Субота, 2017-12-16, 10:45 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2017 » Листопад » 16 » Вітовський – людина із сильною волею
2:08 PM
Вітовський – людина із сильною волею

Цьогоріч 8 листопада виповнюється 130 років від дня народження визначного українського військового і громадсько-політичного діяча Дмитра Вітовського. Спробуємо подати для читача як відомі, так і малознані факти з життя цієї важливої в українській історії людини.

З цієї нагоди у музеї “Герої Дніпра” – філії Національного військово-історичного музею України, що в Івано-Франківську (вул. Національної Гвардії, 14 Д), нещодавно відкрито експозицію “Перша світова війна на Прикарпатті”, де чільне місце займає історія бойового шляху Легіону Українських Січових Стрільців та Української Галицької Армії на Станиславівщині. Значна частина екскурсії присвячена неординарній постаті Дмитра Вітовського, уродженця с. Медухи Галицького району.

Про дитячі роки Дмитра відомо дуже мало. Походив з українського шляхетного роду Вітовських. Маючи намір дати синові добру освіту, батько віддає сина після сільської початкової школи у 1899 р. до Станиславівської гімназії, яка розміщувалася в приміщенні теперішнього морфологічного корпусу медичного університету. Обрання гімназії одразу визначило і гуманітарний напрям освіти. Справа у тому, що середня освіта в Австро-Угорській імперії передбачала свого роду спеціалізацію на технічну та гуманітарну освіту, і її можна було здобути в реальних школах та гімназіях відповідно.

На той час політична ситуація в Галичині активно змінювалася: українське національне відродження з кін. ХІХ ст. істотно пришвидшилось. Чисельність інтелігенції зростала з кожним роком, бо селяни все більше посилали своїх синів до середніх і навіть вищих шкіл. У 1906-1907 рр. по всій Східній Галичині відбувались віча з вимогою від Відня виборчої реформи. Ця акція вдалася, і в австрійському парламенті замість кількох тепер уже було більше 20 українських депутатів. Численні читальні «Просвіти», організації «Січ» і «Сокіл» займалися громадським і фізичним вихованням молоді. Діяли українські партії, що ставили вимоги незалежної Української держави.

Уже в гімназії Дмитро вперше проявив свою активну громадську діяльність. В гімназії домінував польський вплив, але там все ж сформувався самоосвітній український таємний гурток. Ставши його членом, Дмитро разом зі своїми друзями, зокрема Д. Дем’янчуком, братами Заклинськими, у вихідні дні ходили по навколишніх селах, де провадили громадсько-освітню роботу, читали реферати з історії, ставили аматорські вистави. В 1906-1907 рр. члени гуртка видавали літературно-гумористичний журнал «Оса», тоді ж прокинулись і літературні здібності Вітовського. Він починає друкувати в галицькій періодичній пресі свої вірші та прозу під псевдонімами Гнат Буряк, Мстислав Турський, а іноді і під своїм прізвищем.

Після закінчення гімназії Вітовський вступив на правничий факультет Львівського університету. Не маючи коштів на життя у Львові, вчився заочно. Йому вдалося влаштуватися на роботу до адвокатської контори Й. Партицького в Станиславові. В університеті Вітовський, зокрема, відвідував лекції з історії Михайла Грушевського. Перервавши навчання, відбуває однорічну військову службу в австрійській армії. Службу завершує в 1909 р. у старшинському чині хорунжого. Згодом здобуті навики йому пригодяться. Поновившись на другому курсі, включається у боротьбу за створення українського університету у Львові (той, що існував, був польськомовним). Студентське віче української молоді 1 липня 1910 р. закінчилося сутичками з польськими студентами та поліцією. Тоді загинув Адам Коцко – хороший товариш Дмитра. Самого Дмитра як активного учасника виступу було заарештовано. За судовим вироком його покарали місячним тюремним ув’язненням, позбавленням військового звання хорунжого та відчисленням з Львівського університету.

Після тюрми, ще більше зміцнившись у своїх поглядах, Дмитро Вітовський повертається до Станиславова, де продовжує попередню роботу в адвокатській канторі. В 1911 р. він проявив свій талант конспіратора під час втечі М. Січинського із станиславівської тюрми «Діброва», що набула величезного розголосу та ввійшла в історію нашого міста. У 1908 р., 12 квітня, студент Мирослав Січинський застрелив намісника Галичини графа Потоцького як помсту за кривди, заподіяні українцям (вбивство Марка Каганця в с. Коропець на Бучаччині та фальсифікація виборів до австрійського парламенту) місцевою (фактично польською) адміністрацією. Його засудили до смертної кари, але через резонанс у світі цісар замінив її на 20 років ув’язнення.

По-різному зараз можемо ставитися до особи Січинського, але частина українців сприймала його тоді як героя. Серед студентів виник таємний комітет для його визволення. Другові Січинського Миколі Цеглинському вдалося познайомитися і заприязнитись із тюремними наглядачами. Між наглядачами знайшовся один свідомий українець, що погодився допомогти Січинському, зокрема передавав йому листи. Восени 1911 р. щовечора у парку напроти тюрми чекав хтось із членів комітету. Загітований наглядач не міг знати, коли трапиться нагода, зручна для втечі. Одного вечора, коли чергував Вітовський, така нагода трапилася. Наглядач привів Січинського в одязі наглядача і швидко зник. Вітовський запровадив його на приготовану квартиру в іншому кінці міста. Там утікач негайно переодягнувся в селянський одяг і за півгодини уже був за межами міста. Невдовзі Січинський нелегально виїхав до Норвегії, згодом – до Швеції, а вже звідти – до США у 1914 р., де він прожив аж до 1979 р.

У 1912 р. Вітовський поновлює своє навчання, але уже в Краківському університеті, де активно діє в «Українському студентському союзі». Саме тоді до нього приходить розуміння проведення військового навчання серед молоді, що невдовзі вилилося у створення «Українського стрілецького товариства».

Початок Першої світової війни призвів до появи Українських січових стрільців (УСС, усуси) – українського національного військового формування в складі австро-угорської армії, сформованого з добровольців, які відгукнулися на заклик Головної Української Ради 6 серпня 1914 р. Аналогічні військові підрозділи мали і поляки, що отримали назву І і ІІ бригад Легіонів Польських.

Дмитро Вітовський з перших днів став в ряди Легіону УСС. Для майбутнього легіону українці Східної Галичини надсилали продовольство та грошову допомогу. Підстаршина Вітовський очолив перший львівський курінь УСС. Перед виходом на фронт він очолює сотню і невдовзі здобуває авторитет та повагу серед своїх стрільців. Як згадують його сучасники, «не вивишав себе, але й не товаришував зі стрільцями. Не було й мови, щоб він когось протегував. Супроти всіх був справедливий. У службі вимагав багато, але не був формаліст, ані дрібничковий… Вів себе, як з молодшими товаришами, борцями за ту саму святу справу». У грудні 1914 р. за відмінну службу йому повернуто ступінь хорунжого.

У ході Горлицької наступальної операції німецьких та австро-угорських військ 1915 р. курені УСС у складі 2-го австро-угорського корпусу 16 травня вступили в м. Болехів. Російські війська розпочали контратаку та 29 травня поблизу села Лісовичі оточили сотню чотаря Івана Цяпки, яка входила до складу 1-го куреня отамана Григора Коссака. Сотня, яка складалась переважно з новобранців, майже в повному складі потрапила в російський полон. Продовжуючи контратаку, 31 травня російські війська вийшли на окраїни Болехова, де були зупинені січовими стрільцями. Того ж дня німецькі війська здобули Стрий та змусили російські частини відійти від Болехова. У боях в районі міста загинуло 15 стрільців, 50 отримали поранення, а 150 потрапили в полон. З-під Болехова 1-й курінь УСС наступав в авангарді австро-угорських військ через Чолхани (нині с. Міжріччя Болехівської міської Ради) – Слободу –Креховичі попри Калуш, Комарів у напрямку на Крилос. Другий курінь УСС під командуванням отамана Сеня Горука вів наступ через Тростянець –Завадку– Верхню – Сапогів до Вікторова.

Остерігаючись оточення, російські війська відступили з Галича, який 27 червня 1915 р. зайняв 1-й курінь УСС Григора Коссака, комендантом міста був призначений чотар Дмитро Вітовський, над Галичем на ратуші був піднятий вперше за період Першої світової війни синьо-жовтий прапор, поруч із австро-угорським. Це було зроблено із символічним змістом, що українські вояки після століть забуття підняли національний прапор над давньою княжою столицею. Цей його вчинок вимагав сильної відваги і, зрештою, наробив шуму серед командування. В угорському парламенті була з цього приводу інтерпеляція (депутатське звернення до уряду). Угорський прем’єр Тіса зажадав пояснень від головного командування армії. Все закінчилося погрозою зі сторони вищого командування, що відберуть йому старшинський ступінь, якщо б це ще раз повторилося.

Наступного дня обидва курені форсували Дністер та зайняли села Семиківці і Тустань. Несподіваною контратакою російські війська відбили зайняті січовими стрільцями села. Прикриваючи переправу австро-угорських військ через Дністер, уночі з 29 на 30 червня 1915 р. курені УСС атакували російські позиції та в рукопашному бою до ранку захопили Семиківці, Тустань та Хоростків. У боях в районі Галича загинуло 10 стрільців, 30 було поранено, 27 потрапило в полон. Подальший наступ курені УСС продовжили в напрямку на село Завалів.

Пізніше Вітовський працював у вишколі українських січових стрільців, а про один з його виховних методів залишився спогад: «Сотня маршувала попри двірець, на якому саме задержався поїзд. Між подорожніми було чимало наших людей, що з цікавістю і приязню дивилися на стрілецький відділ. Сотня заспівала сороміцьку пісню. Сотниковий наказ «Позір!» перервав спів. Він призвав чотових і наказав карну вправу на близьких заораних полях. По вправі промовив він до втомленої і заболоченої сотні та пояснив їй, що вони, українське військо, не сміють співати прилюдно сороміцьких пісень. Мусять високо держати свій прапор і не понижувати його і себе поганою поведінкою».

Заслугою Вітовського є українське повстання у Львові в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. Наприкінці Першої світової війни, у 1918 році, велися численні польсько-австрійські перемовини, результатом яких стала згода Австро-Угорщини на утворення Польської держави, до якої мала б увійти і Східна Галичина, населена переважно українцями. Вітовський це чітко усвідомлював і прийняв рішення випередити поляків. Без попередньої згоди Української Національної Ради він віддав наказ про підготовку захоплення Львова, яке пройшло успішно. Уже 13 листопада було проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки, в якій він став державним секретарем військових справ. Завдяки його організаторським здібностям була створена Українська Галицька Армія, що досить успішно воювала з польським військом.

Мало кому відомий той факт, що саме Дмитро Вітовський спричинився до порятунку від знищення пам’ятника Адаму Міцкевичу у Станиславові. У кінці грудня 1918 року група українських вояків вирішила самовільно скинути з постаменту пам’ятник Адаму Міцкевичу. Однак це їм не вдалося, а натомість вони прикладами гвинтівок сильно його пооббивали. За місцевою легендою, у той час, коли вояки наполегливо намагалися повалити великого поета додолу, поруч проходив секретар військових справ Дмитро Вітовський, який поспішав у своїх справах. Побачивши дії вояків, він наказав їм припинити глум над пам’ятником. Нещодавно серед архівних джерел того часу було віднайдено документальне підтвердження цієї легенди. Насправді Дмитра Вітовського не було поруч. Коли українські вояки почали з’ясовувати свої стосунки з пам’ятником, терміново до військового міністерства вирушила делегація поляків міста з проханням зберегти пам’ятник Адаму Міцкевичу. Як зазначає документ, згідно з наказом “міністра війни”, була припинена руйнація пам’ятника. Невдовзі українська влада міста офіційно вибачилася перед поляками за такі дії військових. А “міністром війни” саме тоді і був Дмитро Вітовський. У міжвоєнний період було вирішено замінити пам’ятник Адаму Міцкевичу, бо його карарський мармур за воєнні лихоліття був сильно пошкоджений. Подібний до станиславівського пам’ятник Адаму Міцкевичу був поставлений у Величці. З нього зробили точну копію та у 1930 році урочисто відкрили уже бронзовий пам’ятник поету, який чарує нас і досі.

У травні 1919 року Вітовський їде до Франції як член делегації на мирній конференції в Парижі, що за дорученням Державного секретаріату мала домогтися припинення наступу Польщі. Повертаючись в Україну, загинув 2 жовтня в авіакатастрофі під м. Ратибором (Сілезія) біля німецько-польського кордону разом із ад’ютантом, чотарем УГА Юліяном Чучманом. Похований був у Берліні 14 серпня 1919 року на цвинтарі Гугенотів. Здобуття Україною незалежності дало можливість 1 листопада 2002 р. прах Дмитра Вітовського урочисто перепоховати на Личаківському цвинтарі у Львові. Цією благородною справою опікувався колишній вояк дивізії «Галичина» Юрій Ференцевич із Нью-Йорка.

Що цікаво, 7 липня 1919 р. у Вітовського в містечку Брошнів-Осада народився син Дмитро, який так ніколи й не побачив свого батька. Мати вийшла вдруге заміж за відставного польського офіцера і переїхала до Вільнюса, де Дмитро в 1937 закінчив гімназію. У 1938 році він їде до Львова, де починає навчання на географічному факультеті Львівського університету. Одразу стає членом ОУН. Після приєднання Західної України до СРСР Дмитра Вітовського у лютому 1940 мобілізують до Червоної армії. В березні 1941 р. закінчив авіаційне училище у званні молодшого лейтенанта. Влітку 1941 р. отримує відпустку і приїжджає до Львова, де відновлює контакт з ОУН і вже не повертається до Червоної армії. Працював на господарських посадах у лісництві митрополита Андрея Шептицького. У 1943 р. вступає до Української Повстанської Армії, ставши ад’ютантом командира Старшинської школи УПА «Олені» Федора Польового (Поля), здійснює підготовку курсантів. Вітовський-молодший є автором дисциплінарного статуту УПА.

У березні 1946 р. біля села Кам’янка Сколівського району на Львівщині Вітовський потрапив у засідку 215-го полку внутрішніх військ.

Важко пораненого, але ще живого Дмитра чекісти забрали до себе. Протягом кількох місяців надавали йому медичну допомогу в тюремній лікарні, надіючись отримати від нього цінну інформацію. 4 лютого 1947 йому винесено смертний вирок.

Дмитро Вітовський-старший, безперечно, ідеаліст, людина із сильною волею, наполегливістю, організаторським хистом, зробив значний внесок у розвиток нашої української державності. Хоча в тодішній ситуації його справа зазнала поразки, проте досвід державотворення залишився і надихав наступні покоління. Не підвів батька і син.

 

Роман ЧОРНЕНЬКИЙ, Петро ГАВРИЛИШИН


Переглядів: 26 | Додав: Dnister


Пошук на сторінці
 
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі



Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 17. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - мгр. історії, член НСКУ Андрій Чемеринський. 
Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю
Copyright MyCorp © 2017