Понеділок, 2019-09-16, 1:17 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2012 » Березень » 11 » Останні з караїмів
12:22 PM
Останні з караїмів
Від гордої та колоритної нації караїмів, яка проживала у Галичі, нині залишилися дві останні представниці. Бабусям за 90, і вони в самоті доживають свого віку.

Є такий музей
У маленькому затишному Галичі не заблудишся, місто дуже компактне. Здається, що тут усе пропахло історією і кожен закапелок, вулиця може розказати багато цікавого. Нас, наприклад, цікавлять караїми. Мешкають вони у княжому місті з ХІІІ століття. Цікаво, а чи знають про них звичайні перехожі?
«Та тут вулиця так називається, он від залізного моста починається, – швиденько проговорює молодий чоловік. – А тут за цим будинком є такий музей – караїмів. Мале-е-е-енький, побачите. Там знають більше».
Звичайно, що там знають усе. Але іноді сумно й дивно, коли люди живуть поруч якихось неймовірних речей, пам’яток, особистостей і не знають про них нічого, крім якихось загальних фраз. І це стосується не лише Галича… Але в музей – то в музей.
Розташований він у самісінькому центрі Галича. Його легко помітити – білий будинок із дзеркальними вікнами та прибраним подвір’ям. Усередині нас зустрічає охоронець та екскурсовод в одній особі – Галина Остащук.
Раніше тут жила караїмська родина. Люди померли, а будинок виставили на продаж. Його й викупив заповідник «Давній Галич», зробили караїмський музей. До речі, єдиний в Україні.

Ображаються за євреїв
Караїми оселилися в Галичі ще за часів правління Данила Галицького, коли той уклав договір з ханом Батиєм у 1246 році. Тоді 80 родин перебралися на береги Дністра.
«Існує кілька версій про виникнення такого народу, як караїми, – говорить Галина Остащук. – Одні стверджують, що караїми є нащадками хазар – тюркського кочового народу, який прийняв іудаїзм і заселився у Криму. Інші ж стверджують, що караїми – це кримська група євреїв». Хоча, за словами пані Галини, деякі караїми дуже ображаються, коли їх називають євреями.
Експозицію музею зібрали від галицьких караїмів, бо більше передали у Крим та Литву. «Шкода, що тоді ніхто не подумав, що воно таки знадобиться, що тут буде такий музей, – каже екскурсовод. – З іншого боку, там живе більше караїмів, мають діючі кенаси (храми – Авт.), їм ті речі потрібніші».
У музеї лише три виставкові кімнати. Одна з них присвячена історії релігії караїмів.
«Сам караїмізм виник у VIII столітті, – розповідає Галина Остащук. – У той час до Старого Завіту був доданий Талмуд, який прийняли всі євреї. Але й було багато противників новації. Їх і називали караїмами, тому що саме слово караїм означає – той, що читає старе письмо».
Караїми у Галичі мали свій храм – кенасу. За радянської влади її закрили. Але люди почали збиратися у когось удома, все одно проводили свої богослужіння. А у 1986 році храм взагалі знес­ли, а на його місці збудували дев’ятиповерхівку. Цікаво, що у вересні цього року в Галичі планують міжнародну конференцію та другий з’їзд караїмів з різних куточків світу. До того часу мають відкрити пам’ятний знак – невеличкий гесал (вівтар) на місці, де колись була караїмська кенаса.
В іншій кімнаті – побуту караїмів – дуже затишно. Невеличке приміщення симпатично заставлене старими речами: меблі, одяг, посуд, фотографії колишньої власниці будинку, докторки Козуліної з донькою. Саме від них і залишилося багато речей.
Нагорі є ще одне приміщення. Тут багато документів, карти, де позначено, в якій країні та скільки живе караїмів. Цікаво, що нині їх у світі нараховується лише до двох тисяч осіб. Найбільше – у Криму та Литві. Ще на початку ХХ століття у Галичі проживали 167 караїмів. А сьогодні лише дві бабусі, останні.
«Он там на фотографії ті останні галицькі караїмки, – показує на фото двох усміхнених бабусь Галина Остащук. – Це Ада Захарович і Людмила Єшгович».
На жаль, останніх з роду галицьких караїмів, «Репортеру», як і іншим відвідувачам музею, вдалося побачити лише на фото. Зараз бабцям за 90 років, вони зовсім не публічні і чути не хочуть про якісь відвідини. Жінки живуть самі, за ними доглядають соцпрацівники, нікого іншого вони до себе не підпускають.
«До нашого музею приїздять інші караїми, буває й з інших країн, – говорить пані Галина. – Ми розповідаємо про цих жінок. Чи не кожен хоче з ними зустрітися, але бабці не підпускають до себе навіть своїх».
Взагалі, ще коли були здоровіші, то часто приходили до музею, бо живуть неподалік – на Караїмській вулиці, як і їхні предки. Але й раніше бабусі були малослівними.
Працівники музею нерідко провідували стареньких. Галина Остащук каже, що нічого особливого, караїмського, в них одразу не помітиш. Адже в якому сере­довищі люди перебувають, до такого і пристосовуються. Від звичайних галицьких бабусь нічим не відрізняються. Можливо, трохи стриманіші, спокійні, нічого зайвого з них не видавиш. Є в караїмському характері якась така стримана гордовитість.
«Коли приходили до них у гості, то частували нас різними смаколиками із прісного тіста, – пригадує Галина Остащук. – З нього вони печуть різні пироги та пиріжки. Особливо смачно – з бараниною».
«Людмила Єшгович вийшла заміж за росіянина, але той не прийняв караїмську віру, – продов­жує екскурсовод. – У них є син, який живе у Москві, але оскільки його батько не прийняв віри, то він не вважається караїмом. У них усе йде по жіночій лінії – якщо чоловік одружується з жінкою, то має прийняти її віру. А Ада Захарович не була одружена взагалі. Шукала свого караїма, в Галичі їх було мало, фактично після війни майже всі повиїздили. Залишилися старші люди, народжуваності не було. Хоч і лишалися тут молоді жінки. Але в караїмів є таке правило – одружуються лише між своїми. Якщо ж ні, то чоловік мав прийняти караїмську віру, бо рід вважався за жінкою».
Сучасний ритм життя бере своє. Тому нині молоді караїми не так суворо дотримуються цих правил…
Якщо від центру перейти через міст і пройти трохи далі, то можна втрапити на старе караїмське кладовище. Хоронять їх зі сходу на захід. Надмогильні плити ставлять у ногах, а не в голові. На кладовищі глину всі присутні кидають у подушку, а не в яму, як у нас. Потім ту подушку кладуть під голову мерця.
Той цвинтар виявився не так вже й близько. Але красиво. Щось схоже на єврейське кладовище. Також багато кам’яних надмогильних плит. Враження – як один великий, широкий і дуже сумний пам’ятник маленькому народові.
Світлана Лелик

Переглядів: 408 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019