Четвер, 2019-09-19, 5:46 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2012 » Лютий » 3 » Спогади політв’язня комуно-більшовицького режиму
11:39 AM
Спогади політв’язня комуно-більшовицького режиму
Народна мудрість каже: "Гора з горою не сходиться, а людина з людиною зійдеться”.
Так трапилося зі мною.
Два роки тому, лікуючись у одному із санаторіїв м.Трускавця, я був писутній на концертах місцевих художніх колективів «Трускавчанка», «Карпати», читав свої вірші в Палаці культури ім. Т.Шевченка. Там мене керівники художніх колективів уже знають і включають в концертну програму. В одному із концертів я прочитав свій вірш, який закінчується словами:
Щоб східняки й західники
Одним народом дружнім стали,
І нашій дружбі завдяки
Міцну державу збудували,
Бо Україна в нас одна,
А ми її сини і доньки.
Вона нам Богом всім дана.
То ж збережімо навіки!
Під дружні оплески я повернувся до глядацької зали, де відпочиваючі з різних областей України щиро аполодували. Звичайно, було приємно мені, коли один глядач із Східної України подякував і сказав: «Я понял в этом зале, что я українець». Заради таких слів, я інколи спеціально, за влашний кошт, їду в Трускавець, щоб взяти участь в концертній програмі перед відпочиваючими. Це так ніби передмова. А моя розповідь буде на зовсім іншу тему.
Одного разу після мого виступу до мене підійшов чоловік і каже: «Здоров, друже Миколо». Я спочатку здивувався і подумав, що то хтось із Галицького району тут відпочиває. Але далі він сказав, що спочатку не впізнав мене. «Я - Пантелеймон Василевський з Дрогобича. Пам’ятаєш, як ми разом на Колимі у таборі "Д-2” потрапили в БУР (барак «усиленного» режима). На 5 діб нас запроторив сам начальник табору, колишній слідчий НКВД із Києва майор Хаєта тільки за те, що при обході нашого барака в неділю він запримітив, що ми, раби, запізно встали із нарів. Звичайно, я пригадав і Пантелія, і карцер. Нам було про що згадати. Сотні наших табірних друзів померли від голоду, холоду, важкої каторжної праці і залишилися в Колимській вічній мерзлоті. Згадали і про той режим, який застосовувався до політв’язнів, і про наглядача Зайцева, молодшого лейтенанта військ МВС, який без спеціальної палиці в табірну зону не заходив. Він настільки вже знущався над нами, що вирішено було його вбити. Сам виконавець повинен був добровільно піти на вахту і заявити, що він вчинив цей вирок сам свідомо за знущання над в’язнями, щоб не дати поводу до покарання всього табору. І знайшовся таки наш українець із Львівської області, який погодився на це. Після цього наглядачі подобрішали.
Основною силою супротиву були українці. До нас приєднувалися в’язні інших національностей, особливо прибалтійці. Наше табірне відділення "Д-2” було розташоване за 700 кілометрів на північ від Магадану, нині там селище Мяунджа, яке також побудували політв’язні. Ми, зеки, будували серед скель при мінус 40-50ОС дуже секретний об’єкт. Табір нараховував 6000 політв’язнів. Незважаючи на надзвичайно велику смертність в зоні і на виробництві, електростанція була збудована. Тепер це Аркагалинська ДРЕС. Пригадали ми і той трагічно комічний випадок, що трапився з нашим лікарем Василем Воробйовим, який відбував покарання на Колимі ще з 1937 року за співучасть у вбивстві Максима Горхога, хоч бачив його лише в кінофільмі. Свого часу Воробйов працював начальником медичного санітарного управління Сибірського військового округу.
У БУРІ в камері №5 ми уже застали згаданого лікаря. В камері голодно, холодно, а попереду – 5 діб. Щоб якось згаяти час, зеки в таких випадках вдаються до розповідей, анекдотів, згадок про волю тощо. Якось мова зайшла про вже згаданого начальника табору Хаєта. Тоді лікар Василь Воробйов, який стояв біля стіни, бо нарів в карцері нема, почав розказувати свою пригоду: «Прибігає якось до мене у санчастину задиханий наглядач з вахти і каже: "Збирайся, діду, скоріше. Підеш зараз же до начальника табору Хаєта додому. Щойно дзвонила сама майорша, що синок помирає”. Я, прихопивши сумку з медичними причандалями, за пару хвилин вже був на вахті, де на мене очікувало двоє автоматників, щоб вести за зону і щоб я з Колими не втік. Коли дійшли до особняка, один охоронець став перед ґанком, другий – навпроти вікон. Я зайшов в коридор. Мене зустріла служниця. Допомогла зняти бушлат з номерами, шепнула, що «самого» вдома нема, а лише майорша. Я попросив води, щоб помити руки. Тут появилася майорша з мискою спирту, наказала мені вимити руки в спирті по лікті (щоб брудний раб не заразив синочка). Зайшовши до дитячої кімнати, я побачив у пуховиках веселого хлопчину-школяра. Це і був умираючий синок Хаєта. Я його оглянув, послухав і переконався, що хлопчисько симулює, щоб не йти до школи. Для страховки виписав рецепт на простенькі ліки і сказав майорші: «Хлопець за два дні може йти до школи». На мої слова хлопець заверещав: «Слухай ти, фашист, я тобі не хлопець, а громадянин Боря Хаєт. Зрозумів?». Я хутко вийшов в коридор, не закрив за собою дверей, почав надягати на себе свою одежу з номерами. «А чому у тебе такі маленькі номери на спині», – вигукнув до мене з пуховиків синок Хаєта. Я вмить відповів: «Що ж я вдію. Якщо твій тато видав мені маленькі номери. Видно я на більші не заслужив». Тут же у відповідь почув від нього: «Я скажу татові, щоб тобі пришили більші номери». Це замість подяки... З тим я і повернувся під пильним оком автоматників в зону. Вранці до бараку зайшов наглядач, повів мене до кравців. Там мені пришили на бушлаті стандартні номери 20х15 см.
А щойно я намірився йти назад, наглядач завернув мене, завів в карцер, де я я і відбуваю свою провину. Так тато Хаєт виконав прохання свого синочка, мабуть, майбутнього садиста».
«Тепер, через десятки років, – говорить мій однотабірник Пантелеймон, – прочитав в журналі «Україна» (№2,4) повідомлення, що наш рабовласник майор Хаєт похований в Києві на Байковому цвинтарі серед діячів української культури. Здригаюся знову, пригадую табір «Д-2», нелюдів начальства, наглядачів, чекістів та конвоїрів з їхніми собаками.
Згадаймо той Ваніно-порт,
Суворе Охотське море,
Куди нас везли, як той скот,
В далекі Колимські простори.
Туди нас рабів комуністи загнали.
Одні з нас там вмерли, інших приганяли,
І так цей конвеєр роки працював.
О скільки він, клятий, життів відібрав!

P.S. У комуністичній імперії СРСР було організовано 230 управлінь концтаборів для політв’язнів. До кожного управління входило від 5 до 10 табірних підрозділів. З 1944 року по 1956 рік за участь українського народу у визвольній боротьбі було засуджено 103 тис. 460 осіб, які своєю рабською працею розбудовували дикі простори Російської імперії.
Микола Яцків, довголітній політв’язень, Голова Галицької районної станиці Братства вояків ОУН-УПА

Переглядів: 353 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019