Один з найдавніших корпусів усім своїм зовнішнім виглядом наче вказує на поважний вік та особливий архітектурний смак його коломийських будівничих. Це давнє приміщення гебрайської школи зведено ще 1896 року за фундацією барона Моріса де Ґірша – відомого європейського мецената, фінансиста, філантропа. Яка доля спіткала усіх тих, хто навчав тут і сам навчався в період нацистської окупації, ми достовірно не знаємо, але після закінчення війни серед місцевих учнів-іудеїв не зосталося жодного.
Як Сталін допоміг школі і як йому віддячили 21 вересня 1944-го змінився статус школи і вона стала середньою російською політехнічною №12, на чолі з директором Володимиром Калиновським. Головою батьківського активу обрали представницького воєнкома міста Кирєєва. Ці люди стали ініціаторами багатьох починань. Вони чи не першими в Коломиї домоглися відкриття методичного центру для вчителів – згодом Будинку вчителя, започаткували огляди колективів художньої самодіяльності, предметні олімпіади. В той час навпроти шкільного приміщення на вулиці М. Коперніка стояв військовий штаб, який, здавалося, ідеально підходив для класних кімнат, яких хронічно не вистачало. Своїми міркуваннями Калиновський ризикнув поділитися з самим Сталіним і це таки спрацювало. Невдовзі сусідів перевели до теперішнього приміщення військкомату. Окрім того, цей по-доброму прагматичний чоловік розвивав пришкільні садово-городні ділянки, які виховували у підопічних почуття відповідальності і господарності, усього того, чого не знайдете, на жаль, у нинішніх подібних навчальних закладах нашого міста. Старі світлини – німі і водночас промовисті свідки недавнього минулого – зафіксували справжнє відношення учнів до вождя усіх часів та народів, генералісимуса товариша Йосифа Сталіна, класні портрети якого були перекреслені чиєюсь сміливою рукою. Його великий портрет в парі з Володимиром Ульяновим-Леніним, а ще типові соцреалістичні скульптури піонера-горніста та барабанщика, зустрічали школярів при вході до самого навчального закладу. Внутрішня атмосфера класних аудиторій залишала за собою особливий дух минулої доби, яка щораз упевненіше наповнювалася новою атрибутикою. Тут, як і всюди в країні розвинутого соціалізму навчалися діти представників майже усіх національностей союзу, які компактно заселяли землю коломийську. Ось вони переодягнуті в костюми народів-братів, та чомусь зовсім не по-братньому приклякнули перед партійною трибуною на черговій демонстрації трудящих.
Учні-академіки і директори-будівельники Геннадій Кобузов, один з перших випускників, згадував, що спочатку у його 9-му класі навчалося четверо учнів: три дівчини і він, які самотужки заготовляли дрова, розпалювали печі, але холод узимку стояв такий, що чорнило замерзало у чорнильницях-невиливайках і їх розігрівали у тій же печі. Нині Г. Кобузов – доктор біологічних наук, лауреат премії АН РФ ім. К. Тимирязєва. 25 червня 1949 року з великими урочистостями десятирічці під номером 8 присвоєно ім’я Олександра Пушкіна: «За значні успіхи в навчанні і вихованні підростаючого покоління наказом Міністерства освіти УРСР №768» – важливий стимул і перший радянський іменний навчальний заклад міста. Здавалося, розвалена війною держава, але її керманичі уміли створювати умови своїм майбутнім будівничим комунізму. Зі збереженого шкільного архіву видно недавніх вояків-червоноармійців, один з яких викладав у дівчат фізкультуру. Це не хто інший, як молодцюватий Яків Грайф – замдиректора з військової частини. Та що там дорослі, коли навіть самі учні, змужнілі не по роках юнаки-орденоносці, дуже часто сідали за шкільну парту, а з одежі не мали нічого, окрім свого військового однострою – однієї зі складових тодішньої моди. Велике, ще не забудоване шкільне подвір’я, здається, наповнене теплою травневою щирістю, щастям закінчення першого повоєнного навчального року. Серед викладацького складу – німецький мовник Андрій Андрійович Чайковський, якому судилося все життя замовчувати правду про свого славного батька – довоєнного коломийського письменника, адвоката і прогресивного політичного діяча Андрія Яковича Чайковського, твори якого були заборонені прийдешньою радянською владою. Викладач української мови й літератури з колишньої державної гімназії в Коломиї Юліан Ковалів теж вважав за потрібне не надто згадувати ім’я і творчість свого батька Стефана Коваліва, нині зовсім забутого західноукраїнського письменника. Нині мало віриться, що ще яких півсотні років тому у цих стінах дівчата навчалися окремо від хлопців, і тільки 1951-го за директорування Зої Лапко класи зробили мішаними. Директором-будівничим сміливо можна назвати історика Степана Дмитрусенка, недавнього фронтовика, який заступив на посаду 1960 року, і за сприяння шефів розгорнув кипучу діяльність у суттєвій добудові «своєї» школи. Тоді постав типовий корпус спортзалу, актового залу з кіноустановкою на 450 місць, ленінський музей… Починаючи з 1972-1973 навчального року, до оновленого приміщення увійшов новий керівник Клара Сухарева, а тим часом на скромній вчительській посаді уже працював майбутній директор-реформатор Анатолій Єрьоменко. Це за його сприяння російськомовна школа імені Олександра Пушкіна року 1992-го спромоглася на відкриття першого українського класу, а далі поступово перейшла на рідну мову викладання. Тепер ця подія нашого недавнього минулого – наче щось само собою зрозуміле і не викликає подиву чи якогось етнічного непорозуміння. Просто змінилася геополітична ситуація на одній шостій земної кулі, після чого все потроху стає на свої місця, зокрема й тут, під дахом цієї давньої коломийської АЛЬМА-матер, яка й далі веде свій розмірений ритм. Ось уже друге десятиліття дбайливим господарем, мудрим дорадником шкільної родини є Володимир Рибчин – людина мистецької вдачі у всьому, що торкає струни невгамовної душі. Сенс його буття повсякчас наповнений змістом, чому сприяють колеги-однодумці, самі учні та їхні небайдужі батьки, які без фальші і прикрас свої великі серця віддають цьому маленькому метушливому світові, ім’я якому – Коломийська загальноосвітня школа №8 імені Олександра Пушкіна. Василь Нагірний, член НСЖУ Новини Коломиї |
