Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Йосафата Кобринського — це візитівка Коломиї, заклад, знаний на весь світ. Однак тривалий час це приміщення існувало у своїй первісній назві як Народний дім, з додатком спереду спочатку — руський, а потім — український. Значення цієї споруди і всіх тих установ, організацій і товариств, які містилися в ній, унікальне. Саме там українці Коломиї від 1902-го до 1939-го вели своє культурно-мистецьке, а почасти й політичне життя. Польська влада у 1920-і хотіла відібрати цей імпозантний будинок в українців, але його вдалося відстояти. Натомість совіцька влада таки його відібрала. Цікава його передісторія...
У вересні 1880 року в Коломиї відбулася велика подія — до неї приїхав цісар Австро-Угорської імперії Франц Йосиф І! Та не сам, а з високими достойниками віденського двору й галицького краю. Безперечно, місто й околиці готувалися до цього приїзду. А причиною таких авґустійших відвідин стали дві резонансні виставки. Одну з них, Виставу господарського промислу, організували коломийські українці, а другу, Етноґрафічну виставу, організували коломийські поляки. Перша з них відбувалася там, де тепер залишки міського парку ім. Трильовського на бульварі Лесі Українки, а друга — на т. зв. Затишку, на теперішній вул. Театральній, на місці, де тепер музей та кафе «Еліна».
Що ж було далі, коли цісар поїхав до своєї столиці, а виставки розібрали? З коломийської газети «Русская Рада» за 1909 р. довідуємося, що в павільйонах, які залишилися після Етноґрафічної виставки, теплої пори місцеві аматори грали для публіки вистави. Потім павільйони почали використовувати не за творчим призначенням, а господарським, і зробили там склади з сіном. Однак міська влада, боячись пожеж, заборонила тримати в середмісті висушену траву. І тоді дієві коломийські українці спряглися і викупили ділянку, на якій тепер стоїть Національний музей та кафе «Еліна».
Хто ж були ці люди, які втілили в життя таку корисну ідею, такий довговічний проєкт?
Отже, на земельну ділянку тоді склалися такі українські організації: міщанська читальня (провідники: суддя Адольф Решетилович, професор гімназії Теофіл Грушкевич, економіст Ілярій Гарасимович), перше літературно-драматичне товариство (провідники: Теофіль Грушкевич, педагог і драматург Ізидор Трембіцький (Сидір Трембицький), коломийська філія Общества ім. Качковського (провідники: Юліан Кисілевський, видавець і друкар Михайло Білоус та инші) і церковне братство.
Організував цю справу голова міщанської читальні, суддя Адольф Решетилович. Всі вони зібрали доволі велику суму — 3600 золотих ринських і викупили землю.
Згодом на тій території почали будувати Народний дім, який відкрили 1902 р. Тому належиться добрим словом згадати наших предків, які мудро вчинили, коли закупили ту землю.
У 1880-і рр. в Коломиї існували справжні українські громадські організації й товариства. Частина з них володіла майном і фінансами та могла вершити великі громадські справи. Діялося це, як знаємо, не в Українській, а в Австро-Угорській державі.
А тепер подивімося на 2020-і рр., коли ми живемо в Українській державі і маємо в Коломиї купу громадських організацій, товариств і політичних партій. А хто з них володіє власним осідком, бодай однією власною, а не орендованою, кімнаткою? Хто з них має на рахунку тисячі гривень і авто чи хоча б ровер? Які наші громадсько-політичні чи культурно-мистецькі організації могли б скластися і купити бодай 10 сотиків у Коломиї? Тому наше покоління не залишить по собі таких величних споруд і справ, як це вміли зробити за цісаря коломийські активні, відповідальні й чесні люди.
ВІД ОДНІЄЇ КІМНАТКИ ДО ДВОХ ПОВЕРХІВ
Були собі колись у Коломиї наші предки-галичани і траплялися поміж ними розумні й оригінальні люди. До таких належали о. Йосафат Кобринський і Володимир Кобринський. Першого вшановуємо за те, що був, кажучи нинішнім сленгом, промоутером побудови українського Народного дому, а тепер Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття, який носить його прізвище.
А другого — за ідею та успішний проект, тобто за те, що в цьому Народному домі організував і тривалий час провадив Музей «Гуцульщина». Ще далекого 1926-го року почав цей чоловік в одній кімнатчині (від внутрішнього подвір’я) Народного дому збирати експонати до майбутнього музею гуцульського мистецтва і культури назагал. Вважав, що дата закладення цього музею — 1 листопада. Можливо, Володимир Кобринський назвав саме цей день тому, що 1 листопада 1918 р. була проголошена ЗУНР, а він брав активну участь у національно-визвольному русі. Отже, цей день мав нагадувати нам не лише про музей. А звідки взялася у Володимира Кобринського любов до гуцулів і гір - теж зрозуміло, адже він народився у Білоберізці на Гуцульщині.
Володимир Кобринський був професійним залізничником, який мав стабільну працю і платню, а вільний час присвячував своїй улюбленій справі — музейництву. Сидів у Народному домі вечорами по кілька годин і впорядковував колекцію. Кімната не опалювалася, цементна долівка не гріла, і Володимир Кобринський врешті заплатив ревматизмом за свою ідею. Гірка доля галицької інтеліґенції бездержавного періоду...
Треба також сказати, що на заклик В. Кобринського дарувати речі давнини й гуцульські вироби відгукнулася наша інтеліґенція, містяни й селяни. Подиву гідний факт: Іван Симчич-Березівський подарував надзвичайний експонат — віз прасолів-чумаків, яким 200 років тому возили його пращури сіль з наших околиць на Велику Україну. За той віз польські колекціонери платили йому великі гроші, але свідомий березун віддав задарма безцінний експонати Музеєви «Гуцульщина» в Коломиї...
І таких випадків було чимало. А ще Володимир Кобринський змушений був їздити селами, бо дарувальники хотіли вручити свої експонати самому директорови Кобринському.
Експонатів ставало щораз більше, доводилося їх складати під лавицями, на стриху, в пивниці. Згодом управа «Народного Дому» віддала під музей дві кімнатки, відтак — чотири, і врешті шість кімнат. 31 грудня 1934 р. офіційно відкрили музей «Гуцульщина», який був першим у Галичині музеєм такого типу, нашим, українським, музеєм. Іменувався він так — Український Народний Музей «Гуцульщина» ім. о. Йосафата Кобринського в Коломиї. Сам Володимир Кобринський і його помічники-однодумці систематизували і каталогізували експонати, а потім розмістили їх за таким порядком: етноґрафія, церковне мистецтво, праісторія, природничий відділ, історія найновішої доби. Польській владі не подобалися не лише політичні, але й культурно-мистецькі ініціативи галичан-українців, і 1937 р. вона заборонила музей «Гуцульщина». Щоправда, ця заборона незабаром утратила силу. А в тому самому році один чоловік і чотири жінки зголосилися на безоплатній основі допомагати директорови Кобринському в його музейній праці.
У червні 1938 р. відбулася небуденна подія — VI з’їзд українських музейників у Коломиї. А через рік ситуація докорінно змінилася — до Галичини прийшла Червона армія і більшовицька адміністрація. Музей вони, як і все решта, одержавили, щоправда, не встигли розібратися з директором Кобринським. Їм найперше йшлося про громадсько-політичних діячів, хоча й директор «Гуцульщини» був одним з чільних діячів УНДО на Коломийщині.
У період Другої світової війни навесні 1944 р. у музейних залах спали німецькі й угорські солдати, які закрали багато речей. У списку пограбованого нараховувався 241 експонат. Комуністична влада продовжила грабунок: вивезли багатющу музейну бібліотеку й архів на папірню, 1945 р. конфіскували сфрагістичну колекцію (приблизно 500 печаток, штампів, естампів, велика частина з яких стосувалася періоду ЗУНР); 1948 р. забрали колекцію зброї, в т. ч. й шаблю легендарного полковника УНР Петра Болбочана; у ті перші повоєнні роки украли велику нумізматичну й філателістичну колекцію музею.
Другий прихід совєтської влади в Галичину 1944 р. відзначався масштабними репресіями проти українства. Директорови Кобринському вдалося згладити підозру до його особи в той спосіб, що він показав енкаведистам погруддя Леніна та його поплічників, різноманітну комуністичну символіку, книжки й фотографії, які він врятував перед відступом Червоної армії з Коломиї 1941 р. з Будинку офіцерів (первісно — Щаднича каса, тепер Народний дім). Водночас досвідчений Кобринський передав довіреній особі в Печеніжині Василеви Тимінському (1912 — 1998) вартісні книжки й часописи з музею «Гуцульщина», які той переховував аж до проголошення Незалежности України.
Музей «Гуцульщина» в Коломиї у період СРСР з громадського став державним. Це забезпечувало ґарантовану платню працівникам музею, існував фінансовий фонд для закупівлі творів мистецтва, що давало додатковий заробіток гуцульським митцям. Народний дім перестав існувати і став музеєм. Про Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини знали в СРСР, тут відбувалося багато виставок та різних подій.
Восени 1958 р. відійшов у засвіти основоположник музею «Гуцульщина» Володимир Кобринський, який очолював цей заклад упродовж 1926 — 1952 рр. Після нього директорами мистецької скарбниці були: Юліан Ковалів (виконувач обов’язків, 1952 — 1953 рр.), В. Я. Михайлюк (1953 — 1955), С. Д. Кушнірук (1955 — 1965). Тривалий час (1966 — 1992 рр.) музей очолювала заслужений працівник культури України Ольга Кратюк. Велика заслуга в збереженні скарбів наших предків належить охоронцеві фондів Любомирові Кречковському (1919 — 1999). Наприклад, безцінні портрети членів управи Інституту «Руський (Український) Народний Дім у Коломиї» він ще 1947 р. скрутив у сувій, зверху обгорнувши їх портретом Сталіна, та висадив на шафу. Так вони там простояли аж до Незалежності, а потім він добув їх звідти та оприлюднив.
P.S. Недавно на сторінках коломийської преси 1930-х рр. я виявив інформацію про ідею добудови Народного дому і заклик збирати на це кошти. І цей процес уже набував розмаху...
Від серпня 1992 р. директором музею є Ярослава Ткачук.
Саме в цей період відбулася реконструкція музею та оновлення музейної експозиції. Оформлено окремі зали з меморіальним кутком відомого письменника й адвоката Андрія Чайковського, з творами церковного мистецтва. У музеї ведеться жвава культурно-мистецька й громадська робота: виставки, репрезентації, зустрічі, конференції. Музей здобув статус Національного (2009) і тепер іменується Національним музеєм народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Йосафата Кобринського. Керівництво цього закладу налагодило міжнародні взаємини з багатьма музеями, зібрало велику інформацію про гуцульські експонати у музеях та фондах Європи. Розкішним дарунком шанувальникам гуцульського й покутського мистецтва стала прекрасна книжка-альбом «Скарби Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Йосафата Кобринського» (Львів: Манускрипт, 2015. — с.), яку впорядкувала Я. Ткачук. Саме за активну діяльність її, генерального директора музею, нагородили почесним званням «Заслужений працівник культури України», орденом Княгині Ольги ІІІ і ІІ ступенів, відзначено краєзнавчими преміями і грамотами.
Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського давно став візитівкою нашого міста.
З книжки Миколи Савчука "На горі народжена" |
