Минає вже 20 років з часу створення у Заланові на Рогатинщині Історичного музею, ініціатором і засновником якого є журналіст і краєзнавець Мирон МЕЛЬНИК. Свого часу він виборов третє місце в області серед сільських громадських музеїв. Проте й досі краєзнавча скарбниця Заланова – як пасербиця, без статусу, належної уваги і з невідомим майбутнім.
Вже історія
Мирон Мельник, автор ідеї і засновник Історичного музею у Заланові, закінчив факультет журналістики Львівського університету ім. І. Франка, член НСЖУ, працював у районних газетах «Зоря», «Галицький шлях», у 2006–2008 рр. очолював часопис «Голос Опілля», був держслужбовцем в інформаційно-аналітичному відділі Івано-Франківської ОДА, депутатом райради двох скликань. Він автор книжок «Заланів», «Афоризми» і резонансного видання «Хроніка одного журналіста». Створення Історичного музею у рідному селі, якому присвятив чверть століття, Мирон Мельник вважає головною справою свого життя, а ми – гідним громадянським подвижництвом.
Людина, яка не знає своєї історії, не має права вважати себе цивілізованою. В Історичному музеї, якому сповнюється 20 років, Мирон Мельник зібрав величезні і безцінні скарби заланівської землі.
– Так, 20 років – то вже історія, – каже завідувач на добровільних засадах музею села. – Хоч ідея належить мені, та музей заснували за рішенням сільської громади. Я поділився планами з колишнім головою сільської ради Іваном Дорошем, а він це питання виніс на розсуд сільського сходу. І громада підтримала задум, створили оргкомітет. Будинку, в якому працює музей, понад 120 років. Це колишня резиденція заланівських священників Галяревича, Ваня, Залужного... Отець Ваньо був одним із чільних засновників відомої Рогатинської гімназії, а Залужний похований на сільському цвинтарі. До речі, ще до відкриття гімназії у Рогатині в нашому селі вже були гімназійні курси. На час створення музею будинок був дуже зруйнований. Адже там розміщувалися бібліотека, сільський клуб, швейний цех... Коли ми відбудовували приміщення, то намагалися наблизити їх до первісного вигляду. Спочатку фінансово допомагали громада і спонсори, аж доти, поки мене не «виїли» з Рогатинщини. То я виїхав до Львова, та попри все продовжував працювати над створенням музею, який, до речі, згодом отримав третє місце серед таких установ в області. Музей має вісім повноцінних залів – 173 метри корисної площі, окрім інших допоміжних приміщень. На таку площу має бути п’ять штатних працівників. Як на мене, то хоч би один був, чи хоча б не заважали працювати.
Бажане і дійсне
Нині будинок, у якому розташований музей, потребує належної уваги і відповідної фінансової підтримки. Тому самому пану Мирону з його мінімальною пенсією не під силу впоратися з тягарем побутових і організаційних проблем. У будинку нема опалення – один маленький п’єцик у приміщенні фондів, санвузол – надворі, покрівлю також добре було б оновити, щоб не світила латками... Та головно – музей і досі не має жодного статусу.
– Мироне Михайловичу, засновуючи музей, Ви мали певні задуми. Наскільки бажане стало дійсністю? – проваджу бесіду з Мироном Мельником.
– Створення і функціонування музею як автономного чи філіалу іншого у селі має чимало потужних аргументів. Саме в Заланові народився останній головнокомандувач УГА генерал Осип Микитка, тут були початки знаменитої Рогатинської гімназії. Біля Заланова також розташована скала Свята П’ятниця, де колись був монастир, який згодом занепав. В Україні, окрім нашого села, є ще два такі місця – у Почаєві на Тернопіллі і Підкамені на Львівщині. Маємо експонати, яких нема у жодному музеї Івано-Франківська, Львова чи навіть Києва. Скажу відверто: у часі заснування підтримка влади була. На Рогатинщині тоді не було такої музейної установи. Відкрили їх згодом у Рогатині. Допомагала спочатку голова райдержадміністрації, а згодом чільник обласної освіти Зінаїда Болюк. Відчули ми підтримку і колишнього директора лісгоспу Івана Римарчука. Проблеми почалися 2008 року, коли місцеві олігархи вкупі з керівництвом району почали на мене «наїжджати» і як на журналіста – автора «незручних» матеріалів, і як активного депутата райради. У Європейському суді з прав людини я спір програв. Ситуація була дуже важка. Та попри все я працював над музеєм, продовжував збирати експонати і вкладав у справу всю душу і заощадження. Про це вичерпно описав у своїй книжці «Хроніка одного журналіста» 2017 року. Є людський суд, а є суд Божий. Звісно, музей потребує розбудови, тому що є маса унікальних експонатів, яких не виставлено в експозиціях. Я розраховував на одне з приміщень поряд з будинком музею, планував розмістити там виставковий зал. Та не вдалося.
– Чи не думали Ви над тим, щоб музей у Заланові набув статусу філії якогось із музеїв?
– Я не проти. Засновниками музеїв, за законом, можуть бути і приватні особи, а не лише юридичні. Але мені ніхто музей не передасть. Хоч приміщення це нічийне і не значилося в розпаюваннях. Може також музей стати комунальним підприємством. А як буде після створення Рогатинської ОТГ і виборів голови – хтозна. Є й інший шлях. Наша ОТГ входитиме до Івано-Франківського району. То було б, на мій погляд, добре, щоб Історичний музей Заланова став філією Івано-Франківського краєзнавчого музею. Я ще не торкався цієї проблеми з керівництвом обласної установи, але це питання обов’язково порушу. Відсутність юридичного статусу нашого музею – тепер найактуальніша наша проблема. І ще одне важливо: щоб не заважали працювати.
Слідами рутинної праці
Екскурсія залами музею засвідчила, що за час його існування він став справжньою скарбівнею історії села. Тут зібрано величезну кількість матеріалів, які класифіковано і паспортизовано в кількох експозиціях, присвячених Заланівській гімназії, генералові УГА Осипу Микитці, письменництву Заланова, сільській шевченкіані, іконографії, археології, побуту тощо.
– До створення Рогатинської гімназії імені Володимира Великого, – розповідає Мирон Мельник, – у Заланові була приватна гімназія, ініціатором заснування якої був о. Омелян Ваньо, який до переходу на заланівську парафію (входили також села Дички і Руда) свого часу був першим і другим вікарієм у соборі Святого Юра УГКЦ у Львові. У гімназії упродовж трьох років працювало багато відомих професорів зі Львова. У музеї зберігається оригінальна кам’яна плита, яка свого часу була на будинку Рогатинської гімназії і на якій золотом викарбувано імена і заланівських священників, які долучилися до її створення. Є також чимало інших цікавих експонатів та світлин, пов’язаних із духовенством села різних часів.
Серед музейних «таємниць» Михайло Мельник розповів і показав унікальний стілець часів визвольної боротьби, на сидінні якого були просвердлені дірки у вигляді п’ятикутної зірки – так «поважали» символіку катів-московитів. Є й скриня баби Почекайлихи, де зберігалися унікальні і в ті часи дуже небезпечні для родини документи, пов’язані з дивізією СС «Галичина».
Одна із центральних експозицій музею присвячена генералові УГА Осипу Микитці та його родині. Є серед експонатів особисті речі генерала, картина світлої пам’яті Миколи Боднара із зображенням відомої наради у Бережанах 1919 року за участю Симона Петлюри, на якій доповідав генерал Осип Микитка. До речі, дуже дивно і прикро, що ні в Заланові, ні в Рогатині чи Івано-Франківську і досі не спромоглися бодай меморіальною дошкою увічнити пам’ять цього знаменитого генерала, розстріляного у Москві.
Є тут і експозиція, присвячена відомим літераторам села Заланова різних років: Зеновію Легкому, Тадеєві Підляшецькому, Ганні Залужній, Розалії Коритко, Каролю Бжозовському; колекція меблів та іншого побутового начиння письменників, літературні видання тощо. Експозиція, присвячена шевченкіані Заланова, унікальна не лише зібранням сільських хатніх портретів поета, дбайливо доглянутих Михайлом Мельником, а передусім празьким та петербурзьким виданнями «Кобзаря». Серед етнографічного музейного багатства, яке експонують у музеї, переважає ткацтво та інструменти і матеріали, пов’язані з ткацьким ремеслом у Заланові, – від вирощування льону, його обробляння на різних етапах, колекції ниток, готового полотна тощо і до сільських дерев’яних ткацьких верстатів різного типу, скринь і т. ін. Археологія – улюблена справа Мирона Мельника, тож недарма і їй присвячено окрему експозицію «Липицька археологічна культура», де представлено виключно експонати з глини, а також схеми, виготовлені світлої пам’яті професоркою Ларисою Крушельницькою із Львівщини, дідусь якої Антін Крушельницький був директором Рогатинської гімназії. Є тут величезне різноманіття кахлів Заланова, Рогатина, Івано-Франківська та Бережан часів Австро-Угорської імперії, Польщі. А музейна зала вишивки – дивовижа праці опільських майстринь. Зала ж «Фонди» переповнена.
Про історичний музей Заланова можна розповідати і розповідати. Та найкраще – самотужки побачити все оте опільське багатство, яке сільська громада створювала в різні часи, а завдяки подвижництву Михайла Мельника зберегла для нащадків. Нині, на наше переконання, головне завдання заланівців – не лише належно підтримувати роботу музею, а щонайперше відстояти його майбутнє, не дати пропасти зібраним скарбам і домогтися нарешті, через два десятки років, надання Історичному музею села Заланова відповідного юридичного статусу.
Ігор ЛАЗОРИШИН |
