2. МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД (1919 — 1939 рр.)
За Польщі рівень життя був нижчим, ніж за Австрії. Відповідно це позначилося на фінансовій спроможності громадян, і в т.ч. й на їхньому харчуванні. Працювали й надалі ресторани, дрібні харчівні, каварні та кімнати для снідань.
Більшістю з них і надалі володіли гебреї, хоча їхня кількість відповідно до австрійського періоду зменшилася, а польська частка — зросла. У Коломиї працювали майже два десятки кондитерів, а також приватні цукерні: «Цукерня Львівська» (Cukernia Lwowska) на вул. Ягайлонській нижчій (тепер вул. В. Чорновола), «Солодкий базар» (Slodki Bazar) на вул. Костюшки, 28 (тепер вул. Театральна) та «Oaza» на Алєї Вольносці, 3 (тепер бульвар Лесі Українки). Знаменитою й надалі залишалася цукерня Righetti (мережа італійських цукерень). Їхніми власниками були гебреї і поляки.
У 1932 р. у цукерні «Оаза» можна було замовити: сніданок: 2 яйця, 2 булки з маслом і кава — 0,80 зл.; обід: 5 страв a la carte — 1, 20 зл.; вечеря: картопля з м’ясом, капуста чи инша ярина — 0,80 зл.; канапка — 0,40 зл.; келишок коньяку чи лікеру — 0,50-0,60 зл.; чорна чи біла кава — 0,50 зл.; гербата (чай) — 0,50 зл.; чоколяда чи какао — 0,60 зл. У певні вечори там грала окрестра і виступав Антоні Шварц.
У 1930-і рр. на початку нинішньої вул. Театральної, в першому будинку ліворуч, якщо повертати з вул. І. Франка, містилася крамничка Рудницького, який продавав печиво. На тій вулиці містився і «Bazar» Лазара, де продавали смачний шоколад: велику шоколадна плитку «Manilla», трюфелі й кондитерські вироби найвідоміших фірм А. Пясецького, Е. Веделя та инших.
У 1925 р. ресторація «Kolejowa» I-II кляси пропонувала вина австрійські, угорські, французькі та инші, а також пльзенське пиво з Чехії. Ресторан і кімнати до снідань «Kresowka» на вул. Т. Костюшки, 52 (тепер вул. Театральна) запрошував клієнтів на свіжі потрави й смачні напої. «Ресторація і покій до снідань» Марії Ґлови на вул. Т. Шевченка, 1, навпроти церкви пропонувала різноманітне меню. «Покій до снідань a la Zakopane» спільно з каварнею «Centralna» на вул. Костюшки (тепер вул. Театральна) пропонували салати, соуси, рибні консерви, ікру, канапки та инші наїдки, а також пиво окоцімське та короловіцьке, вина, лікери, гербату (чай), каву, тістечка. А ще там можна було грати в шахи, доміно тощо, прочитати щоденну галицьку й закордонну пресу.
У 1930-і в Коломиї працювали ресторани Сібзера, пані Ґерман, «Gambrinus» Роттенберґа. Періодично їхні власники змінювалися.
Ще від цісарських часів існували певні ресторанні порядки й правила. Там не лише їли й пили, але й грали в різні ігри, читали пресу, слухали музику й виступи артистів. А ще ж був свій етикет, своя термінологія. Про російське слово «чайові» тоді не знали. Українці казали «дати напивок» або «кинути на шуфлю» офіціантові, аби й наступного разу добре обслужив.
У 1930-і добрі м’ясні вироби продукували брати-поляки Пікури. Вони жили на вул. Млинській, а крамницю з м’ясивами мали в середмісті навпроти пам’ятника Ю. Пілсудському. Особливо славилися їхні сальцесони. Власники дбали про належну рекламу своїх виробів. Вони рекламували їх навіть в кінотеатрі «Марс» перед початком кожного сеансу. Ось як в українському перекладі виглядає ця реклама: «Ні индик, ні страшний сон не має кращої вудженини, ніж у Станислава Пікура».
Очевидці згадують, що в торгові дні коломийським середмістям ходили гебреї і вигукували «Гайсе мандабурчик!», поєднуючи перше німецьке чи ідиш слово з другим, українським, місцевим. Мова йшла про терчіники, деруни чи їхній різновид «мандабуріник», «мандабурчіник» (від діалектного слова «мандабурка» — картопля), який пекли по наших навколишніх селах у печі в ронделях. Учні-гебреї споживали його на друге снідання в коломийських школах. І поляки любили ці печені картопляники, і звичайно ж, українці. Але хто перший додумався пекти їх — невідомо...
Щодо українського поступу в харчуванні, то варто згадати, що від кінця 1920-х товариства «Сільський Господар», Союз українок та «Просвіта» організовували куховарські курси, де досвідчені кухарки-господині навчали охочих варити й пекти, сервірувати столи й подавати страви. Коломийська українська преса, особливо журнал «Жіноча доля», на своїх сторінках постійно друкували різні рецепти страв та напоїв. У 1929 р. коломийське видавництво «Рекорд» видало надзвичайно популярну книжку невістки Івана Франка — Ольги Франко «І-ша Українська загально-практична кухня», яка стала настільною книжкою кожної поважної жінки-українки в Галичині, а хто не мав, то робив з цієї книжки відписи.
У 1931 р. коломийське видавництво «Жіноча доля» випустило в світ новий рецептурний довідник «Як добре й здорово варити», який витримав кілька перевидань. Доповнювали цю тему дві тонкі книжечки А. Гнатковського «Домашня переробка овочів» (Коломия, 1936) та «Уживаймо якнайбільше овочів і садовини» (Коломия, 1936).
З тих давніх часів наші корінні коломийці зберегли рідкісні переписи від своїх бабусь. Так, наприклад п. Уляна Мандрусяк досі пече смачний цвібак, а п. Софія Сорока (з Цибиків) знає секретний рецепт чудової настоянки «Йодина», яку ще робила її бабця.
У 1930-і Коломиї відчинила двері крамниця Маслосоюзу, якою опікувався Окружний Союз Кооператив. У ній можна було купити свіжі і якісні молочні вироби: масло, сир, сметану, молоко. Так втілювалося в життя патріотичне гасло «Свій до свого по своє».
У кінці 1930-х крамницю з солодощами мав українець Тофан, а цукорню — Йосип Федусевич. У 1930-і існувала українська пекарня «МАК», у 1937 — 1939 рр. «Подільську пекарню» в Коломиї заснували і провадили Михайло і Ярослава Шафранюки з Тернополя.
Звичайно, і надалі існував коломийський ринок, куди звозили наші дбайливі господарі й господині свої врожаї, мед, молока, яйця, яблука тощо. Носили вони й надалі ці продукти харчування по знайомих коломийських панах.
Цілу кулінарну сторінку написав у своїй книжці «Спомини про Коломийську українську державну гімназію» колишній її учень Володимир Повх. Він згадує, що в 1930-і найпопулярнішим наїдком коломийських гімназистів-українців була склянка квасного молока з андрутами (вафлями), причому молоко коштувало 5 ґрошів, а вафлі — 10. За 4 ґроші можна було купити легеньку булочку-кайзерку. А ще в гімназійній крамничці продавалися цукерки-смоктунці та цукерки-штольверки (ірис). На великій перерві гімназисти попивали свіжозварену ячмінну каву з молоком, яку їм готували коломийські жінки — матері гімназистів. Така склянка кави з булочкою-кайзеркою виносила 15-17 ґрошів.
Инший тогочасник Лев Бемко, онук відомого коломийського адвоката і письменника Андрій Чайковського, у якого він не раз гостював у 1920-і — 1930-і рр., згадує: «Десь около полудня Дідо приходив на друге снідання: булочка-кайзерка з маслом і помідорчиком та горнятко квасного молока... Обід був коло другої. Часом по обіді була філіжанка чорної кави... Година четверта-п’ята був підвечірок (здебільшого чай з молочком)».
Звичайно, ліпше харчувалися в сім’ях, де батько працював адвокатом, лікарем, урядовцем, служив офіцером чи був парохом. Уродженка нашого міста Ірина Стецик (з дому Яремчук), з якою я не раз спілкувався в Торонто у 2000-ні роки, згадувала, що більшість українців у Коломиї 1930-их жили бідно, на всьому заощаджували, батьки не могли собі дозволити купити дітям солодощі, а ювілеї, дні народження та весілля справляли скромно. Ціни були тоді такі: 1 л прятаного молока коштувала на ринку 25 ґрош, 1 кг цукру — 90 ґрош, 1 житній хліб-комісняк — 20 ґрош, 1 хліб житній добрий — 40 ґрош, 1 кг м’яса — 80 ґрош. Учитель виділової школи заробляв 150-180 злотих місячно, дівчатам-служницям багаті коломийські господарі платили 10 злотих на місяць.
(Далі буде)

Микола Савчук