Вівторок, 2017-12-12, 6:24 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2017 » Жовтень » 6 » Історія одної з найкращих кам’яниць Станиславова, якої вже нема
6:57 PM
Історія одної з найкращих кам’яниць Станиславова, якої вже нема

Першу українську історію нашого міста написав Венедикт Площанський у 1868 році – «Галицько-руське місто Станиславів з достовірних джерел». Поміж багатьох цікавих фактів історик наводить там перелік найкращих будинків міста. Отже, які кам’яниці становили архітектурне обличчя старого Станиславова?

Будинок Галавая був найбільшим із чотирьох найкращих на той час

Корупційний скандал

«Серед приватних вирізняється передовсім будинок, в якому міститься окружний суд, доми Батерная і Пшибиловського по Липовій, Галавая і кілька нових будинків», – пише Венедикт Площанський.

Більшість споруд дійшло до наших часів. Наприклад, окружний суд винаймав кам’яницю Гендліха, що стоїть на сучасній вулиці Мельничука, 14 (колишній економіко-правничий інститут). Будинок Батерная – це теперішня військова поліклініка на Старозамковій, 2, а особняк адвоката Пшибиловського нині займає обласний господарський суд (Шевченка, 16).

А ось будинку Галавая вже нема. Дивно, адже з усіх перелічених споруд він був найбільшим. Збереглося декілька фотографій, а в джерелах розкидані епізодичні згадки про будинок. Тож спробуємо зібрати усе до купи і відтворити його історію.

Кам’яниця стояла на Галицькому передмісті, на розі Галицької та Новгородської, яка у ХІХ столітті називалась Седельмайєрівською. Кожен новий будинок після спорудження отримував свою конскрипційну адресу із вказанням порядкового номеру. У переписі за 1822 рік земельна ділянка № 215 значиться як власність Яна Весоловського, що спорудив собі невеличкий будинок. До того тут проходив фортечний рів і забудова кварталу почалася лише після ліквідації Станиславівської фортеці, тобто після 1812-го.

Однак подальша історія ділянки тісно пов’язана з паном Галаваєм. Саме він наприкінці 1840-х років звів тут величезну кам’яницю, яка отримала його ім’я. Вже під час будівництва спалахнув гучний скандал. Найстаріша рукописна станиславівська газета, яку видавав аптекар Ян Томанек, подає наступну інформацію (переклад з польської Олени Бучик):

«Підтверджується, що будинок, який щойно почали будувати навпроти пана Петрусинського, будує не пан Галавай, а пан Петрусинський – Галавай тільки дав своє ім’я. Правильно, що всі йому дорікають, що він дозволив використовувати своє ім’я, бо він був тюремщиком, і малі кавалки йому тепер перепали. Звернув на себе увагу, будуючи таку жахливу будівлю, адже він уже має будинок з немалим земельним наділом на Заболотівському передмісті. Питається, звідки може той, якого ще віднедавна всі пам’ятають як фельдфебеля, володіти таким маєтком? Зараз його звинувачують у морінні голодом арештантів, висилання їх на роботу та інших подібних заняттях, які підходили для того, аби з чогось собі з боку скористатись. Сумніваюся, щоб цю втрату йому зміг відшкодувати єгомость п. Петрусинський».

Схоже, «солодка парочка» Галавай і Петрусинський прокручували якісь брудні справи з нерухомістю. Невідомо, чим закінчилась ця сторія, але в жодних документах Петрусінський більше не фігурує – власником кам’яниці всюди виступає Галавай.

Тюремникам жилося непогано

Із правом власності історія взагалі заплутана. На кадастральній мапі 1848 року будинок вже нанесений, але його господарем позначена Тереза Галавай. Також їй належала вільна земельна ділянка на Новгородськй (там, де тепер магазин «Ельдорадо») та одноповерховий будинок на Заболотівському передмісті, зведений у 1843 році (біля рогу Грюнвальдської та Гаркуші). Можливо, пані Тереза була мамою Галавая і керувала родинними маєтками до самої смерті.

Біля статуї Яна Непомуцена працював прообраз автовокзалу

Згадана кам’яниця мала три поверхи, у плані нагадувала літеру «П» і за мірками старого Станиславова вважалася чи не найбільшою в місті. Над головним входом з Галицької розташовувався довжелезний балкон із монограмою власників на решітці. На розі стояла статуя святого Яна Непомуцена, біля якого працював прообраз приміського автобусного вокзалу. Сучасники згадують, що у середині ХІХ століття звідси «роз’їжджались на всі сторони світу жидівські будки і буди, як тільки пасажири були досить напхані».

У своїх мемуарах бургомістр Ігнацій Камінський згадує, що під час революційних подій 1848 року в будинку Галавая містився магістрат з великою радною залою на другому поверсі. Мармулядова пожежа кам’яницю помилувала, вогонь вдалося зупинити за два десятки метрів перед нею. Магістрат, із невеликою перервою, перебував тут до 1871 року, доки не переїхав до новозбудованої ратуші.

Ким же був отой Галавай? За Австрії регулярно видавались шематизми, тобто статистичні звіти, де друкували списки усіх державних чиновників. Вперше прізвище Іоганна Галавая зустрічається у 1833 році серед працівників станиславівської кримінальної тюрми, де він займав скромну посаду канцеляриста. У 1841 році він уже цілий наглядач тюрми, а перед прізвищем з’явилась приставка «гер», що вказує на його високий соціальний статус. Останній раз на цій посаді він згадується у 1854-му. Однак кар’єра чиновника на цьому не скінчилась. У 1866 році Галавай фігурує серед 18 радних, тобто депутатів станиславівського магістрату.

Вулиця Галицька. Фото 1960-х років

Дату приблизної смерті колишнього директора в’язниці ми довідаємося з протоколу засідання міської ради від 30 грудня 1873 року, на якому розглядалось питання купівлі кам’яниці блаженної пам’яті Яна Галавая. Але оборудка так і не відбулась.

Про особисте життя покійного відомо мало. У переписі мешканців Станиславова за 1880 рік є Теофілія Галавай, вдова, римо-католичка, 1846 року народження. У свої 34 вона була емериткою, тобто отримувала пенсію за покійного чоловіка. Мала сина Станіслава і володіла будинком на Заболотівському передмісті. Схоже, пані Теофілія доводилась дружиною Яну Гелаваю і, цілком можливо, не першою.

Заклади навчальні і харчувальні

Наступною власницею будинку стала Віталіна Орловська, яка походила з родині Галаваїв і в 1834 році була вже дорослою жінкою. Ймовірно, вона була сестрою пана Яна і мала право на успадкування кам’яниці.

Досить швидко мадам Орловська знайшла вигідних квартирантів. Рішенням магістрату від 18 листопада 1875 року місто винайняло другий і третій поверхи під жіночу школу, до якої незабаром доєдналася чоловіча. Річна орендна плата становила 1200 злотих ринських, плюс ще 600 злотих на облаштування приміщення. Контракт з домовласницею розір­вали в 1878-му, коли для дітей збудували окремі школи імені Міцкевича та королеви Ядвігі.

Перепис 1880 року фіксує нового власника. Цього разу це юридична особа – Львівський іпотечний банк. Через рік там розмістилось єврейське «Поступове товариство», яке боролося з ортодоксами й виступало за активну участь юдеїв у громадському житті. У дев’яностих кам’яницею володів заможний пекар Хаїм Пайтцер. З 1893 році він «прихистив» вищий науково-виховний інститут імені Ленартовича – перший середній навчальний заклад для жінок Станиславова. А протягом 1901-1904 років тут діяла жіноча школа імені Клементини Гофман із щорічним чиншом 4000 корон.

Якщо верхні поверхи винаймали школи, то внизу традиційно розташовувались заклади громадського харчування. Наприклад, у 1870-х там працював популярний ресторан Юзефа Клуга. Олена Бучик пише, що він був доброю людиною і безкоштовно годував кількох бідних єврейських дітей. А в 1894 році у кам’яниці відкрився ресторан Льойфера із промовистою назвою «Під ветераном».

Хаїм Пайтцер помер у 1904-му, а через чотири роки будинок у його спадкоємців викупили Антоні Зайон­чек і Юліан Лукасевич. Сума оборудки становила 157 тисяч корон. Цей Зайончек був ще той фрукт – довший час керував Залічковим банком, довів його до ручки, залишивши мільйонний борг, збанкрутілих вкладників і підробні векселі. Був гучний судовий процес, але ділок якось викрутився.

Перед радянською націоналізацією 1939 року кам’яниця мала кількох господарів – купця Фінка та безробітного Штендінга, який володів 1 / 6 будинку.

За радянщини на першому поверсі містився великий магазин промтоварів. Але совіти не надто дбали про пам’ятку архітектури і в 1972 році будинок знесли як аварійний. Тепер на цьому місці торговий центр «Меркурій».


Переглядів: 11 | Додав: Dnister


Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 17. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії, член НСКУ Андрій Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю
Copyright MyCorp © 2017