На зламі ХІХ і ХХ ст. восьмигодинний робочий день був нездійсненною мрією більшості найманих працівників Галичини. Люди на тодішніх підприємствах працювали по 12 годин і навіть більше. Але робітники рішуче боролися з такими нелюдськими умовами. Не пасли задніх і працівники різних галузей у давньому Станиславові. Свої права активно захищали й споживачі, про що красномовно свідчить історія міських страйків.

«Хлібний бунт» і протест друкарів
У грудні 1891 р. в Станиславові прогримів справжній «хлібний бунт», який викликав велике здивування преси по всій Австро-Угорський імперії. Жителі міста висловили бурхливий протест проти єврейських пекарів. По всіх вулицях ходили барабанщики й голосно закликали всіх не купувати хліб у єврейських пекарів, бо вони для випікання хліба начебто використовували воду, в якій перед тим милися. Про це в суді під присягою заявили два помічники пекарів і дві годувальниці, які бавили дітей у родинах власників пекарень. Люди вимагали провести ретельне розслідування й покарати пекарів за таке кричуще порушення правил гігієни. Навіть міська поліція приєдналася до страйку й попереджала людей на вулицях, щоб вони не купували хліб у єврейських пекарнях. Згодом усі заклади євреїв-пекарів у місті були зачинені аж до завершення спеціального розслідування.
У травні 1893 р. місто сколихнув страйк друкарських працівників. Обурені робітники друкарні Яна Данкевича влаштували справжній бунт і категорично відмовилися продовжувати роботу. Протестувальники вимагали підвищення платні та її вчасної виплати, а також запровадження десятигодинного робочого дня. Довший час Ян Данкевич був справжньою «акулою» друкарського бізнесу, і конкурентів у нього практично не було. В друкарні Данкевича видавався «Кур’єр Станиславівський» та інші часописи. Крім того, власник започаткував додатковий бізнес – виготовлення візиток і паперових пакетів для солодощів, ліків та інших товарів.
 

Естафета страйків
У серпні 1895 р. у місті страйкували будівельники. Головні вимоги – скорочення робочого дня до 10 годин та підвищення заробітної плати до 1,5 злотого ринського для кваліфікованого робітника. Страйкарі також вимагали видавати зарплату в суботу на місці роботи, а не в неділю в шинку. Очевидно, в кишенях шинкарів осідало немало грошей, зароблених важкою працею на будові. 13 серпня страйк завершився перемогою робітників. Перед тим протягом трьох днів протестувальники вели переговори зі своїми роботодавцями, у яких брав участь промисловий інспектор. Майже всі вимоги страйкарів були виконані. Під час страйку за тривогою підняли військо з казарм, а піші й кінні патрулі наглядали за порядком у місті. Але жодних погромів не було. Якби не шумні юрби ро-бітників і відсутність руху на будовах, у місті взагалі ніхто б не зауважив, що проходить досить масштабний страйк, у якому взяли участь аж 800 робітників. Станиславівська людність поставилась до страйку досить байдуже, а будівельники після успішного протесту спокійно взялися до роботи. Однак на цьому справа не скінчилася.
Робітників інших галузей надихнув приклад будівельників, і вони теж запрагнули виступити на захист своїх прав. Вже у вересні того ж року в місті розпочався страйк гарбарів, тобто спеціалістів з вичинки шкіри. Об’єдналися працівники кількох гарбарень Станиславова й околиць, але їхня кількість усе ж була значно скромнішою – всього 280 осіб. Як і будівельники, вони вимагали скорочення робочого дня й підвищення заробітної плати, щоправда, аж до 5 злотих ринських у день. Крім того, гарбарі протестували проти акордної оплати праці. Вони страйкували цілий тиждень, але їхні вимоги так і не були виконані. Щоб якось заспокоїти страйкарів, до Станиславова прибув заступник промислового інспектора пан Кремер, але його місія не вдалася. Головним противником виконання вимог робітників був один з десяти власників гарбарень, такий собі пан Бернфельд. Однак гарбарський страйк мав позитивні наслідки. Було зауважено, що гарбарям справді замало платять за їхню важку роботу, а крім того, умови праці на деяких гарбарнях не витримували жодної критики. Кілька з них з цієї причини закрили, а працівники, які перебували в особливо складних матеріальних умовах, отримали допомогу від партії соціалістів. Загалом страйк проходив спокійно, але, очевидно, робітники все ж порушували порядок, бо двадцятьом п’ятьом з них було висунуто звинувачення у хуліганських діях, а один навіть потрапив до в’язниці.
Естафету страйків підхопили пекарі. 31 вересня 1895 р. станиславівські робітники пекарень зібралися на загальні збори, під час яких вирішили припинити роботу. Тоді робочий день у пекарнях був дуже довгим, бувало, що люди працювали навіть по 18 (!) годин на добу. Тож працівники вимагали, щоб їм скоротили робочий час хоча б до 12 годин. Пекарі боролися також за підвищення оплати праці з 3 до 7 злотих ринських у день і вимагали не звільняти всіх учасників страйку щонайменше протягом півроку після його завершення.
Вже наступного тижня після пекарського страйку захищати свої права взялися помічники вчителів у єврейських школах – хайдерах. Вони протестували проти надзвичайно високого робочого навантаження й низької оплати праці. За рішенням рабина їхні вимоги виконали.
 

Аптекарі, кравці й студенти
У 1902 р. всю Галичину сколихнув так званий «аптекарський страйк», який з великим розмахом пройшов у Львові, Перемишлі та інших містах. Працівники аптек вимагали підвищення оплати своєї праці та надбавок за нічні чергування. Вони протестували також проти наймання на роботу некваліфікованих фармацевтів. Адже власники аптек через брак кадрів нерідко брали на роботу працівників, які навіть не мали повної гімназійної освіти, а закінчили лише чотири класи гімназії. 8 грудня 1908 р. фармацевти опублікували відозву: «Від сьогоднішнього дня ми, працівники аптек, припиняємо роботу. Ми роками боролися за покращення нашого життя і наших родин. Але всі наші старання не дали жодного результату через постійний опір зацікавлених осіб. Ми вже вичерпали всі засоби й хапаємося за останню соломинку для нашого порятунку, яку вбачаємо в загальному страйку у всьому краї». Проте станиславівські фармацевти підтримали загальний галицький страйк якось мляво. Найбільш бунтівною аптекою міста виявився заклад Альбіна Аміровича. Там у повному складі застрайкував увесь персонал. У не менш відомій аптеці Яна Мацури не страйкував ніхто, а в закладі доктора Байля на площі Ринок припинив роботу лише один фармацевт.
У 1903 р. боротьбу за кращу долю розпочали станиславівські кравці. Вони розробили мінімальний цінник своїх послуг і вимагали від своїх працедавців доплат за майстерність. Цей страйк тривав тиждень і завершився успішно – роботодавці погодилися майже на всі вимоги протестувальників. Але спокій місту лише снився, адже у наступному році в Станиславові знову запахло вільнодумством. Цього разу протестувальниками виступили продавці місцевих крамниць. У вересні 1904 р. торгові працівники міста зібралися на збори й оголосили вимогу закриття всіх крамниць Станиславова о восьмій годині вечора. Більшість магазинів міста продовжувала торгівлю аж до десятої.
Трохи незвичний протест порушив у квітні 1912 р. нормальний учбовий процес у місцевій учительській семінарії. Вона знаходилась у будинку Баттерная (тепер вул. Старозамкова, 2-а). Польські й українські студенти перших чотирьох курсів семінарії протестували проти переведення до іншого міста викладача семінарії Володимира Марковського. Цей педагог користувався великою симпатією і повагою у студентів. Але ідея страйку була продиктована не лише відданістю до конкретного викладача. У студентів виникли побоювання, що місце Марковського займе педагог не надто високої кваліфікації. Молоді люди не пішли на заняття, а зібралися перед будівлею семінарії. Директор семінарії пан Нітман звернувся до протестувальників і закликав їх повернутися до навчання. Але бунтівні студенти не розійшлися, а вислали до директора делегацію, яка закликала його скасувати переведення пана Марковського на інше місце роботи. Директор уважно вислухав вимоги страйкарів, але відповів, що не може скасувати це рішення й пообіцяв повідомити про студентські протести вищому керівництву. Після цього студенти розійшлися й частина з них наступного дня повернулася на заняття. На жаль, «відвоювати» улюбленого викладача їм так і не вдалося.
У березні 1907 р. містом ширилися неймовірні поголоски – начебто страйк оголосили… священики. Говорили, що церковники припинили служіння й зажадали покращення умов своєї праці. Однак газета «Кур’єр Станиславівський» рішуче спростувала ці плітки і запевнила, що місцеві отці ніколи б не відмовилися служити Богові й своїм прихожанам. А отже, такого «екзотичного» страйку в місті не було й бути не могло.

Олена БУЧИК