П`ятниця, 29.03.2024, 11:30:55

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2017 » Жовтень » 5 » Шрами болять через роки
20:17:59
Шрами болять через роки

Напередодні 75-річчя з часу створення УПА у галицьких містечках і селах згадують своїх героїв. Бо чи не в кожному є схожі історії, як воювали і як гинули їхні земляки. У селі Гончарів Тлумацького району у 1945 році енкаведисти розстріляли п’ятьох молодих хлопців біля Вірменської каплиці, ще кількох – у жуківському лісі. А у 1947 році чимало родин вивезли на Сибір.

У Гончареві храмове свято на Михайла. Два роки тому у центрі села біля школи освятили статую Архистратига Михаїла. На меморіальній дошці викарбувані слова:
Борцям за волю України
Перед лицем отих, що впали,
Що перебули кримінали,
Ламали тюрем всіх стовпи.
О пам’яте моя, не спи!
У цьому невеликому селі, що входить до Обертинської селищної ради, пам’ять ця – про гончарівських юнаків, які загинули у 1945 році і які героями стали уже по смерті, та і то майже через піввіку після загибелі.
…Біля Вірменської каплиці, в районі, що зветься «Циганський кут», від кількох людей ми почули, як це було.
– Дві хати нижче була криївка, – розповідає Наталія Гринішак, автор книги «Гончарів – земля благословенна». – Вони були у хаті, коли кажуть: «Ідуть селом совіти». Хлопці вибігли і почали тікати до річки Чорняви. А ці звідси з гори кулеметами їх усіх по одному вистріляли. Один був у вишиваній сорочці, бо це була Зелена неділя.
Для родини Івана Герелюка то не просто сторінка з історії села. Від батьків чув, як то було. Не завжди і не все вони розповідали дітям, але коли змінилася радянська влада, коли настала незалежність України, старші з гіркотою згадували і молодим загадували: це треба знати.
Іван Герелюк (по-вуличному Мудрий) нам розказує і показує:
– У моєї тети, метрів 50 від цієї каплиці, була криївка, хлопці там ночували. А на день мали росохацьку криївку. Але хтось продав їх, коли вони були в селі. З різних сторін над’їхали руські солдати. Хлопці почали з хати тікати, а вони поставили кулемет, а ще трьох з автоматами. Одного нашого тут таки поряд вбили, другого туди як до Джуркова. Він був поранений, то зі словами «На тобі, бандера» добили його. А ще двоє не втікали чомусь туди, де верби є, а сюди. І їх тут побили…
Вони були майже однолітками: Василь Ільків (по-вуличному Андреогриці), Іван Слободян (Мінців), Василь Данилюк (Іванцевої Параски), Михайло Кулик (Левин), Федір Кобилянський (псевдо Тарас). Трьом – по 18 років, одному – 19, ще одному – 17. Загинули у квітні 1945-го.
А згодом ще кількох гончарівських патріотів вбили енкаведисти. За словами Наталії Гринішак, вбили їх у жуківському лісі, а привезли у центр села на «пізнання».
– Там колись була велика криниця. Сюди в окіп (рів) звезли п’ять хлопців. Хотіли, щоб пізнали, хто саме з них є і хто з рідних признає.
Марії Василівні Мартинюк було тоді 10 років. Стільки часу минуло від того страшного дня, а все пам’ятає. Розказує, показуючи коштуром, де це було, і час від часу витираючи сльози – чи то від вітру, чи то від спогадів. Серед отих вбитих був і її стрий, Михайло Герелюк.
– Побили в жуківському лісі, а сюди привезли, аби дивитися. Я дівчур була, то не боялася, бо що вони мені скажуть? Баба Андріїха мене посилала, чи стрий є. Думаю: не кажу, бо стара, ще заслабне.
– А він тут був?
– Був, був. Пізнавали, але мовчали. Люди боялися признатися, що є рідні. Бо хто плакатиме, хто признає, того в Сибір би везли. Отак побиті лежали. А вночі поховали їх в одній могилі.
– Кажуть, животи їм розпороли, – на розповідь Марії Мартинюк реагує хтось з місцевих.
– Та ні, не було такого, – заперечує баба Марія.
– А як людей зганяли?
– Не зганяли. Люди боялися, але мусили подивитися, чи нема рідних.
У розповідях гончарівських людей не все співпадає. Щось забулося, а щось обросло легендами. Та невеликі розбіжності – це і від того, що довгі роки про ці сторінки історії свого села розповідали пошепки, лише найближчим, а то і замовчували – такий був час.
Тоді, 77 років тому, впізнати в загиблих свою родину – то значить наразити інших рідних на репресії.
Недаремними були побоювання людей. Кілька родин таки вивезли в Сибір. У тому окопі лежав, приміром, Михайло Герелюк (Вітів). Лежав майже поряд зі своєю домівкою (зараз там ФАП), неподалік того окопу. Родину чекав Сибір, а хату віддали колгоспові.
У 1945 році у жуківському лісі загинули Павло Гопчак, Микола Чехович, два Михайла Герелюки – один Андрійович (Ахтилинин), другий Іванович (Вітів). Старшим – по 30 років, наймолодшому – 21.
Навіть поховати по-християнськи вороги не давали. Лише згодом в одній могилі поховали і розстріляних у жуківському лісі, і тих, хто загинув біля Вірменської каплиці.
– Ввечері прийшли люди, викопали яму, їх всіх скидали в верету і невбраних поховали, – каже Наталія Гринішак.
– Один приніс кукурудзянки, кинув на спід, бо нічого не було, – розповідає Іван Герелюк. – То руський сказав витягнути: «А ні – то ти будеш тут». Хлопці опустили вже тіла, то мусили витягати. Один на одного скидали. А вже вночі прийшли мами, землю відкидали. Тоді всіх поховали так, як має бути. Викопали ширшу яму, поклали солому, щоб один попри одного лежав. І так поховали.
– За радянських часів тут, біля Вірменської каплиці, відрами насипали землі (зробили могилу – ред.), то мого тата викликали у Франківськ, казали, що він бандерівець, – продовжує Іван Герелюк. – На вечір тато приїхав, розказував, що питали, хто насипав землі. Ніхто не признався.
Побожні гончарівські люди вважають, що є великим гріхом, якщо людина померла і на її гробі нема хреста. Тож попри погрози та виклики до КГБ, селяни встановили на могилі дерев’яний хрест висотою три метри і зробили більшу могилу.
А у 1985 році з ініціативи Павла Ільківа встановили 5-метровий металічний хрест, який пожертвував Ярослав Герелюк з Яремчі. Досипали ще землі, яку кіньми підвозив Павло Слободян – той, що пішки вернувся з Сибіру. А в незалежній Україні Богдан Ільків виготовив меморіальну дошку з іменами загиблих в боях та померлих у Сибірах. Саме на цьому місці вперше в Гончареві вивісили синьо-жовті прапори.
У 2014 році розпочали реставрацію могили біля каплички. Виклали фундамент чотири на три метри і висотою півтора метри. Допомагали місцеві люди. 14 жовтня 2015 року з нагоди 73-ї річниці створення УПА могилу освятили.
А ще одна символічна могила знаходиться у центрі Гончарева, якраз поряд з тим місцем, де в окопі лежали вбиті у жуківському лісі повстанці.
– Історія цього пам’ятника показова, – розповідає Наталія Гринішак. – У 1972 році виставили стелу, щоб увіковічнити пам’ять наших односельчан, які загинули в різні часи. На стелі була зірка і надпис: «Слава воїнам, які загинули у великій вітчизняній війні». І внизу після всіх підписів, де три останні прізвища, було написано «Вони загинули від рук українських буржуазних націоналістів». Але у 1991 році, коли почалася незалежність України і легалізація УГКЦ, односельчани зібралися і кажуть: «Доки та зірка буде? Давайте пошануємо по-християнськи пам’ять». І поставили хрест та витерли зірку, і напис про націоналістів витерли. Загинули всі. Ми їх пам’ятаємо.
Хлопці і дівчата з лісу… Їхні імена названі у книзі Наталії Гринішак «Гончарів – земля благословенна».
18 років мав Михайло Данилюк, коли у 1945-му його забрали в Обертин в НКВС. Засудили на 25 років. 8 років відбув у Караганді.
У 1947 році – масовий вивіз гончарівських сімей, де хто хоч чимось був причетний до УПА. Вивезли сім’ю Ганни Микитюк – за сина Івана, Василини Герелюк – за чоловіка, Дмитра Чеховича – за синів, Катерини Гопчак – за сина Павла. Аж до 1960 року пробули хто в Омській області, хто в Архангельській, хто в Магадані. Поверталися на Прикарпаття, але нерідко з приписом «без права проживання у рідному селі».
За сина і брата на Сибір вивезли і рідних Павла Слободяна – маму, сестру, його самого. Розповідають, що звідти він пішки повернувся у рідне село.
Вісім років у своїй хаті переховувала молодого вояка УПА Романа Ковцуняка з Обертина Марія Гавриш (баба Сивенька). Бабця навіть змушена була навчитися курити, аби запах тютюну в хаті не видав хлопця. А той ночами друкував листівки, які в окрузі Обертина розповсюджували інші хлопці. Енкаведисти таки вислідили Романа Ковцуняка, він відбув ще 10 років тюрми.
Не всі гончарівці повернулися з Сибіру, тюрем і заслання. Хто там залишився (у багатьох було оте «без права проживання»), а хто залишився і навічно у тій чужій землі. Уже в незалежній Україні їхні прізвища з’явилися на братській могилі біля каплиці: Василь Данилюк (Паранин) – замордований у Станіславській тюрмі, Василь Слободян (Грицевого Івана) – загинув у горах, Марія Тимофійчук – пропала в тайзі, Іван Чехович – помер у Сибіру.
Загалом на тій великій плиті з нержавійки більше двадцяти прізвищ. Під надписом «Вони віддали життя за рідну землю, за волю України» перші – юнаки, розстріляні біля Вірменської каплиці та у жуківському лісі.


Галина Добош
Тлумацький р-н


Переглядів: 504 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024