захоплення з притисканням
Як пише Володимир Грабовецький, «розправа Довбуша з різними економами, лихварями і орендарями викликала серед простого люду захоплення і загальну симпатію». Тільки ось, коли в 1741 році біля Манявського скиту опришки зустріли старенького бідного монаха, той чомусь не зрадів, а почав трястись і плакати. Скоріш за все, сльози були не від щастя.
Влітку 1740 року опришки пограбували село Микуличин
Ще один приклад боротьби за щастя народне. Найбідніші селяни наймались пастухами на полонини, де проводили все літо. Коли за опришками почали полювати смоляки, пастухи попереджали їх про пересування каральних загонів. Але робили вони це не просто так. Уже згаданий опришок Федір Палійчук на питання, хто давав знати, коли рушали смоляки, відповів таке: «Коли прийшли до овець і вівчарів били, натискали, то ті розповідали».
Ще одним розповсюдженим міфом є байка про те, що опришки роздавали гроші бідним. Можливо, якісь поодинокі випадки і траплялись, але більшість награбованого залишалась в кишенях розбійників.
Так, після розгрому вірменського каравану Довбуш поділив здобич серед своїх. Федору Палійчуку дісталися ножі й 10 мотків шовку. Шовк він закопав у землю, де той згнив. Інші хлопці свою здобич теж у лісі заховали. З інших протоколів допитів довідаємось, що практично після кожного вдалого нальоту опришки дерибанили трофеї, а далі кожен робив зі своїм, що хотів. Так, Довбуш продав кілька пістолів якомусь пану Рушиці за три битих таляри, а Палійчук втюхав кармазиновий кафтан браїловському єврею за вісім злотих.
Далі буде.
Іван Бондарев | 
