Вівторок, 2019-10-22, 5:25 PM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2011 » Жовтень » 28 » До ХХ-річчя Незалежності. Марічка Галабурда-Чигрин: “Досі в Австралії пам’ятаю коровай із Боднарова”
9:18 PM
До ХХ-річчя Незалежності. Марічка Галабурда-Чигрин: “Досі в Австралії пам’ятаю коровай із Боднарова”
Ще одна цікава особистість, з якою «Вікнам» вдалося познайомитися через соціальну мережу Facebook, — відома австралійська журналістка і співачка Марічка Галабурда-Чигрин, мати якої родом із с. Завою Калуського району. Як з’ясувалося, вона — єдина із жінок діаспори — побувала на відкритті першого пам’ятника Провіднику ОУН Степанові Бандері у Старому Угринові 14 жовтня 1990 року. Про це — у спогадах Марічки Галабурди-Чигрин, які вона люб’язно надала «Вікнам» (стилістика автора збережена). Інтерв’ю з цією відомою особистістю читайте наступного тижня.

Близькі, акустичні удари, звуки великого годинника на будинку Укрпрофради на Хрещатику збудили мене ранком. Крім того, задзвонив і телефон. Це Андрій Васькович (редактор газети «Шлях Перемоги», що виходить у Мюнхені. — Ред.) повідомив мене, що він виходить з готелю "Москва”, де він ночував у кімнаті депутата Гриніва.
Коли я зійшла у фоє, Петро Перепуст, Анатолій Доценко та Андрій чекали мене. Після снідання нам треба було добратися до Будинку Руху. Не так то й легко ранком зловити в Києві таксівку. Петро зупиняв авта. Ніхто не звертав уваги на нього. Аж врешті став якийсь джіп. Виявилося, що то міліція. Що ж, видно ми — "улюбленці міліції”! Підвезли вони нас на ріг вулиць Саксаганської та бульвару Шевченка. Там стояло аж три автобуси.
До одного входили співаки хору "Гомін”, які вибиралися в Умань. Зустріла я свою господиню паню Ріту. Я не знала, що й вона ранком вибирається в дорогу! Коли я вечером забирала свої речі, пані Ріти не було вдома. Були б разом приїхали!
До двох других автобусів заходили снумівці Києва та околиць. Поїздку організував Микола Кунцевич.
Лише на одному автобусі майорів синьо-жовтий прапор. Він вже був повний. Я заявила Миколі, що не поїду з ними, якщо на другий автобус, в якому я буду їхати, не причіплять прапорів. Хлопці задовольнили моє бажання й врешті ми рушили в дорогу в Івано-Франківськ.
Стояла золотиста осінь. Золоте сонячне проміння бабиного літа падало тісним струменем і від нього дерева, наче грали червоно-золотистими барвами. Я була в захваті кольорами дерев, лісів, які ми минали. 15 років не бачила такої чудової осені. Можливо, тому мені Україна осінню так дуже подобалася. Взагалі, я ловила себе на тому, що чомусь частіше згадую про осінь і зиму, чим про літо й весну. Хіба тому, що в Австралії не так яскраво пробивається зміна пори року. 
Їхали ми через Житомир. На головній дорозі нас зупинила міліція. Ми повибігали з автобусів. Що сталося? Нічого! Міліція хотіла поговорити з нами.
Хлопці почали розповідати міліціонерам, хто такий Степан Бандера. Коли один з них спитався, що то за червоно-чорний прапор, я почала співати:
"Прапор червоно-чорний, то наше все добро —
Червоне — це кохання, 
А чорне — пекло дно...”
Хлопці й дівчата почали сміятися, бо міліціонер ніби повірив, що це прапор кохання — молоді. Я була певна, що він добре знав, що то не так. Він жартував з нами, так, як ми з ним. Міліціонери побажали нам щасливої дороги.
В невеличкому містечку досить вже далеко від Житомира ми зупинилися. Місцеві мешканці здивовано дивилися на автобуси. Коли ми під’їхали під будинок Міської Ради, блискавично там відкрилися всі вікна. На вулицю один за другим висипалися його працівники. В автобусі сміялися.
— Вони, напевно, думають, що ми приїхали демонтувати пам’ятник Леніна!
І дійсно, біля пам’ятника гуртувалися люди, немов до його охорони. З’явилася міліція. Микола Кунцевич вияснив, що ми шукаємо ресторан, хочемо їсти. Міліція боялася сутички людей з нами і супроводжала автобуси до паркинґу — стоянки. Мені це все було дуже цікаво й весело. Не жаліла, що їхала з такою цікавою молоддю! 
Та коли ми, пообідавши, верталися до автобусів, хтось з натовпу, який не розходився, глумливо почав кричати: "Бандерівці — бандити!” Чуть, чуть і було би дійшло до бійки. Микола Кунцевич сварив хлопців:
— Чого відповідаєте провокаторам? Вони тільки чекали нагоди для конфлікту. Були б нас всіх заарештували за хуліганство! Або ще гірше — побили б здоровенно!
Я зовсім не дивувалася боєвому настроєві отих молодих хлопців і дівчат. Часи же зараз революційні!
Близько 23-ої години ми приїхали в Івано-Франківськ. В автобусі було дуже весело.
Хлопці й дівчата співали разом з Олегом Павлишином, який пригравав до співу на ґітарі.
Автобус зупинився недалеко Обласної Ради. Хтось вибіг до приміщень Руху. За кілька хвилин біля автобусів з’явилося авто, з гучномовцями, прикрашене синьо-жовтим і червоно-чорним прапорами. Через гучномовці понісся особливий привіт гостям з Москви, Мюнхену і Сіднею. Авто це їздило по вулицях міста, закликало людей до участі у посвячені пам’ятника Степанові Бандері.
Ми всі влаштувалися на нічліг в готелі "Україна”.

Посвячення пам’ятника Степану Бандері
Ідея створення пам’ятника Степана Бандери в селі Старий Угринів виникла спонтанно по першому З’їзді СНУМ — у травні 1990 року. Так звана "молода” Україна, як з Західних, так і з Східніх земель прибула вшанувати пам’ять Провідника ОУН. Після травня було створено Комітет, в склад якого увійшли члени УРП, Меморіялу, Української Християнсько-Демократичної Партії.
Мушу признатися, що в своїх, навіть найсміливіших мріях, я не сподівалася, що буду присутньою на відкритті цього пам’ятника, бо не знала, що те відкриття відбудеться. І взагалі не думала, що поїду за три місяці знову в Україну!
Ранком 14-го жовтня — день святої Покрови був дуже щедрий на соняшні проміння. Колона автобусів, кілька десятків авт, на чолі з тим, яке нас зустріло в ночі — рушила від Будинку Обласної Ради до села Старий Угринів.
Довколішні гори, потік Бережничка та довколішні села, ще ніколи не бачили такого масового Здвигу.
На окраїнах села Боднарів його мешканці, з прапорами і портретом Степана Бандери, зустріли колону. Довідавшись, що я їду на це відслонення, мене вітали пахучим, ще теплим з печі короваєм, вишитим рушником та квітами. Я була зворушена до сліз і не могла промовити слова. Ніколи в житті не сподівалася такої честі. Селяни запам’ятали мене з попереднього мого побуту.
А ви таки приїхали,— сказав в сльозах, обнімаючи мене, якийсь старший пан.
Відповіла, що це зовсім випадково сталося. Виявилося, що той чоловік — бувший політв’язень, кілька років був на Сибірі в концтаборі і зустрічав там моєї мами брата Василя, який, на жаль, вже не живе. Чомусь той пан став мені близьким, бо він досі єдина особа в Україні, яка могла мені щось сказати про ув’язнення мого вуйка.
Чули ми по радіо ваше інтерв’ю, пісні, які ви співаєте. Ми замовляли ваші пісні. Ми дуже горді такою землячкою! — казали жінки, які просилися їхати з нами.
Микола Кунцевич запросив до автобусів людей. Вони сиділи і стояли. Автобус перетворився у вулик бджолів. Я побоювалася, що при раптовому зупиненні автобуса — ті, що стоять, попадають! Люди щось говорили, хтось мені ставив питання, про перебіг голодівки (ідеться про студентське голодування 1990 ркоу у Києві. — Ред.), інші співали...
Чим ближче ми наближалися до села Старий Угринів, тим більше автобусів й авт ми зустрічали по дорозі.
Людські ручаї, мов керовані якоюсь невидимою силою, пливли до невеличкої сільської площі, де поруч, з щойно відновленою капличкою, де батько Степана отець Андрій хрестив дітей — біля батьківської хати, стояв заслонений синьо-жовтим прапором — ПЕРШИЙ в Україні пам’ятник Степанові Бандері.
Навколішні осінні барви дерев збагатилися синьо-жовтими та червоно-чорними кольорами.
50-ти тисячна маса пропустила нас коридором, сформованим охороною РУХ-у, які були вдягнені у військово-десантних уніформах. Біля заслоненого пам’ятника стояла почесна варта бувших вояків УПА. Нас — Доценка, Васьковича, Кунцевича, Перепуста й мене запросили на почесну трибуну. Там стояла вся родина Бандери, знайомі мої депутати Івано-Франківська та Калуша, які були раді мене знов бачити й які сердечно віталися зі мною й "моїми хлопцями”.
А люди все заповняли площу й навколішні поля. У масі й моя родина, яку не могла ніяк віднайти. Вишиті хоругви, море квітів біля пам’ятника — картина надзвичайно зворушлива.
Старий Угринів золотився в сонці.
Врешті, почалася церемонія. Під звуки "Ще не вмерла Україна” знімався прапор. Перед нами з’явився чудовий пам’ятник Бандери з білого мармуру.
Коли пишу ці рядки, то того пам’ятника там вже немає. В ночі з 30-го на 31-го грудня сильним вибухом бомби, цей пам’ятник був зірваний. Ушкоджено капличку і 70 навколішних хат. Були й ранені.
Святом керував Віталій Цапович — Голова Івано-Франківського СНУМу. Виступали з привітами, промовами багато людей. Я нічим тут не була здивована. В Україні, так, як в нас в діяспорі, люблять говорити й говорити... Надано й мені слово! Між промовами співав Олег Павлишин та калуський хор. В тій масі людей, ми з Андрієм Васьковичем були єдині діяспорці. Нам справді пощастило бути свідками такої величної події. 
Владика Павло Василик освятив пам’ятник.
Народні депутати Калуша запросили нас на обід, до хати Голови Сільради Угриніва. Якою сердечністю вітали нас! Я переймалася тим, що київські снумівці не матимуть обіду! Організатори свята не подбали про те, що можна було б десь поблизу купити щось з’їсти й випити. Та, може, вони не сподівалися київських гостей! Подарований мені коровай в Боднарові я дала хлопцям і дівчатам. Потім вони мені казали, що він був надзвичайно смачним.
Дещо по 18-ій годині ми верталися в Івано-Франківськ на свято УПА. Це перше таке масове свято після Другої Світової Війни. Тисячі станіславців пройшлись вулицями міста з смолоскипами, а на площі біля Обласної Ради, де лише кілька днів перед нашим приїздом демонтовано пам’ятник Леніна, відбувся величавий мітинґ і концерт, яким керувала пані Марта Когутяк, завідуюча відділом культури Івано-Франківська. Вона ще в Угриневі наказала нам приїхати на свято і виступити. Співали ми з Олегом Павлишиним, виступав гурток "Рій”. Люди стояли й говорили до півночі.
"Вікна"

Переглядів: 630 | Додав: limnytcja







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019