Вівторок, 2017-12-12, 6:22 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2017 » Жовтень » 5 » Шрами болять через роки
8:17 PM
Шрами болять через роки

Напередодні 75-річчя з часу створення УПА у галицьких містечках і селах згадують своїх героїв. Бо чи не в кожному є схожі історії, як воювали і як гинули їхні земляки. У селі Гончарів Тлумацького району у 1945 році енкаведисти розстріляли п’ятьох молодих хлопців біля Вірменської каплиці, ще кількох – у жуківському лісі. А у 1947 році чимало родин вивезли на Сибір.

У Гончареві храмове свято на Михайла. Два роки тому у центрі села біля школи освятили статую Архистратига Михаїла. На меморіальній дошці викарбувані слова:
Борцям за волю України
Перед лицем отих, що впали,
Що перебули кримінали,
Ламали тюрем всіх стовпи.
О пам’яте моя, не спи!
У цьому невеликому селі, що входить до Обертинської селищної ради, пам’ять ця – про гончарівських юнаків, які загинули у 1945 році і які героями стали уже по смерті, та і то майже через піввіку після загибелі.
…Біля Вірменської каплиці, в районі, що зветься «Циганський кут», від кількох людей ми почули, як це було.
– Дві хати нижче була криївка, – розповідає Наталія Гринішак, автор книги «Гончарів – земля благословенна». – Вони були у хаті, коли кажуть: «Ідуть селом совіти». Хлопці вибігли і почали тікати до річки Чорняви. А ці звідси з гори кулеметами їх усіх по одному вистріляли. Один був у вишиваній сорочці, бо це була Зелена неділя.
Для родини Івана Герелюка то не просто сторінка з історії села. Від батьків чув, як то було. Не завжди і не все вони розповідали дітям, але коли змінилася радянська влада, коли настала незалежність України, старші з гіркотою згадували і молодим загадували: це треба знати.
Іван Герелюк (по-вуличному Мудрий) нам розказує і показує:
– У моєї тети, метрів 50 від цієї каплиці, була криївка, хлопці там ночували. А на день мали росохацьку криївку. Але хтось продав їх, коли вони були в селі. З різних сторін над’їхали руські солдати. Хлопці почали з хати тікати, а вони поставили кулемет, а ще трьох з автоматами. Одного нашого тут таки поряд вбили, другого туди як до Джуркова. Він був поранений, то зі словами «На тобі, бандера» добили його. А ще двоє не втікали чомусь туди, де верби є, а сюди. І їх тут побили…
Вони були майже однолітками: Василь Ільків (по-вуличному Андреогриці), Іван Слободян (Мінців), Василь Данилюк (Іванцевої Параски), Михайло Кулик (Левин), Федір Кобилянський (псевдо Тарас). Трьом – по 18 років, одному – 19, ще одному – 17. Загинули у квітні 1945-го.
А згодом ще кількох гончарівських патріотів вбили енкаведисти. За словами Наталії Гринішак, вбили їх у жуківському лісі, а привезли у центр села на «пізнання».
– Там колись була велика криниця. Сюди в окіп (рів) звезли п’ять хлопців. Хотіли, щоб пізнали, хто саме з них є і хто з рідних признає.
Марії Василівні Мартинюк було тоді 10 років. Стільки часу минуло від того страшного дня, а все пам’ятає. Розказує, показуючи коштуром, де це було, і час від часу витираючи сльози – чи то від вітру, чи то від спогадів. Серед отих вбитих був і її стрий, Михайло Герелюк.
– Побили в жуківському лісі, а сюди привезли, аби дивитися. Я дівчур була, то не боялася, бо що вони мені скажуть? Баба Андріїха мене посилала, чи стрий є. Думаю: не кажу, бо стара, ще заслабне.
– А він тут був?
– Був, був. Пізнавали, але мовчали. Люди боялися признатися, що є рідні. Бо хто плакатиме, хто признає, того в Сибір би везли. Отак побиті лежали. А вночі поховали їх в одній могилі.
– Кажуть, животи їм розпороли, – на розповідь Марії Мартинюк реагує хтось з місцевих.
– Та ні, не було такого, – заперечує баба Марія.
– А як людей зганяли?
– Не зганяли. Люди боялися, але мусили подивитися, чи нема рідних.
У розповідях гончарівських людей не все співпадає. Щось забулося, а щось обросло легендами. Та невеликі розбіжності – це і від того, що довгі роки про ці сторінки історії свого села розповідали пошепки, лише найближчим, а то і замовчували – такий був час.
Тоді, 77 років тому, впізнати в загиблих свою родину – то значить наразити інших рідних на репресії.
Недаремними були побоювання людей. Кілька родин таки вивезли в Сибір. У тому окопі лежав, приміром, Михайло Герелюк (Вітів). Лежав майже поряд зі своєю домівкою (зараз там ФАП), неподалік того окопу. Родину чекав Сибір, а хату віддали колгоспові.
У 1945 році у жуківському лісі загинули Павло Гопчак, Микола Чехович, два Михайла Герелюки – один Андрійович (Ахтилинин), другий Іванович (Вітів). Старшим – по 30 років, наймолодшому – 21.
Навіть поховати по-християнськи вороги не давали. Лише згодом в одній могилі поховали і розстріляних у жуківському лісі, і тих, хто загинув біля Вірменської каплиці.
– Ввечері прийшли люди, викопали яму, їх всіх скидали в верету і невбраних поховали, – каже Наталія Гринішак.
– Один приніс кукурудзянки, кинув на спід, бо нічого не було, – розповідає Іван Герелюк. – То руський сказав витягнути: «А ні – то ти будеш тут». Хлопці опустили вже тіла, то мусили витягати. Один на одного скидали. А вже вночі прийшли мами, землю відкидали. Тоді всіх поховали так, як має бути. Викопали ширшу яму, поклали солому, щоб один попри одного лежав. І так поховали.
– За радянських часів тут, біля Вірменської каплиці, відрами насипали землі (зробили могилу – ред.), то мого тата викликали у Франківськ, казали, що він бандерівець, – продовжує Іван Герелюк. – На вечір тато приїхав, розказував, що питали, хто насипав землі. Ніхто не признався.
Побожні гончарівські люди вважають, що є великим гріхом, якщо людина померла і на її гробі нема хреста. Тож попри погрози та виклики до КГБ, селяни встановили на могилі дерев’яний хрест висотою три метри і зробили більшу могилу.
А у 1985 році з ініціативи Павла Ільківа встановили 5-метровий металічний хрест, який пожертвував Ярослав Герелюк з Яремчі. Досипали ще землі, яку кіньми підвозив Павло Слободян – той, що пішки вернувся з Сибіру. А в незалежній Україні Богдан Ільків виготовив меморіальну дошку з іменами загиблих в боях та померлих у Сибірах. Саме на цьому місці вперше в Гончареві вивісили синьо-жовті прапори.
У 2014 році розпочали реставрацію могили біля каплички. Виклали фундамент чотири на три метри і висотою півтора метри. Допомагали місцеві люди. 14 жовтня 2015 року з нагоди 73-ї річниці створення УПА могилу освятили.
А ще одна символічна могила знаходиться у центрі Гончарева, якраз поряд з тим місцем, де в окопі лежали вбиті у жуківському лісі повстанці.
– Історія цього пам’ятника показова, – розповідає Наталія Гринішак. – У 1972 році виставили стелу, щоб увіковічнити пам’ять наших односельчан, які загинули в різні часи. На стелі була зірка і надпис: «Слава воїнам, які загинули у великій вітчизняній війні». І внизу після всіх підписів, де три останні прізвища, було написано «Вони загинули від рук українських буржуазних націоналістів». Але у 1991 році, коли почалася незалежність України і легалізація УГКЦ, односельчани зібралися і кажуть: «Доки та зірка буде? Давайте пошануємо по-християнськи пам’ять». І поставили хрест та витерли зірку, і напис про націоналістів витерли. Загинули всі. Ми їх пам’ятаємо.
Хлопці і дівчата з лісу… Їхні імена названі у книзі Наталії Гринішак «Гончарів – земля благословенна».
18 років мав Михайло Данилюк, коли у 1945-му його забрали в Обертин в НКВС. Засудили на 25 років. 8 років відбув у Караганді.
У 1947 році – масовий вивіз гончарівських сімей, де хто хоч чимось був причетний до УПА. Вивезли сім’ю Ганни Микитюк – за сина Івана, Василини Герелюк – за чоловіка, Дмитра Чеховича – за синів, Катерини Гопчак – за сина Павла. Аж до 1960 року пробули хто в Омській області, хто в Архангельській, хто в Магадані. Поверталися на Прикарпаття, але нерідко з приписом «без права проживання у рідному селі».
За сина і брата на Сибір вивезли і рідних Павла Слободяна – маму, сестру, його самого. Розповідають, що звідти він пішки повернувся у рідне село.
Вісім років у своїй хаті переховувала молодого вояка УПА Романа Ковцуняка з Обертина Марія Гавриш (баба Сивенька). Бабця навіть змушена була навчитися курити, аби запах тютюну в хаті не видав хлопця. А той ночами друкував листівки, які в окрузі Обертина розповсюджували інші хлопці. Енкаведисти таки вислідили Романа Ковцуняка, він відбув ще 10 років тюрми.
Не всі гончарівці повернулися з Сибіру, тюрем і заслання. Хто там залишився (у багатьох було оте «без права проживання»), а хто залишився і навічно у тій чужій землі. Уже в незалежній Україні їхні прізвища з’явилися на братській могилі біля каплиці: Василь Данилюк (Паранин) – замордований у Станіславській тюрмі, Василь Слободян (Грицевого Івана) – загинув у горах, Марія Тимофійчук – пропала в тайзі, Іван Чехович – помер у Сибіру.
Загалом на тій великій плиті з нержавійки більше двадцяти прізвищ. Під надписом «Вони віддали життя за рідну землю, за волю України» перші – юнаки, розстріляні біля Вірменської каплиці та у жуківському лісі.


Галина Добош
Тлумацький р-н


Переглядів: 16 | Додав: Dnister


Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 17. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії, член НСКУ Андрій Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю
Copyright MyCorp © 2017