Архітектуру Івано-Франківська можна класифікувати по-різному. Найпростіше – за віком. Тобто, будинки старі й нові. До останніх належать радянські «шедеври» та швидкобуди сучасності. У свою чергу, старовинні кам’яниці поділяють за різними критеріями. Наприклад, за добою, коли вони були споруджені.

Впевнений, вам не раз доводилось чути, що хтось живе у «польському» будинку, а хтось у «австрійському», пише Репортер.

Днями в палаці Потоцьких в обласному центрі відбулася презентація книжки Петра Гаврилишина і Романа Чорненького «Станиславів: віднайдені історії», яка охоплює період від середини ХVIII до кінця ХХ ст. у постатях і аналізі подій. У науково-популярному виданні автори представили п’ять розділів: «У складі Австрійської імперії та Австро-Угорщини», «Вир Української революції», «Міжвоєнний період – затишшя перед бурею», «Війна, що найбільше змінила Stanislawow і не тільки» та «Радянський період».

110 років тому, коли в місті у межиріччі Бистриць ще не було жодних маршруток з їхніми хамовитими водіями, Станиславовом (тепер – Івано-Франківськ) їздили фіакри. Їх було досить багато, вони люто конкурували між собою, боролися за вигідні місця для посадок пасажирів з місцевою владою, плювали на встановлені тарифи – одним словом, поводилися приблизно так, як таксисти в буремних дев’яностих.

Кілька років тому в розмові з науковим співробітником Національного заповідника «Давній Галич» Андрієм Чемеринським зійшлися на думці, що дуже мало є відомостей про священників м. Галича із ХІХ століття. Саме тому я зі свого боку старався ці відомості зібрати. А пан Андрій теж продовжував пошуки і наслідком його роботи став стенд, встановлений на фасаді церкви Різдва Христового, який розповідає про історію церкви і священників, котрі у ній правили. Проте ця інформація є дуже короткою, бо вміщує тільки список душ пастирів міста. Саме тому, як мені видається, настав час його відомості розширити.