У 2011 році мене, як історика, рекомендували українсько-німецькій режисерці Уті Кільтер аби я показав і розказав про будівлі та визначні місця Франика. Ну якщо чисто технічно, то її скоріше цікавила «станиславівська» архітектура, а не «іванофранківська» забудова.
Тоді я ще не мав чарівного браслета-крокоміра, але, думаю, ми находили тоді багато. Відстані від Княгинина до Майзлів і від Лепкого до Шевченка ніби й не катастрофічні, проте й немалі.
Плануючи оптимальний маршрут, я намагався уявити, що мало б бути цікавим мисткині, спробував додати все, що є у нас «німецького» (крім однойменного озера). Тому ми й мандрували між школою (тепер – ліцеєм) №11 та «Кольонією» з усіма її кірхами й т.п., а тепер спробуйте відгадати, що з усіх споруд викликало найбільший захват фрау режисерки?
Не відаю чи здивую вас зараз цим фактом, проте тоді, десять років тому, для мене це було відкриттям і примусило дещо інакше поглянути на місто. До речі, десь на межі 2010-2013 років моє бажання «знищити ото всьо точковим ядерним ударом і збудувати «шось нормальне», змінилося на дещо інші погляди.
Важлива ремарка: руйнувати і бомбити молодий Половський хотів хаотичну забудову. Тому не розпинайте мене)
Так-от, до Ути. Шалений захват у неї викликали купецькі та бюргерські будиночки одноповерхової забудови центру міста та околиць. На той час, коли се воно будувалося, вулиця Липова (тепер Шевченка), до прикладу, була вже скорше другим.
Саме ці будиночки родин торговців, місцевих підприємців, ремісників тощо, творили дух і стиль «того» міста. Саме їх фільмувала і фотографувала з усіх ракурсів режисерка. З-поміж усього іншого її «О, гут!» викликала хіба протестантська кірха та й по всьому.
До чого цей розлогий вступ? А до того, що цією публікацією ми спробуємо започаткувати низку публікацій про ще «той Франик»: місто, в якому жили не вище другого поверху чи мансарди. Місто, яке ми можемо зустріти хіба на колекційних листівках краєзнавців. Місто, якого вже не буде…
Галичани багато уваги приділяють власному житлу. Часто родина все життя будує хату, навіть не розраховуючи в ній сильно пожити. Тому за кожним будинком є історія людей. Сьогодні, про одну із таких історій.
Ліричний відступ №2
Купу років мої друзі та знайомі на запитання «Що взяти на пам’ять з Івано-Франківська?», незмінно чули: «бальзам, звісно!». Так-так, довший час візитівкою міста був саме унікальний «Прикарпатський бальзам» виробництва спиртзаводу «Княгинин».
Історія заводу закінчилася минулого року, у карантинному 2020 році, коротким повідомленням у пресі про те, що «цілісний майновий комплекс з другої спроби за 50% вартості» придбав місцевий забудовник і станом на цю мить там активно ростуть багатоповерхівки. А починалася вона, не мало й не багато, ще у 1878 (саме ця цифра була зазначена на торговій марці).
Проте ще в «Привілеї заснування Станиславова» (від 7 травня 1662) зазначалося:
«На передмісті дозволяю будувати броварні, солодовні, винниці… Даю свободи на …варіння пива, ситіння меду, гнання горілки, продаж їх…».
Як бачимо, передмістя Княгинин, яке зараз є цінним, у першу чергу своєю землею, майже центром, мало давні традиції виробництва алкоголю.
Під час короткого й дещо загадкового епізоду зміни власника, коли підприємство отримала родина Ліберманів (офіційна назва: «Філіп і Бабетта Ліберман. Фабрика спирту і пресованих дріжджів»). До речі, маємо унікальні кадри 1934 року, де можна побачити саму родину мільйонерів – найбагатших людей Станиславова.
Так от, серед усього «цілісного майнового комплексу», проданого за пів ціни, була і садиба власників заводу (за часів перебування у державній власності – адміністративний корпус). Не зважаючи на гучну назву «вілла», садиба Ліберманів виглядає скоріше скромно, як і вся тогочасна модернова забудова. Саме такі будинки і формували особливий образ «того Франика».
Якщо відірватися від екрана смартфона, гуляючи містом, то упізнаєте цей образ. Але точно вже не конкретно цей, лише його тіні у залишках історичної забудови.
У 2015 громадськість намагалася привернути увагу до проблеми:
«Це унікальний для міста архітектурно-містобудівний комплекс … Серед корпусів є будинки, які беззаперечно є цінною забудовою і потребують внесення їх до реєстру об’єктів культурної спадщини».
Уже тоді зайшла мова про будівництво великого житлового комплексу та перенесення виробничих потужностей у район Хриплина. Далі ж події пішли інакшим сценарієм: завод визнали банкрутом і після тривалої тяганини…все. Наразі про зв'язок з історією нагадує хіба ключик, що є частиною емблеми житлового району, який раніше був частиною радянської міської символіки та бренду спиртзаводу.
Отже, спочивай із миром, садибо Ліберманів.
Шкодую, що не дійшов до неї з Утою Кільтер.
Володимир Половський | 
