П`ятниця, 2022-01-21, 9:29 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2021 » Червень » 20 » Село, що бачило епохи
11:21 AM
Село, що бачило епохи

Місцеві кажуть, що у них Малі Карпати, а туристи називають це село наддністрянською Швейцарією. Городенківське Незвисько – справді унікальне,  тут археологічна скарбниця, де можна відстежити зміну культур впродовж десяти тисяч років.

Є що розглядати

Любителі сплавів Дністровським каньйоном добре знають Незвисько. Річка робить півколо біля села, огинає його підковою. Туристи люблять тут перепочити, набрати в селі води чи купити їжі. Колись давно тут навіть була переправа поромом до сусіднього села.

Під час паводків Дністер у цій місцині не дуже бушує, більше біди від потічка Хотимирка, який впадає у річку. Місцеві кажуть, після паводку у 2008-му в Дністрі, що коло села, з’явилися видри, певно, мігрували з великою водою. А недавно ще й оселилися чайки.

Поруч аж дві гори: Червона і Біла. Дуже незвичайний ландшафт – сам Бог велів тут розвивати туризм. Гору назвали Червоною, бо каміння там такого кольору. А Білу – через вапняки. Взагалі з ґрунтами жителям Незвиська не дуже пощастило. В одній половині села ще більш-менш, а в іншій, якщо копнути глибше, – повно каменюк.

Одна з найгарніших місцин – клапоть землі на Червоній горі. Звідти відкривається чудесна панорама, гарно видно Раковецький замок, село, Дністер, соснові ліси. Місцевий художник Анатолій Козарук часто ходить туди малювати. Каже, там одразу натхнення прибуває.

«До мене не раз приїжджали друзі з різних куточків України, – говорить художник. – Запевняли, що такої краси ще ніде не бачили». 

До речі, гуляти тутешніми пагорбами треба обережно – водяться отруйні змії. Але місцеві кажуть, що ще нікого не кусали, головне – їх не чіпати.

Найкраще любуватися Незвиськом навесні, тоді кожен закуток на пагорбах можна порозглядати – поки все не поросло травами. А розглядати є що. Наприклад, штольні.

Непопсові катакомби

На початку минулого століття в Незвиську активно вели розробку родовищ фосфоритів підземним способом. Донині збереглася лише частина штолень, які з’єднані між собою. Колись до них навіть була прокладена вузькоколійка. Входів багато, але більшість з них уже засипані, хоча поклади фосфоритів є досі – біля 10 млн тонн.

У 80-ті роки ці катакомби пройшли спелеологи Івано-Франківського клубу «Протей». Недалеко від ферми вони знайшли катакомбну печеру із глибинною річкою, в урочищі Червона Гора – печеру до 700 м із п’ятьма залами. Тут побачили прогнилу дерев’яну колоду, навіть скелет корови, який засвідчує, що ці печери в давнину «обживалися». У залі серед виявлених знахідок є невеличке озеро з відтоком, знайшли і його місце виходу. В цій та інших залах виявили і скам’янілі рештки рослин, черепашок, зуби риб, що підтверджує здогад про море чи океан, які в доісторичний період покривали Карпатську землю.

Під час Першої і Другої світових воєн місцеві ховалися в цих штольнях. Жили там місяцями. Майже у всіх залах спелеологи знайшли одяг, дрова. У 1944-му на Червоній і Білій горах стояли радянські війська, за Дністром – німецькі. Через село проходив фронт. Авіаційні і артилерійські удари припадали на людські хати. Спалили все дотла. Штольні людей і порятували.

Завідувачка клубу Марія Мороз пам’ятає, як ще її бабця розповідала про переховування в штольнях. Там людей дуже мордували воші – люди аж струшували їх із себе.

Зараз штольні у Незвиську добре відомі любителям досліджувати печери. На форумах пишуть, що ці катакомби схожі на знамениті і великі тернопільські печери, але з вільним входом і не такі попсові.

Там сотні людей під землею

Військовий цвинтар на Білій горі – одне з перших масових поховань Першої світової війни на Прикарпатті. За дослідженнями краєзнавців, тут поховані воїни, які загинули у 1914-1915 роках під час боїв за переправу через Дністер.

У той страшний час, як тільки в Незвиську почули, що наближається війна, в центрі зійшлося все село. Прийшли хто з косою, хто з вилами, всі хотіли не пустити москалів у село. Тоді і втопили в Дністрі пором, тому що з сусіднього села Луки мали прийти російські солдати. Влада тоді забрала з церкви дзвони для переплаву на зброю.

Про важкі бої на Білій горі є записані спогади місцевого старожила Синюка: «Австріяки були самі себе побили. Була дуже хуртовина, хурделиці, сильно курило снігом, випали сильні сніги. Світа божого видно не було, дуже це добре пам’ятаю, вийшли одні на гору, а за ними другі, одні думали, що то неприятелі, а ті думали, що вони – неприятелі, і так штурма почалася. Багато побили людей. А як закінчилась, в одній стороні – тато, у другій – син, і пізналися вони по голосу, так завершився цей славний бій».

Місцевий краєзнавець, дослідник Ярослав Левкун розповідає, що у 1915-му австрійці збудували тут пам’ятник-обеліск своїм загиблим солдатам. Звели його так звані «арбайники», як говорили у селі, тобто угорці. Каміння брали з Червоної гори, спеціальним інструментом обробляли, оздоблювали, щоб воно мало гарний вигляд і могло довго служити. У розчин заливали білок курячих яєць, щоб міцно тримало. У спільній могилі біля пам’ятника вічним сном спочивають і австрійці, і москалі, і німці, і чехи, і угорці, і українці. Там сотні людей.

Після Першої світової війни у селі була біда, все було понищене, бракувало їжі. Люди голодували. На місце поховання приїжджали роми, розкривали гроби, вишукували щось, витягували все, що блищало. Бувало, голови повбиваних котились додолу аж до «горохлянки» – криниці під Білою горою.

За переказами, то був великий цвинтар, але за радянських часів його занедбали. Про нього нагадував лише пам’ятник-обеліск.

Довгий час цвинтар був закинутим. Але торік його відновили, встановили бетонні хрести. Добру справу зробила велика команда активістів: КП «Пам’ять», ГО «Поступовий гурт франківців», Прикарпатський національний університет і КП «Дністровський регіональний ландшафтний парк імені Сергія Дідича». 

Мекка

І Червона, і Біла гори багаті на археологічні знахідки. Адже Незвисько є археологічною меккою для всієї України. Село в цьому сенсі справді унікальне. Археологічне вивчення Незвиська розпочалося ще в кінці ХІХ століття. Тут проводили дослідженні польські археологи, російські та українські дослідники. Частина знахідок зараз у краєзнавчому музеї Відня та петербурзькому Ермітажі.

У Незвиську знайшли пізньопалеолітичні стоянки, поселення перших землеробів доби неоліту, трипільської культури, бронзової доби, скіфських і давньоруських часів.

«Нумізмати знаходили на Червоній горі і біля Дністра гроші римського періоду, угорський золотий дукат, – каже Ярослав Левкун. – По сьогодні люди в себе на городах знаходять різні унікальні речі, здебільшого трипільські. Взагалі село – дуже давнє, перша письмова згадка, котра дійшла до наших днів, датується аж 1343 роком».

Історик Петро Сіреджук в одній зі своїх праць згадував про польську або чеську родину, яка мала прізвище Незвиські і проживала біля Дністра. Вони отримали село в подарунок від Владислава Опольчика, намісника Галичини, королівського васала, – щоб захищали Дністрову переправу. Ця річка тоді була важливою водною артерією, яку часто використовували купці. Дністер біля Незвиська мав велике стратегічне значення для всієї Польської держави, оскільки туди з усіх боків вели торговельні шляхи.

А ще у селі досі лишилися австрійські сліди. Взяти хоча б залишки старого моста, який збудували австрійці. До цього часу тримаються.

Не те, що тепер

Вуйко Федьо – один із найстарших у селі. На Петра йому виповниться 91 рік. Федір Цапко трохи слабує, але коло хати порядок, грядки посапані. Вуйко має добру пам’ять і гарне почуття гумору, дуже любить балакати і зачинати патріотичні співанки, а ще згадувати історію, як юнаком дав напитися молока упівцям, котрі з карабінами ховалися межи травами… Або ж як після війни в селі дислокувався гарнізон, і якось посеред дня нелюди зігнали усіх місцевих до клубу, висадили на сцену кулемет і прогарчали: «Ми зараз вас всіх тут перестріляємо».

Дідусеві є що розповісти: пережив не одну окупацію, бачив війну, а своє Незвисько пам’ятає геть іншим: повно людей, гасали діти, була хата в хату, були млини, які давали людям таку добру муку, що про неї знали в багатьох селах Галичини, потім працювали олійниця і вапноцех… Не те, що тепер. В 2000-х усе розпаювали. Худобу майже ніхто не тримає, тому й пагорби позаростали хащами. Та що казати – люди повиїжджали, купа хат пустують.

Наталя МОСТОВА


Переглядів: 27 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 22. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2022