Традиції весільних обрядів на Прикарпатті – що не край, то звичай, а праця з їх відродження, збереження і примноження – настільки потрібна, наскільки ж нелегка. І село Великий Ключів на Коломийщині, де родина Куників і Геників-Куників активно відроджує одну з вагомих складових весільного обряду – «вінки», тому яскраве свідчення.

У травні Великий Ключів купається в обіймах квітучих садів, а вулиця Зелена в кутку «Коцорина», де проживають мати і донька – Марія Куник і Марія Геник-Куник з сім’єю, й поготів. Саме у цій родині, продовжуючи справу відомої сільської майстрині-плетільниці світлої пам’яті Параски Кушляк, уже не перший рік намагаються оживити давні народні традиції пір’яного вінкоплетіння, які ще у 50-х роках минулого століття – всього понад сімдесят років тому – були притаманні весільним обрядовим дійствам у Великому Ключеві, а сьогодні вже постали перед необхідністю їх збереження.

Марія КУНИК, плетільниця, 69 р.:

– Розповім вам щиру правду, що з дитинства я дуже любила прислуховуватися до того, як співають, чи придивлятися, як танцюють, тощо. Я мріяла, щоби з роками могла і сама співати так, як, наприклад, співала моя мама. Маю зошит з маминими піснями, складеними простими сільськими людьми. У школі я брала участь у художній самодіяльності – нас возили всюди, записували виступи на радіо й телебаченні. Після заміжжя співала у сільському хорі...

Мені до всього було цікаво. Тож і плетінню пір’яних вінків навчилася з дитинства. Як плетільниці плела весільний вінок, то я з відкритим ротом за нею спостерігала – за кожним її рухом. Вона починала з того, що ділила понад брови два пасма волосся, які називалися мухами, закладала, медом змащувала і заплітала. То був початок того, аби поставити на голову молодої вінок.

То не був уже готовий вінок, а все складалося окремо. Вішиванку – нашиті на плюшевім матеріалі перли, квіточки чи камінці – накладали попри мухи на чоло. Далі попри вішиванку йшов рєд червоних ружічок з воскового паперу. А вітак плетільниці клала квіти, зроблені з позлітки і дроту, – драшпани, а всередину – сіканку і трісочки, насиляні на волосся з кінського хвоста. І вони на вінку постійно тріслися, так і назвали – трісочки. Сіканки ж робили з волічки – шерстяної нитки темного кольору, яку намотували на два пальчики, потім всиляли нитку і це пристригали, тобто присікали. Тож трісочки накладали вже на сіканку, робили віночок, який ішов поверх вішиванки і ружів.

Якщо ж молода мали йти в село, то клали тільки драшпани. А коли до шлюбу, то попри драшпани золотили віночок з барвінку і аж потім – два шнурки з пір’яними квітами. Кількість квіток була різна – 20 чи й більше. Все залежало від статури молодої і дружки. Коли поклали перший рєд квітів, то плетільниці ходила з веретеном і поправлєла тим веретеном кожну квіточку, кожну пір’їнку. Я так була тим зацікавлена, що коли приходила додому, то брала веретено до рук, щоб і собі повторити те, що робила та плетільниці. Коли клали другий рєд квітів, то вже робиласі передня частина вінка. Але ще була й задня його частина, зроблена з лубового паперу, та вже без волічкових квіток чи трісочок. Її прикріплювали окремо. Коли приклали задний вінок, то прикріплювали три пір’яні квітки і політики, тобто лєнти.

– А хто була та майстриня-плетільниця?

– То була жінка з родини, яка жила у нашому селі, але вийшла заміж у Малий Ключів.

– Скільки днів потрібно було молодій носити на голові той неповторний, але й нелегкий витвір – пір’яний вінок?

– Колись весілля починалося з четверга. Якщо ґазда був заможний, то робили підлогу, поміст для танців. Але й могли починати ще у вівторок. У четвер жінки сходилисі на голубці, а нанашки – хресні мами – до вінка. Шили віночок, який відтак тато і мама клали на оту вішиванку, що я казала. У четвер музики ще не приходили. А вже у п’ятницю сходилисі – музики, родина, сусіди і відправлєли молодого чи молоду в село просити на вісілє. Тоді молоду і вбирали у той пір’яний вінок, але без барвінкового віночка, і заплітали у кісочки під фіст, зроблений з волічкових різнокольорових ниток і лєнтів. А також – зґарду, тобто коралі.

Якщо батьки мали чим заплатити, то плетільниці відтак розплітала молоду, а до шлюбу вже заново заплітала. Були випадки, що у родини не було чим платити плетільниці ще й на другий день, а молода не мала права спати у вінку, щоб його не пошкодити, то готували спеціально бочку – княгині, тобто молода чи дружка так і спали у ній цілу ніченьку. А коли молода йшла до шлюбу, то волосся розплітали поверх фоста. У п’ятницю увечері молодіж – дівчата і хлопці – вже сходилисі на посаг, а жінки і чоловіки приходили на це дивитисі. Козиряли ті хлопці, в якому сільському кутку було вісілє. А хлопці з інших кутків мусіли просити ґаздів, аби дозволили їм танець потанцювати.

– Чи є ще у Великому Ключеві чи в інших селах сьогодні такі майстрині-плетільниці пір’яних вінків?

– Уже немає нікого. Пір’яні вінки ще колись, окрім нашого села, плели у Малому Ключеві, але там було менше спроможних людей. А в інших селах ніхто так сі не збирав. Лиш – у Великому Ключеві. Хіба що перезичували вінки або якщо молода була з Великого Ключева. І давні фотографії те засвідчують. Відродження давніх традицій плетіння пір’яних вінків – то задоволення для моєї душі, я цим живу. Я ніколи не втомлююся від цієї праці. Вінок символізував майбутнє подружнє життя молодих – щасливе і багате.

...То дуже добрий знак, що відродження давніх традицій Великого Ключева, зокрема плетіння пір’яних вінків, сьогодні цікавить не тільки жінку в поважних роках Марію Куник, а й покоління її дітей. Своїми навичками, майстерністю, а головно – любов’ю до неповторних традицій давнини рідної землі, майстриня щедро обдарувала і свою доньку Марію, яка працює вчителькою у місцевому ліцеї.

Марія ГЕНИК-КУНИК, майстриня-плетільниця і педагог, 34 р.:

– Після закінчення Чернівецького університету ім. Ю. Федьковича працюю вчителькою хімії і біології у Великому Ключеві, разом із чоловіком Романом виховуємо восьмирічного Ромчика. «Вінки» як заспів чи початок весільного обряду є не тільки нашою традицією і не лише гуцульською, але плетіння пір’яних весільних вінків – однозначно тільки великоключівська гуцульська неповторність. Ще моя прапрабабуся виходила заміж у такому пір’яному вінку. І тільки в нашому селі були майстрині-плетільниці, які любили і знали цю справу. Саме вони творили ті перші вінки, для яких брали пір’я з шийки молоденьких, білих і обов’язково живих гусей. Бо казали, що відтак і доля у нареченої буде світла і щаслива.

Сплести пір’яний вінок – робота клопітка, складна і тривала. Пір’я потрібно було зібрати, поскладати у квіточки і зробити всі інші елементи вінка – вішиванку, драшпани, трісочки й т. д. «Вінки» мають головне дійство – одягання молодої у вінок і вшивання нанашками у головний пір’яний вінок отого маленького позолоченого віночка з барвінком. У тому віночку традиційно мають бути і молитва, і мед, і сіль, і свячена вода, і хліб, і гроші... Словом, усе, що людина повинна мати у життю, всі багатства для доброї долі. Це все нанашки – хресні мами – повинні вшити у ті маленькі віночки. Як молодій, так і молодому. Кожному – у його домі. «Вінки» починаються до обіду. А за тиждень до весілля молоді йдуть до церкви, де відправляється спеціальна Служба Божа з благословенням священника – на добре і щасливе подружнє життя.

Так було колись, і так є тепер. А вже у понеділок починають робити помости на подвір’ю. У наш час музики вже приходять і в четвер. Нанашки вшивають віночок і вкладають його у пір’яний вінок, а також благословляють. Батьки дякують нанашкам за віночки і виконання обітниці. Молоді просять прощі і дякують батькам, тричі обходячи стіл. Далі батьки тими прощовими хлібами благословляють молодих. Відтак молоді йдуть у село – просити на весілля всю близьку родину…

Тож у давнину молода той пір’яний вінок вбирала три рази. Сьогодні трохи все спростили. Якщо весілля роблять окремо, то все дійство «вінків» також проходить окремо у молодого й у молодої. Якщо ж молоді з різних сіл, то вже попередньо радяться, за якими звичаями провадити весілля. У наш час навіть важко оцінити, скільки такий вінок може коштувати – скарб неоціненний. Адже є всього кілька екземплярів, та й ті – недосконалі копії. Один – у музеї Івана Гончара у Києві, другий – у Тіни Кароль, ще один – у Музеї писанки в Коломиї. А також один пір’яний вінок зберігається в нас, але належить народному аматорському фольклорному колективові «Ключівські візерунки». Хочемо берегти наші традиції і популяризувати їх у світі.

– Наскільки я розумію, то сьогодні у Великому Ключеві такі пір’яні вінки вже не плетуть?

– Колись у нашому селі жила жінка, яка працювала у клубі в Мишині. З часом вона традицію плетіння пір’яних вінків відтворила і в тому селі. Але дещо по-іншому. Мишин намагався повторити нашу унікальність плетіння таких вінків. Є й сьогодні там майстриня, яка має такий вінок і пропонує всім охочим у часі весілля.

У нашому ж селі традиція плетіння вінків збереглася, але вже сталися зміни у бік спрощення. Бо давній пір’яний вінок треба було робити навіть цілу зиму. Пальчиками, пушками пальців, очима, терпінням і обов’язково – з добрим настроєм. Вінок – не вінець, а символ початку подружнього життя, гідності і доброї слави дівчини, статків...

Кожна дівка мусила мати свій стрій – і вінок, і кептар, і вишиванку, і зґарду, і сукню, і сорочку, і хустку, і чоботи тощо. Все було новеньке і не вживане. То тепер уже все приспособлюють. А колись не всі вміли той вінок сплести і відтак прикріпити молодій, а тільки спеціальні майстрині-плетільниці. Саме такою неповторною майстринею була колись наша сусідка – Параска Кушляк. До речі, вона і мене вбирала у вінок під час весілля. Сьогодні ми намагаємося відроджувати традиції нашого села, примножувати і шанувати. Мусимо відтворити давню неповторність і своєю працею заохотити молодих людей.

– Ви працюєте в ліцеї, а чи є у навчальному закладі якісь гуртки чи майстер-класи з плетіння пір’яних вінків?

– На жаль, нема. Але є мрії про це й відповідні проєкти, в яких наші вчителі здобували перемоги. Зокрема, Марічка Ужитчак – онучка знаної і згаданої нами майстрині Параски Кушляк.

...Під час весільного обряду «вінків» обов’язково заспівували. Тож насамкінець Марія Куник заспівала нам кілька рядків такої неповторної і журливої весільної співанки, що очі її доньки Марії наповнилися яскравим блиском спомину:

Закувала зозулечка тай на заріночку,

Подивисі, моя мамко, яка я в віночку, яка я в віночку.

Файний вінок без косичок, файний з косичками.

Файна наші молоденька межи дружечками, межи дружечками.

Ігор ЛАЗОРИШИН